ІСТОРІЯ. НА ВІЙНІ ЯК НА ВІЙНІ
Як протистояти історичним маніпулюванням та фальсифікації історії нашого народу?
Чому історія стала засобом не лише ідеологічної боротьби?
Над цим у редакції порталу Воля народу розмірковують відомий історик-політолог і публіцист Роман Матузко та філософ Владислав Беспалий.
Закінчення (початок - тут)
Владислав Беспалий: Можливо головними чинниками протиборства стали комплекси меншовартості з боку провінційної еліти Київської держави доби її розпаду. Спочатку це була її захопленість величчю киян, котра переходила в заздрощі і ненависть. Потім політична конкуренція за домінування. Далі різні ціннісні орієнтири. Потім логіка імперського мислення?
Роман Матузко: Пропаганда Москви задля підкреслення своїх притензій на київський історичний спадок паразитують на термінах. Мовляв ми "мы русские, а поскольку Киев – мать городов русских, то мы здесь были всегда" і "поскольку залесские князья потомки киевских, они русские и в притензии на киевское наследие".
Маємо підміну понять: «русский» це не одне й теж що «РусЬский». Розумієте, оті відомі рюриковичі – шведи за походженням. Не міг швед (варяг) вести мову про Київ, що то город «русскіх», бо він був швед. Він мовив про Київ, як «город РусЬский», тобто – як центр, столиця, держави Русь. Зверніть увагу, слід писати «Русьский», з м’яким знаком і великої літери, а не «русскій» – з малої і двома «с»…
Поняття «русскій» – то прикметник з етнічним забарвленням. «РусЬскій» – то політичне поняття. «Русь» – то політичне поняття, як і «Рим», «Римська імперія», оскільки етнічна його основа – латиняне, латинська мова.
Знаєте, досі немає пояснення походження назви «Русь». Немає саме тому, що московська зверхність ретельно все приховує, не дає злету власної думки. На мій погляд, якщо коротко, то все досить просто. Ключ до відповіді – відомий факт, що Київ – Другий Ієрусалим. І, як не дивно – Геродот, з його «Скифією». І той самий Святослав, з оселедцем, його військова слава. Що характерне для Риму Першого? Його військова слава. Чим характерна слава Скитів (скіфів)? Військова слава. Від Риму походить «Румунія», «Румелія» – сучасна Болгарія.

Військова слава Скитії – то Рум (Рим) Скитський. Скорочено – РУСЬ. Тому Русь – як і Рим, то політичне поняття, а не етнічне. Київська Русь – то справжній Третій Рим. При чому тут Московське князівство, з якого й почалась Московія, згодом перефарбована у назву «Росія»?
Московська імперська концепція, яка передбачає безпосередню, послідовну передачу традиції державотворення від Києва до Залісся (Майбутньої Московії) через княже-родові зв’язки не витримує критики. Не рятує і послідовність зРюріковичів, з яких походить відомий славний Володимир Мономах. Мова йде про лінію спадковості Мономах-Ю.Долгорукий-А.Боголюбський.
Практично всі мовчки згодилися на московську версію – син Ю.Долгорукого Андрій (Боголюбський) – то «рюрикович». Андрій, як відомо, з дня свого народження до середини ХII стріччя ніколи “не оставлял своего таёжного закоулка”. В процесі його виховання головну роль відігравала половецька рідня – його мати не проста половчанка. Вона дочка половецького хана. Світогляд Андрія закладався матір’ю і дідусем – половецьким ханом Аєпою. Його призвіще – Осєнєв. Андрій – внук хана Осєнєва. Його світогляд далекий від київських Рюриковичів. За своїм світоглядом, духом, вчинками, цінностями Андрій (Боголюбський) половець. Він – Андрій Осєнєв. Підступний, безпринципний і, що важливо, як і хан – ідеєносій половецької азійської деспотії, насильства підступних нападів і загарбань. То цінності половецької Орди. Ці цінності він насаджував на своїх землях Суздальщини. Андрій далекий від заповітів свого діда В.Мономаха, хоча й прикривався його авторитетом. Половецькі традиції не були нейтралізовані християнським віровченням. Віра не завадила йому викрасти і вивезти із спаленого ним Києва ікону Святої Божої Матері до Володимира на Клязьмі. Жив у селі Боголюбові саме назвою цього пункту приховали його половецьке коріння, монархічну спадковість влади Осєнєвих.

Київ, з його військово-демократичними традиціями був для нього світоглядно чужим. Це був по-визначенню – «перший великоросс». Тому не випадково він з невиданою жорстокістю нищить Київ і його мешканців. (В.О.Ключевский "О русской истории", стр.108.). Там на Суздальщині започаткувався новий етнос – суздальці, які згодом стали московцями.

