29 липня 1865 року народився Український Мойсей, Провідник Української Нації Митрополит Андрей Шептицький
Шептицький упродовж 44-х років виводив свій народ з епохи колоніалізму, сприяв його швидкому розвитку впродовж досить короткого проміжку часу, пережив сім урядів – від ліберального австрійського, до нацистського і тоталітарного радянського, від усіх здобув високу повагу й авторитет. Він зумів, особливо в міжвоєнний період, так зорганізувати для українців господарство у Галичині, що вони могли існувати без жодної державної дотації.

Андрей Шептицький використовував аріянський підхід, який не передбачав розділення між духовним і матеріальним. Він вважав, що відродження потрібне у всіх сферах: не може бути високою духовна культура людини, а низьким її економічний стан.

Ми ще недостатньо знаємо про різносторонню діяльність митрополита, навіть говорячи про нас, галичан, навіть про саме церковне середовище: загалом багато йшлося про його церковну діяльність, про його соціальне, моральне вчення, але мало – про його господарську діяльність, яка є достатньо великою ділянкою для дослідження.

Тому ціллю нашого інтерв’ю є власне постаратися розкрити основні аспекти господарської діяльності Митрополита.

Про це ми говоримо із Зиновієм Свередою, доктором соціальної економіки, викладачем Папського Григоріанського Університету в Римі.

– Насамперед, як виникло Ваше зацікавлення Шептицьким?

– Вперше я зацікавився постаттю Митрополита Шептицького, навчаючись на другому курсі Львівської богословської академії (тепер Український католицький університет), в 1998 році, коли брав участь у щорічній Всеукраїнській конференції для студентів та молодих науковців, яку проводить Інститут релігії і суспільства УКУ, і темою якої були стосунки Церкви і держави.

На той час тема була дуже актуальною, оскільки це був період надзвичайного підйому, відродження і потрібно було досліджувати багато сторінок нашої історії, які в радянський час замовчувалися і практично забулися: п’ятдесят років забуття та викривлення історії давалися взнаки.

Згодом, навчаючись у Папському Григоріанському Університеті у Римі, я захистив докторат на тему «Внесок Української Греко-Католицької Церкви в соціально-економічний розвиток Західної України з 1891 по 1939 рік».

На жаль, ми часто забуваємо про наших власних науковців, зокрема й економістів. Коли говоримо про сучасний практичний господарський розвиток, чуємо, радше, про шведські, німецькі, американські, французькі моделі, проте ми забуваємо, що ці моделі створені відповідним культурним середовищем, зумовлені світоглядом та етикою відносин того чи іншого народу, тоді як у нас були свої моделі економіки, які принесли певний успіх і могли навіть слугувати певним прикладом для інших країн.

Досі ми до кінця не оцінили нашу спадщину, наших діячів, які тут у Галичині були переважно дітьми священиків, як і більшість української інтелігенції.

Вони стали у свій час, можна навіть сказати, мучениками, я би їх назвав соціальними мучениками: вони були виховані в сильному моральному дусі – це кооператори, агрономи, інженери, які загинули здебільшого в 1939–41 роках, які не виїхали зі своєї країни, залишилися зі своїми громадами і стали першими з тих, яких арештувала новоприбула радянська влада.

– Ми про це, насправді, дуже мало знаємо.

– Якщо відкрити твори українських авторів таких, як Павликовський, Луцький, Сціборський, чи інших, котрі були в свій час знані у Німеччині чи Швейцарії, виступали на численних конференціях у Женеві, Берліні, Лондоні, були пошановані в західних колах за поєднання духовного виміру, етики і конкретних господарських моделей.

Як не дивно, серед когортицих економістів можна сміливо згадати також і Митрополита Андрея Шептицького як найвидатнішого економіста українського народу у ХХ ст.

У період перебування Галичини у Австро-Угорській імперії ми не мали своєї економічної незалежності: майже всі господарські одиниці імперії користувалися дотаціями і субсидіями, тоді як наші українські інституції користувалися ними мінімально та розвивалися завдяки громадській солідарності.

– Але чому так сталося?

– Наша галицька інтелігенція до 1904 року була в певній опозиції до Шептицького. Наведу простий приклад: у 1902 році, коли Шептицький був депутатом Віденського парламенту, Міністерство сільського господарства запропонувало близько чотирьох мільйонів австрійських крон (задля порівняння, дві крони – це була плата за один день праці).

Шептицький попросив парламентарів від Галичини підтримати цей законопроект, проте, тодішній депутат Кость Левицький видав геніальну фразу: «А що ми з тими грошима будемо робити?».

Тоді Шептицький зрозумів, що потрібно самому ініціювати створення як господарських шкіл, так і сильних господарських одиниць, які часто прямо підпорядковуватимуться митрополії.

– Тобто, він узяв ініціативу на себе?

– Роль Шептицького потрібно розглядати у двох важливих аспектах: перший – це його соціальне вчення в питаннях політики, культури та економіки для свого народу; друге – його практична соціально-економічна діяльність.

Ця історична епоха для українців Галичини була виходом із системи колоніалізму: панщина протягом стількох століть настільки зруйнувала селянську підприємницьку ініціативу, що не потрібно дивуватися тому, що Шептицький сам вирішив взятися за відродження цієї справи.  Повний текст

Інф.: inlviv.in.ua

Коментарі

 

Додати коментар

Захисний код
Оновити