Си́мон Васи́льович Петлю́ра (23 травня (10 травня за старим стилем) 1879, Полтава — 25 травня 1926, Париж) — український державний і політичний діяч, публіцист, організатор українських збройних сил, Головний отаман військ УНР (з листопада 1918 р.), голова Директорії УНР (13 лютого 1919 р. — 10 листопада 1920 р.).
З іменем Петлюри пов'язана збройна боротьба українського народу за свою державність у 1917-21 p.p. З безкомпромісових позицій української державности й незалежности Петлюра не сходив ні як публіцист, ні як політик, ні як військовий. Бувши Головним Отаманом військ УНР, Петлюра виявив себе добрим організатором і командувачем, що зумів згуртувати під своїм проводом видатних і досвідчених військових діячів.
Як голова Директорії, він був людиною глибоко гуманною, щирим демократом, прихильником народоправности і водночас політиком великого формату, що не вагався перед відповідальними рішеннями. Широкий погляд і передбачливість виявив він зокрема й у визначенні завдань політичної еміґрації й її ролі в боротьбі за українську державність.
Загинув Петлюра у Парижі 25. 5. 1926 від куль большевицького аґента Шварцбарта, який стріляв нібито з помсти за жидівські погроми, хоча Петлюра був їх рішучим противником протягом усієї своєї діяльности; похований на цвинтарі Монпарнас у Парижі.
Не зважаючи на початково неприхильне, а то й вороже ставлення деяких, особливо західно-українських кіл до Петлюри як ініціятора Варшавського договору й союзника Польщі, його постать стала вже з другої пол. 1920-х p.p. для українського народу символом боротьби за незалежність України. Серед ворожих до української справи сил, зокрема російсько-большевицького поняття «Петлюра», «петлюрівщина», «петлюрівці» стали синонімами «Мазепи», «мазепинства», «мазепинців», термінів, що ними окреслюється незалежницький рух, змагання українського народу за звільнення з-під російського панування.
Сторінки біографії
Петлюра Симон нар. у Полтаві від батьків Василя й Ольги (уродженої Марченко), полтавських міщан козацького походження. Початкову освіту С. Петлюра одержав у церковно-приходській школі, а з 1895 р. навчався у Полтавській Духовній Семінарії, в якій (з 1898) належав до таємної української громади, за що 1901 був виключений з семінарії. Як активний член громади, що стала ядром Революційної Української Партії (РУП) у Полтаві, Петлюра був з 1900 р. її членом і восени того ж року, під загрозою арешту, виїхав на Кубань до Катеринодару, де спочатку вчителював, а потім під керівництвом Ф. Щербини працював над архівами Кубанського Війська. За діяльність у Чорноморській Вільній Громаді, що була філією РУП, і співробітництво у закордонних виданнях останньої («Добра Новина», «Праця») у грудні 1903 р. був заарештований і, бувши випущений у березні 1904 р. «на поруки», виїхав до Києва, а звідти восени того ж року до Львова для партійно-організаційної праці й участи в редаґуванні органу РУП «Селянин». По амністії повернувся (в кінці 1905 р.) до Києва, побувавши на початку 1906 ще раз у Львові як делеґат утвореної з РУП УСДРП на з'їзді галицької УСДП, і в січні того ж року виїхав до Петербурґу, щоб разом з П. Понятенком і М. Поршем редаґувати місячник соціально-демократичного напряму «Вільна Україна», але в липні 1906 повернувся до Києва; де спершу працював секретарем газети «Рада», а в 1907-08 p.p. співредатором органу УСДРП «Слово», співробітничаючи одночасно в науковому журналі «Україна». З 1909 П. оселився в Москві, де для заробітку працював бухгалтером. Там таки одружився з Ольгою Нільською. З 1912 Петлюра, спільно з О. Салмсовським, редаґував журнал «Украинская Жизнь», що виходив до початку 1917 р. З 1916 до березня 1917 Петлюра працював у організації на допомогу фронтові «Союз Земств», бувши заступником уповноваженого її на західному фронті.
