30 років тому в Києві відбувся Установчий з’їзд Народного руху України
8—10 вересня 1989 року в Актовому залі Київського політехнічного інституту, прикрашеному давніми гербами українських міст та українською символікою (синьо-жовті прапори, тризуб) відбувся установчий з’їзд Народного руху України за перебудову. За рік, на другому установчому з’їзді, з назви організації прибрали слова «за перебудову» та оголосили головну мету — незалежність України.

У роботі установчого з’їзду 1989-го взяли участь понад 1100 делегатів із усіх областей України, включно з Кримською областю, були українці з Латвії та Литві. Гостями заходу стали діячі польської «Солідарності», зокрема Адам Міхнік, і новообрані посли до сейму Польщі, представники інших країн. Усі три дні біля будівлі Політеху було велелюдно: люди стояли з українськими прапорами, співали пісень, панував піднесений настрій.

З’їзд ухвалив Статут та Програму організації, обрав керівні органи Руху. Головою НРУ став поет і громадський діяч Іван Драч. А виконавчий орган — Секретаріат Руху — очолив колишній політв’язень Михайло Горинь.

Створення Народного руху відіграло важливу роль у боротьбі за незалежність Української держави в кінці 1980-х — на початку 1990-х рр. І на відміну від Естонії, Латвії, Литви, Молдови, де в 1992 — 1993 роках юридично припинили своє життя «народні фронти» і Саюдіс, в Україні НР має набагато довшу історію. Особливо активним Рух був у 1990-х рр., надалі партія втратила свій вплив. Проте не зникла. В останні роки новий подих у життя партії намагається вдихнути її голова Віктор Кривенко.  

За весь час існування Народного руху політичній силі так і не вдалося прийти до влади, лише окремим її членам. Хоча можливості такі були. Чому В’ячеслав Чорновіл і частина «рухівців» відмовилася співпрацювати з президентом Леонідом Кравчуком і не пішли в уряд? Наскільки виправданою була радикальна риторика, коли країну потрібно було об’єднувати? Чи був Народний рух у реальній опозиції до режиму Леоніда Кучми? Чому, зрештою, партія розкололася і втратила свій вплив?

«ЧОРНОВОЛУ БУЛО ЗАПРОПОНОВАНО СТАТИ ПРЕМ’ЄРОМ... АЛЕ ВОНИ ВІДМОВИЛИСЯ ВІД СПІВПРАЦІ»

Леонід КРАВЧУК, перший президент України (з книжки Леоніда Кравчука «Перший про владу», 2019 р.):

Період, коли я був завідувачем ідеологічного відділу, а потім і секретарем ЦК КПУ, збігся з бурхливою діяльністю Народного руху України. Тоді я активно співпрацював із Дмитром Павличком, Володимиром Яворівським, Іваном Драчем, нетривалий час — з Олесем Гончарем.

В’ячеслав Чорновіл був особою суперечливою. Так само й поводив себе. Особливість його була в тому, що в безпосередній розмові зі мною він вів себе спокійно й виважено, але як тільки з’являлася група людей, він одразу змінювався і починав грати на публіку. Він знаходив такі слова, які обов’язково мали дошкулити його опонентові, й чекав, коли група людей чи зал аплодуватимуть йому. В цей час він починав посміхатися і насолоджуватися перемогою.

Так само було і на з’їзді Народного руху у вересні 1989 року. З одного боку, Чорновіл відкрито заявив тоді, що Народний рух буде національно-визвольним рухом, що абсолютно правильно, а з другого — він зробив прямий випад проти мене. «З цими комуняками ми не повинні співпрацювати», — заявив він. Чорновіл увесь час намагався загострити зі мною відносини, хоча, відверто скажу, на тому з’їзді зал не сприйняв мене агресивно. Я виступив, висловив свої думки, і йому це, думаю, ще більше не сподобалося. Тим паче коли до мене підійшли дівчата, щоб почепити на піджак синьо-жовту стрічку з тризубом. До речі, я опинився в пікантній ситуації. Що було мені робити — представнику ЦК КПУ? Я трохи посидів, а потім зняв піджак і почепив його на крісло біля себе, а коли залишав зал, то взяв піджак на руку і пішов. Насправді в залі Політеху було дуже жарко, тому, думаю, вийшло досить природно.