Якось московські студенти запитали академіка Ключевського: «На каком языке говорили жители Киевской Руси?». Він подумав і сказав: «Примерно на том же языке, на котором сейчас говорят крестьяне-малороссы из-под киевских деревень».
Русь, русЬські знаходяться тут у Києві. Вони головні і єдині спадкоємці Києвської Русі. Ось це відповідь на питання про спадщину Київської Русі.

В.Б. Чи можна сказати, що російський імперіалізм почався саме з Андрія Боголюбського?

Р.М. Вважаю, що так. Тоді закладалися основи. Потім їх збагатила Золота Орда, світогляд якої став близьким, а тому й зрозумілим для потомків половецького хана Осєнєва. Чого варте загравання з монгольськими завойовниками з боку Олександра Невського, якому був зрозумілий і любий режим, встановлений на землях Суздальщини, а згодом в утвореному улусі Орди – на Московщині.
Логіка становлення Московської імперії потребувала загарбань і ідеологічного забезпечення експансії. Залісся–Золота Орда–Московія–Російська імперія–СССР–Російська федерація – що далі!?
Імперський ланцюжок. Сучасна Росія прагне імперії. Експансія вимагає відродження старих і створення нових міфів. Сьогодні вже ні для кого не є секретом привласнювання Росією української історії. Сучасна історична наука Московії має тривалі традиції фальсифікацій та маніпуляцій — процес розпочався ще ХV столітті, а особливого розмаху набув у ХVІІІ-му. Петро І, а після нього й Катерина ІІ, вдалися до практики переписування літописів. Зрозуміло, що найбільш важливий для них період — Київська Русь, адже привласнення цієї спадщини дає московцям підстави вести мову про «русскую тисячєлєтнюю історію», яка стає невід’ємним елементом будь-якого імперського міфу.
Цей міф посилено насаджується сьогодні. Нинішня агресивна Росія вважає історію Київської Русі своєю спадщиною.
Але історія Московії-Росії не може знаходитися за її межами. На Московщині сьогодні це добре розуміють. І сучасна Росія посилено шукає свій початок. Їм обов’язково потрібне поняття «Русь». Тому останнім часом вони це поняття вони перенесли з Києва на землі Великого Новгорода. Тої слов’янської Республіки, яку та сама Московія геноцидом винищила і перетворила на руїни від 1478 року.

В.Б. Сьогодні головним істориком Росії виступає В.Путін. Він порівнює Крим з Іерусалимом і схоже на те, що «зелені чоловічки» Росії виконували там місію подібну хрестоносцям, визволяли від невірних «гроб Господній».
Таким чином, Путін позиціонує себе в ролі національно-релігійного визволителя, який повернув в імперію сакральний Крим?