Ставши головою Українського Військоавого Комітету Західного Фронту, Петлюра був делеґований на перший Всеукраїнський Військовий З'їзд у Києві, що відбувся 18-21. 5. 1917, і був обраний головою Українського Генерального Військового Комітету, а при утворенні Генерального Секретаріяту Центральної Ради (28. 6. 1917) став першим генеральним секретарем військових справ і всю енерґію спрямував на створення укр. збройних сил, змагаючись з неприхильним ставленням до них деяких членів Центральної Ради й відкритим опором російських кіл. У кінці 1917 p., не погоджуючися з політикою голови Ген. Секретаріяту В. Винниченка, вийшов з уряду й виїхав на Лівобережжя, де зорганізував Гайдамацький Кіш Слобідської України, який у січні-лютому 1918 р. відіграв вирішальну роль у боях за Київ і ліквідації большевистського повстання, центром якого був Арсенал, взятий українськими військами під безпосереднім керівництвом Петлюри.
Після гетьманського перевороту (28. 4. 1918) II. став на чолі Київського Губернського Земства і Всеукраїнського Союзу Земств, був заарештований гетьманським урядом у липні 1918 і по 4-місячному ув'язненні переїхав до Білої Церкви, де взяв участь у протигетьманському повстанні, по якому увійшов до складу Директорії й очолив Армію УНР як її Гол. Отаман. Після відходу Армії УНР з Києва і виїзду В. Винниченка за кордон Петлюра став (11. 2. 1919) головою Директорії, вийшовши одночасно з УСДРП. У важких внутрішніх і зовнішніх умовах протягом 10 місяців він очолював збройну боротьбу Армії УНР (згодом об'єднаних армій УНР і УГА) проти большевиків і Денікіна. Опинившися в оточенні ворожих сил у безвихідному становищі, зокрема після переходу з'єднань УГА до Денікіна, уряд УНР на чолі з Петлюрою 5. 12. 1919 виїхав за кордон, до Варшави, шукати підтримки й союзників, а Армія УНР за його наказом пішла в перший Зимовий похід. Після укладення Варшавського договору й військової конвенції з Польщею війська УНР під проводом Петлюри спільно з польською армією повели наступ проти большевиків і 7. 5. 1920 зайняли Київ. Коли в червні того ж року об'єднані армії відступили з Києва, Петлюра продовжував боротьбу з большевиками власними силами, але після перемир'я між Польщею й совєтською Росією в жовтні 1920 головні з'єднання Армії УНР у листопаді перейшли Збруч і були інтерновані в Польщі. Петлюра з урядом перебував якийсь час у Тарнові, пізніше під прибраним прізвищем у Варшаві.
З уваги на большевицькі вимоги до Польщі видати Петлюру, у кін. 1923 р. він виїхав до Будапешту, потім до Відня й Женеви і врешті з кінця 1924 р. оселився в Парижі. Тут керував діяльністю екзильного уряду УНР і заснував тижневик «Тризуб».Взагалі Петлюра активну публіцистичну діяльність розпочав замолоду (з 1902 р.) в «ЛНВ» і продовжував її в редагованих ним періодичних виданнях («Вільна Україна», «Слово», «Украинская Жизнь» та ряд ін.), журналі «Україна» й ін., опублікувавши велику кількість статей, головним чином на теми громадсько-політичного й культ, життя з наголосом на питаннях національного визволення України, почасти й літературно-мистецького змісту («До ювілею М. К. Заньковецької», «Пам'яті Коцюбинського», «І. Франко - поет національної чести» та ін.). Його публіцистичні праці мали помітний вплив на формування української національної свідомости у передреволюційних роках.
Відновивши публіцистичну діяльність ще у Польщі (брошура «Сучасна укр. еміґрація та її завдання», 1923), у «Тризубі» Петлюра писав, переважно, на теми недавніх українських визвольних змагань, про завдання еміґрації і становище України під большевиками. Сттатті й брошури П. підписував власним прізвищем і багатьма псевдонімами (В. Марченко, В. Салевський, І. Рокитний, О. Ряст та ін.) й криптонімами.
Література: Тютюнник Ю. З поляками проти Вкраїни. X. 1924; Documents de Simon Petlura a Paris. Париж 1927; Лотоцький О. Симон Петлюра. В. 1936; Симон Петлюра в молодості. 36. споминів під ред. А. Жука. Л. 1936; Зленко П. Симон Петлюра (Матеріяли для бібліографічного покажчика). Париж 1939; Іванис В. Симон Петлюра - президент України, 1879-1926. Торонто 1952; Петлюра С. Статті, листи, документи. Нью-Йорк 1956; Документ суд. помилки. Париж 1958; En notre âme et conscience - la verité sur Simon Petlura. Париж 1958; Desroches A. Le problème ukrainien et Simon Petlura. Le Feu et le Cendre. Париж 1962.
T. Гунчак і P. M.
Інф. litopys.org.ua litopys.org.ua Інф.li
Коментарі