Під час виступу на з’їзді я тоді, пославшись на древніх греків, сказав таку фразу: «Сьогодні можна зробити те, що можна зробити сьогодні. А завтра можна буде зробити те, що можна буде зробити завтра». Це був такий натяк емоційним хлопцям, що, мовляв, не поспішайте, всьому свій час. І, думаю, частина залу мене зрозуміла. Саме тоді я інтуїтивно відчув, що зароджується нова сила, яка буде діяти. Я побачив, що люди там єдині в своїх виступах, побачив, як вони сприймають слова про незалежність України, про її історію, про її мову... Звичайно, мене це вразило, тому що на партійних засіданнях я такого точно не чув.

Але об’єднати свої зусилля нам так і не вдалося. Чому? Тому що ті політичні сили, які були сконцентровані в Русі, не були готові до еволюційного, історичного переходу. Вони були озлоблені, зокрема й В’ячеслав Чорновіл. Вони не захотіли зі мною спілкуватися, і якби не Дмитро Павличко та Михайло Горинь, то мені б і слова не надали на тому з’їзді. Чорновіл зі своєю групою були проти цього.

Навіть потім, коли я вже став президентом, 1992-го року я знову прийшов на з’їзд Руху і сказав: «Я прийшов до вас, бо мені потрібно на когось спертись у своїй політичній і державницькій діяльності. Я хотів би спертися на волю і силу Народного руху. Нам усе одно потрібно об’єднатися й будувати Україну». Ба більше, Чорноволу тоді було запропоновано стати прем’єр-міністром, був навіть розписаний склад уряду з націонал-патріотів. Але вони відмовилися від співпраці. Вони навіть не дали мені толком виступити. Щоправда, потім соратники Чорновола запропонували призначити його представником президента у Львівській області. Я погодився і призначив, однак за деякий час він сам попросив звільнити його.

Взагалі історія з Чорноволом — це не просто історія людини, яка боролася за Україну. Часто це були дуже емоційні заяви та виступи, які не спиралися на реальні можливості. Президентом обрано Кравчука, ситуація в Україні надзвичайно складна і її не вирішити наскоком. Слід було шукати шляхи об’єднання зусиль заради зміцнення незалежності держави.

Звання «патріот» не передбачає вічної боротьби з усіма. Мій досвід засвідчує, що якщо ситуація вимагає, то слід шукати компромісів навіть із недругами. Справжня політика — це компроміси, домовленості та готовність поступатися в чомусь сьогодні, щоб виграти головний бій завтра. Лише незначна частина рухівців це зрозуміли. Більшість, ненавидячи комуністів, насправді застосовували більшовицький підхід: жодних компромісів, головне — непохитність позиції й чистоти помислів.

В’ячеслав Чорновіл був прикладом саме такого підходу в тактиці та стратегії руху. До чого призвела така тактика — відомо. Рух розвалився через внутрішні чвари і боротьбу за владу. Мене з’їли комуністи і Кремль, а Рух їм допоміг. Думаю, від цього Україна не виграла.

«СВОЮ ГОЛОВНУ МІСІЮ РУХ ВИКОНАВ — МАЄМО НЕЗАЛЕЖНУ УКРАЇНСЬКУ ДЕРЖАВУ»

Тарас ШАМАЙДА, громадський діяч, наймолодший делегат Установчого З’їзду Руху у вересні 1989 (istpravda.com.ua):

— Народний рух так ніколи й не зміг вибороти державну владу, яку вже в незалежній Україні здобули перефарбовані комуністи.

Але ідеї, пропаговані Рухом, були настільки переконливі, що правляча більшість змушена була їх переймати.

Тому свою головну місію Рух виконав — маємо незалежну Українську державу, її символами є історичний синьо-жовтий прапор, герб-тризуб і «Ще не вмерла», і, попри всю неоднозначність суспільних процесів, що відбувалися за ці 30 років, наша держава є національною і демократичною.

Звичайно, боротьба триває, і з нашим одвічним ворогом — Москвою, і з наслідками радянської спадщини в нас самих.