Р.М. Для авторитарної Росії таке явище закономірне. Це такий собі добрий владика-цар, котрий знає все, про все і піклується про всіх. Такий собі образ для сприйняття патріархальної свідомості русскіх. Далеко ходити не треба. Достатньо згадати – русского імператора величали «цар-батюшка».
Щодо його знань з історії, то його виступи більше схожі на манеру відповіді учня-двійочника, який підручник з історії навіть не гортав. Подібний вигляд знань демонстрували деякі колишні нардепи типу О.Царьова, який на питання «Коли почалася Друга світова війна?» висловився – «Что?», а згодом назвав дату 1941 рік, замість 1939.
Відверто говорячи, не уявляю собі вигляд облич російських вчених-істориків, які слухали той варіант знань, які демонструвала найвища офіційна особа. Ось, наприклад, відомо, що Київ часів Русі вважався Другим Ієрусалимом. То не дивно, бо Печерській Лаврі зберігалась частка крові Господньої, частина дерева Хреста Господнього, частина тіл святих Христового століття. Тож не дивно, чому Другий Ієрусалим був у Києві, а не деінде. Окрім Лаври у Києві знаходилося понад 400 церков. Титмар Мезербургский, визначав Київ як «суперника Константинополя».
Як здається, треба добре розуміти, що той відомий Третій Рим явно був у Києві, а не в якійсь дєрєвнє Москва.
Коротко щодо Хрещення у Криму. Хрестився, взагалі-то князь Володимир. Він – князь київський, а не московський. Перші згадки про Москву з’являться лише через 150 років. Якщо ми маємо йти за логікою Путіна, то саме не Московія, а Київ має більші права на Крим.
Окрім того, немає єдиної точки зору де хрестився Володимир. Є ще один цікавий момент. Херсонес і вся південна полоса Криму – то володіння Візантійської Імперії.
Так що то – сакральне місце Візантії, а не Московії. Якої тоді навіть не було.
Князь Володимир Херсонес тримав в облозі три місяця, яку зняв після того, як отримав в дружини дочку візантійського імператора Василя ІІ. Особливо маємо зазначити: ці території – тобто, Крим, - приєднали до імперії лише в кінці XVIII століття після ліквідації Кримського ханства.
В XIX столітті провели розкопки, побудували Володимирський собор. Але сакральними ці місця ніколи не були.
Сам князь Володимир був норманом, предки якого захопили столицю Руси – Київ. Його батьком був славний князь Святослав, зовнішній вигляд був схожий на запорізьких козаків з оселедцем на голові. Після загибелі батька князя Святослава зійшов на великокнязівський київський престол. Саме в ті часи формувалася давньорусЬка, праукраїнська самоідентифікація і тому говорити про херсонестські, витоки сучасної російської державності є нісенітницею.
Московські прагнення творити історичні міфи ми бачимо на прикладі підходів у висвітленні Другої Світової війни. Так, Московська пропаганда прагне виставити Росію (Совєтський Союз) у якості невинної жертви Другої Світової війни. Нам не слід забувати, що Совєтський Союз разом з гітлерівською Німеччиною її розв’язали. Хтось скаже, що це вигадка. Ми скажемо: чому вигадка, якщо на спільність удару по Польщі прямо вказано у промові Прєдсєдатєля Совнаркому і Наркома закордонних справ В. М. Молотова у доповiдi на сесiї Верховного Совєту СССР 31 жовтня 1939 року. Ось що сказав глава совєтського уряду:
«...надо указать на такой факт, как военный разгром Польши и распад Польского государства. …оказалось достаточно короткого удара по Польше со стороны сперва германской армии, а затем – Красной армии, чтобы ничего не осталось от этого уродливого детища Версальского договора...».
Отже, Польща – це “уродливое детище Версальского договора”.
Чи пам’ятаємо, як В.Путін сказав, що «Украина – это даже не государство». Підходи ідентичні. Але це ще не все, що сказав Молотов. Він досить конкретно визначив, що війна проти гітлеризму є війною злочинною:
“…не только бессмысленно, но и преступно вести такую войну, как война за "уничтожение гитлеризма", прикрываемая фальшивым флагом борьбы за "демократию".”
Про яку демократію і права людини може йтимова в Росії, коли в ній мало що змінилося від тоталітарних часів?
Творення Росією історичних міфів то не є ознакою вивчення історії. Міфи потрібні заради підживлювати, точніше – посилювати дух русского шовінізму, що завжди був пронизаний ідеями реваншизму і який процвітає нині на Московщині. Не слід забувати, що В.Путін – агентура КГБ. КГБ – то «вооруженный отряд партии».
Для імперій міфи потрібні як повітря. Без них вони не життєздатні. Ці міфи пронизують підручники з геополітики. Ось, наприклад, що в них тиражує вже досить відомий імперошовініст  і мракобіс Алєксандр Дугін:
«Существование Украины в нынешних границах и с нынешним статусом «суверенного государства» тождественно нанесению чудовищного удара по геополитической безопасности России, равнозначно вторжению на её территорию. Дальнейшее существование Украины недопустимо. Эта территория должна быть поделена на несколько поясов...».
«Без Черноморского побережья от Измаила до Керчи Россия получает настолько протяжённую прибрежную полосу, реально контролируемую неизвестно кем, что само её существование в качестве нормального и самостоятельного государства ставится под сомнение».
Таким є справжнє обличчя ставлення до українців, які для «славянского брата», як бачимо, є «невідомо хто»...
Повторимо: сплинуло майже сто років від наведеного висновку В.Винниченка, а його актуальність очевидна до сьогодні.

В.Б. Добавлю до Вами сказаного. Колись К.Маркс сказав, що невігластво поганий радник по життю і ніколи нікому в ньому не допомагає. Невігластво російського лідера просто лякає. Хоча може стати зрозумілою. Радянський кумир сьогодні не фаворі, мабуть і за те що розгадав феномен російської державності.
«В кривавому болоті московського рабства, а не в славі норманської епохи стоїть колиска Росії. Якщо ми змінимо прізвища та дати, побачимо, що політика Івана ІІІ і політика сучасної московської імперії є не просто схожими, вони тотожні…».
«Росія народжена та вихована в ненависній та приниженій школі монгольського рабства. Її сила в тому, що в майстерності рабства вона була неперевершеною. Навіть тоді, коли стала незалежною, вона залишалаь країною рабів. Петро I поєднав політичну хитрість монгольського раба з величчю монгольського повелителя якому Ченгісхан заповів підкорити Світ[M1]…».
«Політика Росії – незмінна. Російські методи та тактика змінювалася, але головна мета російської політики – завоювання Світу і панування в ньому – є і буде незмінною. Московський панславізм – одна з форм загарбання…».
(Карл Маркс "Разоблачения дипломатической истории XVIII века", глава IV, оригинал «Free Press», London, 1856-1857, репринт «Собрание М., 1986). сочинений К. Маркса и Ф. Энгельса на английском языке» под ред. В.А. Смирнова, Б.Г. Тартаковский, т. 15.)

