Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Скандалу додала сили перша реакція речників влади і великого бізнесу на те, що сталося. Скажімо, персонаж, котрий тішить слух Віктору Януковичу грою на скрипці, а за сумісництвом ще й обіймає посаду міністра культури, заявив: зруйновані будинки не становлять історичної цінності. А наближена до «самого» дама, професор Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, не побачила нічого страшного в тому, що на Андріївському узвозі поряд із будинком Булгакова поставляють сучасну споруду зі скла, «естетичну, гарну, легку будівлю», тим більше, що узвіз цей, виявляється, «не може претендувати на історичний зв’язок з минулим». Ну, а в офісі найбагатшої людини Східної Європи негайно заявили, що не руйнували нічого цінного: мовляв, занесений до реєстру пам’яток будинок 10а вони не зносили, а все інше не має цінності. І це при тому, що ЗМІ поширили відео та фото, на яких добре видна порожнеча на місці кутового будинку 10а, а поняття «відсутності історичної цінності» аж ніяк не може стосуватися споруд майже піввікової давнини, які вже кілька поколінь киян сприймає як частину цілісного культурно-історичного комплексу Андріївського узвозу…

Традиції нищення: корені і «квіточки»

Звичайно, руйнація історико-культурних пам’яток Києва розпочалася не сьогодні і не вчора. У Радянському Союзі ті чи інші споруди тривалий час руйнували суто з ідеологічних міркувань. Храми, поміщицькі садиби, ті чи інші адміністративні будівлі – щоб не нагадували народові добу «клятого самодержавства». Далі пішли часи своєрідного «архітектурного символізму» – зносилися цілком придатні для житла домівки і навіть цілі міські квартали, щоби побудувати нові величні адміністративні споруди. Потім була світова війна, а після неї – тривала байдужість влади до історичних пам’яток. І тільки у 1960-х почали хоч якось давати раду тій архітектурній спадщині минулого, яка дивом заціліла. І не в останню чергу – під тиском і за активної участі відроджуваного громадянського суспільства.

Хоча і тоді, коли охорона і реставрація культурно-історичних пам’яток були вже непогано поставлені, з волі можновладців траплялися дикі казуси. Скажімо, у Києві на початку 1980-х уночі крадькома були знесені стіни та вежі Печерської фортеці на бульварі Лесі України задля того, щоб «не псували краєвид» навколо споруджуваної багатоповерхівки обкому партії та комплексу житлових будинків для номенклатури, так званого «царського села». А паралельно з наведенням ладу на Андріївському узвозі нещадно зруйнували прилеглі до нього історичні подільські вулички, хоча спершу йшлося про створення цілісного комплексу, своєрідного музею під відкритим небом, де діяли б художні та ремісничі майстерні. І ще одна прикметна деталь того часу: кричущий несмак «батьків міста», які спокійно «втикали» стандартні житлові чи адміністративні будівлі посеред забудови кінця ХІХ – початку ХХ століття, тоді як навіть у комуністичних країнах Європи у таких випадках уже перейшли або до реставрації старих будівель з використанням новітніх будівельних технологій, або до спорудження витриманих у певному стилі будинків за індивідуальними проектами.

Перше десятиліття відновленої незалежності України у Києві відзначалося суперечливими тенденціями. З одного боку, з’явилося (в тому числі і в історичному центрі, скажімо, на Софіївській площі) чимало «точкових» забудов зі скла й металу, які руйнували культурно-естетичну цілісність архітектурних ансамблів. З іншого боку, реставрувалися старі будинки та відбудовувалися зруйновані більшовиками храми, які здавна являли собою символи Києва. Але так тривало доти, доки містом керував Олександр Омельченко; коли ж на зміну йому прийшла «молода команда» Леоніда Черновецького, почалася справжня забудово-руйнівна вакханалія, яка тільки посилилася, коли до влади в країні прийшла Партія регіонів, котра поставила у столиці свою адміністрацію. Яка там цілісність архітектурного середовища, які там реставраційні роботи, який там здоровий глузд! Великі й дуже великі гроші плюс зневага до «бидла», себто пересічних киян, які фактично на законодавчому рівні позбавлені права керувати своїм містом, оскільки майже всі управлінські права передані від виборного мера до призначуваного «згори» глави держадміністрації. Додамо до цього й абсолютне нерозуміння майже всіма «донецькими» значення історико-культурної спадщини – адже вони народилися і виросли в краї радянських новобудов…

Руйнація чи відтворення?

За цих обставин тільки масовий, з міжнародною підтримкою рух киян на захист свого міста здатен хоч якось компенсувати перетворення української столиці на безликий «нью-Донецьк», який, у свою чергу, є суто провінційним мавпуванням містобудівної стилістики російських нуворишів. Певні успіхи такі дії мають: Рінат Ахметов особисто змушений був дезавуювати заяви своїх підлеглих, визнати «дві грубі помилки» та пообіцяти відновити первинний вигляд фасадів зруйнованих будівель на Андріївському узвозі, відмовившись від побудови ділового центру. Та є ж іще інші скандальні забудови, які продовжують руйнувати історико-культурне лице Києва, тож боротьба триває і триватиме, судячи з усього, ще довго.

Та водночас постає цілком логічне запитання: а чи взагалі може йтися про повну консервацію великого міста, бодай його історичного центру? Власне, чи здатен мегаполіс, тим більше – столиця держави – не розвиватися чи розвиватися тільки десь на околицях? Звичайно, ні. Розвиток Києву конче потрібен, тільки ж під виглядом цього розвитку нерідко реалізують прямо протилежні речі, коли центр завантажують новими будівлями і потоками автомобілів. Як видається, варто було би брати приклад передусім із таких посткомуністичних міст, як Прага та Краків, де вдалося достатньо успішно сумістити збереження і відтворення цілісних історико-культурних ансамблів із розвитком сучасних комунікацій та модерною забудовою певних районів. Можна не вигадувати нічого принципово нового – достатньо вивчити та творчо застосувати той досвід, що вже існує в сусідніх країнах.

Хоча, з іншого боку, Київ може докласти до цього досвіду і дещо своє. У другій половині 1980-х на Подолі був перебудований Гостинний двір – із одноповерхової неоковирної споруди він перетворився на двоповерхову споруду у стилі класицизму. І це не можна назвати «новобудом»: сучасні архітектори просто реалізували первинний проект початку ХІХ століття, який в силу фінансових проблем тоді не знайшов повного втілення. Відтак, коли йдеться про спорудження нових будинків в історичному центрі міста та інших районах, де існують цілісні архітектурні комплекси, доцільно не вигадувати щось ультрамодерне, а звертатися до нереалізованих проектів відповідної доби, в тому числі й тих, що належать уславленим зодчим (а їх в історії Києва було чимало). Звісно, всередині такі будинки відповідатимуть найсучаснішим вимогам, а водночас їхній вигляд відповідатиме всім канонам єдності містобудівного стилю. Ба більше: такий підхід допоможе очистити центр української столиці від низки незугарних радянських новобудов та відтворити цілісність архітектурних ансамблів, зробивши Київ привабливим для туристів і привабливим та затишним для самих киян. Та це все, ясна річ, потребуватиме колосальних зусиль не самих лише городян, а й усієї країни…

radiosvoboda.org 
 

Коментарі