Але величезний поштовх для цієї боротьби на довгій історичній дистанції дав саме Установчий З’їзд Руху рівно 30 років тому.

ПРО РОЗБІЖНОСТІ І ЗАНЕПАД РУХУ

Олександр ЛАВРИНОВИЧ, (зі статті «Як «Рух» відмовився стати партією влади», «День», 7 серпня 2018 р., ):

— Звернутися до недавньої української історії мене спонукали кілька причин. Протягом тривалого часу спілкування з Іваном Федоровичем Драчем він рекомендував мені написати спогади про реальний, а не відретушований шлях «Народного руху України». Разом з тим усе частіше доводилося чути і читати сфальсифіковані фрагменти історії «Руху», й замовчування фактів, які не вписуються у визначений формат.   

Я належав до ініціаторів висунення В’ячеслава Максимовича кандидатом у президенти України від «Руху» 1991 року. І був щиро здивований, коли значна кількість українських політв’язнів звернулися до Великої Ради Руху з листом-застереженням щодо кандидатури Чорновола. В підсумку рішення про його висування було ухвалене більшістю голосів (57 — «за», 30 -»проти», 4 — «утримались»), а один із авторів цього звернення — Левко Лук’яненко став суперником Чорновола під час виборчої кампанії. По завершенні виборів із тріумфальним результатом референдуму (90,32%) із схвалення Акта про державну незалежність України, й обранням у першому турі Леоніда Кравчука (61,59%) на посаду президента України, з’явилися перші розбіжності щодо важливих питань.

І першим з них було ініціювання припинення повноважень Верховної Ради, яка була обрана в УРСР 1990 року, й обрання першого парламенту незалежної України. Категоричне неприйняття цієї ініціативи В’ячеславом Чорноволом стало вагомим аргументом, щоб цього не сталося. Та все ж Верховна Рада таки пішла на дострокові вибори, але 1994 року, з безвиході, після зриву референдуму про недовіру владі 1993 року, розгортання загальнодержавних страйків й суспільний тиск. Так було втрачено шанс після референдуму сформувати якісно іншу владу. Нагадаю, що на той час в Україні була заборонена комуністична партія, а «Рух» був найчисельнішою політичною силою. Після відновлення діяльності КПУ у 1993 році, вона 1994 року вже мала найбільшу парламентську фракцію.

А в березні 1992 року була друга подія (яка мала змістовну кореляцію з першою) — третій з’їзд «Руху», під час якого Леонід Кравчук заявив, що підтримує програму Руху й запропонував НРУ стати партією влади. Ця пропозиція була підтримана керівництвом Руху, обраним у жовтні 1990 року на другому з’їзді. В’ячеслав Чорновіл зайняв жорстку позицію протистояння щойно обраному першому президенту України. Розбіжність у цьому визначальному для подальшої долі «Руху» питанні розділила делегатів з’їзду. Щоб запобігти розколу організації було обрано колективне керівництво Рухом у складі трьох співголів — Драч І.Ф., Горинь М.М., Чорновіл В.М. Пропозиція ж президента залишилась без відповіді.

Третя розбіжність, яка перейшла в публічний конфлікт — місце Руху в політичній системі України після відмови Чорновола брати участь у других виборах президента влітку 1994 року, на яких переміг Леонід Кучма. Офіційно на з’їзді Руху в грудні 1995 року ухвалено рішення про опозицію НРУ до сформованої в Україні влади. Проте опозиція виявилася достатньо дивною. До складу Кабінету Міністрів увійшли два члени Руху, два члени Руху очолили обласні державні адміністрації. Турботами глави держави з’явилися спонсори для Руху. Ось така вибіркова опозиція, яка конструктивно відгукувалася на побажання і рекомендації президента й уряду, ніяк не впливаючи на вироблення владної політики.