Р.М. Стосовно ідеологічних тез Маркса маю критичний погляд, але його історичні знання ґрунтувалися на відомих фактах. Тому не дивно, що ця праця була прихована в совєтські часи майже до останніх років існування СССР.
Українці – велика, мудра нація. Не випадково в центрі Києва розташований Софійський Собор. З грецької – то Собор Мудрості. Поряд – Софіївська площа. Тобто – площа Мудрості! В Соборі – велична фреска Святої Матері Оранти. Символ – життя і Мудрості.
Що ми маємо в центрі Москви?
В центрі Москви, в Кремлі, де стежки топчуть кремлівські володарі, зведено похмурий Собор Успенія – Собор Смерті. Не десь, а в Кремлі! То місце діяльності правителів – носіїв світогляду. Кремлівська стіна – то урочистий цвинтар, біля стіни – цвинтар. Його уособлює Храм Вічно Живої Смерті – Мавзолей.
До Успєнської Стіни прилягає Красная площа, місце масових страт. Вона не від слова «красива». Вона залита кровію масових тортур і страт часів Івана ІІІ, Івана Грозного, Петра Першого («Утро стрелецкой казни»). За часів Катерини Другої у Москві четвертували повстанця Омеляна Пугачова.
Маємо давати собі звіт – протистояння Києва і Москви це не є боротьба націй, це боротьба світоглядів: життєдайної Оранти Софіївської і Країни Успєнія. Це боротьба життя і успєнія. Сучасна війна – то боротьба світла і темряви.
Як бачимо у нас і у них різні світоглядні акценти, різні цінності.

В.Б. Недавно В.Путін відкривав біля стін Кремля пам'ятник царю Олександру Першому. М.Соколов з «Радіо Свобода» коментуючи виступ Путіна на відкритті пам’ятника досить влучно підмітив, «…що біля Кремля місця багато. Можна увічнити усіх імператорів. Але бажано без вилучень. Нехай тоді до Кремлівської стіни поставлять ще і Петра I, який задушив свого сина, царевича Олексія, поруч – скинутого з престолу ще в дитинстві і в юнацькому віці зарізаного в Шліссельбурзі Іоанна VI Антоновича, трішечки далі – реформатора Петра III, який не відбувся, завдяки удару орловської табакерки і, нарешті, самодура Павла I, з шаликом, графа Палена на шиї. Такий паноптикум – за Пушкіним: "Урок царям" і тим, хто вірить в незмінність і непогрішність будь-якої влади. Сусідство царів і царевбивць символічне: на Красній площі в Мавзолеї – мумія Леніна, поруч – бюсти Сталіна і Свердлова, тут же розміщено організатора вбивства сім'ї Романовых – Петро Войков, а в ОлександрІвському саду – монархічний обеліск, патріарх Гермоген, а тепер ще і статуя царя Олександра Першого».
Вельми пристойна кампанія для сьогоднішнього лідера Росії. Думаю, що коментарі зайві. Ілюзії теж.

Р.М. Стосовно сьогодення. Маємо справу не з істориками, а з політичними маніпуляторами, які прагнуть використовувати історію з метою поневолення. Подібна традиція, логіка мала підтримку влади і працювала в Російській імперії тому, що слугувала реалізації її меті. Так почалася фальсифікація, змінювали деталі. Саме через це історія Київської держави стала складовою частиною історії Московії. Назву «Русь», яка була навколо Києва, перетягнуто на Московщину. Згодом, маніпулюючи літерами, Московське царство стало Росією. Через подібну маніпуляцію київський князь Володимир Рюрикович, який за походженням швед, замість політичного поняття «князь Русьский», став поняттям етнічним – «князем русскім».
Застосовуючи таку еквілібристику, до Московії додали майже тисячу років, створили ідеологічне пояснення загарбницькій колоніальній політиці експлуатації чужих земель. Як показують останні події, така практика продовжує застосовуватися.
Ми маємо протиставити подібному перекручуванню фактів Правду.
Але знати правду буде недостатньо. Її потрібно вміло відстоювати, доносити до широкого загалу української громадськості. Історію потрібно знати, щоб не допустити її повторення.

Влад Беспалий,
для порталу Воля народу

Коментарі