І ось, коли у вересні 1997 року комітет з питань правової політики Верховної Ради України за моєю ініціативою одностайно ухвалив рішення винести на розгляд парламенту питання про початок процедури імпічменту президентові за відмову виконати конституційний обов’язок (він відмовився підписувати й оприлюднювати закон про місцеві державні адміністрації після подолання вето президента на цей закон у Верховній Раді України), найзатятішим захисником президента виступив В’ячеслав Чорновіл. А після розгляду цієї моєї парламентської ініціативи на засіданні президії Центрального Проводу Руху сім із тринадцяти членів підтримали пропозицію Чорновола про засудження моєї дії, а шість відповідно підтримали мою пропозицію щодо необхідності дотримання конституційних норм главою держави. Після цього стало зрозуміло, що Чорновіл докладе максимум зусиль для убезпечення одноосібного права визначати рішення і дії «Руху». Довго чекати цього не довелося.

Уже при складанні виборчого списку Руху на парламентські вибори він одноосібно скорегував список, який був сформований Центральним Проводом Руху за результатами рейтингового голосування, попросивши членів лічильної комісії тримати цей факт у таємниці. Невдовзі В’ячеслав Максимович провів зустріч із керівниками рухівських осередків із виборчого округу, в якому я обирався до парламенту, висловивши прохання відмовитися від підтримки його заступника Лавриновича, а натомість підтримати іншого кандидата — власника нафтопереробного заводу.

Моя друга перемога в цьому окрузі за таких обставин не на жарт його розлютила. По завершенні виборчої кампанії був скликаний позачерговий з’їзд із єдиною метою — усунення Лавриновича з керівних органів Руху. Чорновіл готувався ретельно, а я не бачив жодного сенсу протидіяти його бажанню. Для мене було очевидно, що обрана лінія поведінки голови Руху стрімко прискорює неминуче — фактичне відходження з політичної арени в історію наймасовішого політичного утворення новітньої України.

На момент того з’їзду 1998 року чисельність «Руху вже скоротилася приблизно в десять разів. І це був природний і невідворотний процес. За два місяці після мого усунення Чорновіл приїхав до мене в Нижню Ореанду в Криму, де я відпочивав із сім’єю. Він попросив вибачення за свої дії. Сказав, що побачив як пішли тріщини по всій організації, повідомив, що за його інформацією готується переворот у Русі, лідером якого має стати Юрій Костенко. Попросив моєї підтримки в протидії цим процесам.

Я відмовив, надто глибока була особиста образа. А ще за два місяці дві третини членів фракції Руху у Верховній Раді України висловили недовіру керівнику фракції — В’ячеславу Чорноволу, слідом за цим 2/3 організацій Руху ухвалили такі самі рішення. Проте просто зміни керівництва не відбулося. Відбувся юридично оформлений розкол. На цьому закінчилося моє членство в Русі, я не пішов до жодної з частин. За пів року Чорновіл загинув. Смерть — це продовження його політичного життя, сказав я в слові прощання (журнал «Політика і культура» №2 3.04.1999 року).

На цьому закінчилась історія Народного руху України.

Повний текст

Іван Капсамун
Інф.: day.kyiv.ua

Коментарі

 

Коментарі  

 
0 #2 Varnak 17.09.2019 10:44
2 лютого 1993 року чехи обрала президентом письменника і дисидента Вацлава Гавела, а українці - компартійного функціонера Леонвда Кравчука. Де зараз Чехія, а де Україна? Що ж до Вячеслава Чорновола, то він від початку 90-х і до загибелі був об'єктом нещадної критики і навіть цькування "патріотів", важко визначити, хто серед них були корисними ідіотами, а хто сексотами ГБ. Ця традиція зберігається й донині: в 2010-му українці "віддячили" Вікторові Ющенку, в 2019-му - Петрові Порошенку. Отримали війну і в найближчій перспективі втрату держави. "Ведь в конце концов кто знает? Может быть, так надо. Может быть, именно в этом великая сермяжная правда"


Не викликайте вовка з лісу!
Відкритий лист до Леоніда Кравчука
Василь Овсієнко

"Панові екс-президенту України Леоніду Кравчуку

Звертається до Вас колишній в’язень сумління, який досі вважає себе в’язнем власного сумління. Тобто вважає себе зобов’язаним стояти на сторожі Правди і Честі.

Коли Ви перебували в КПРС, я сидів у політичних таборах. Закономірно, що не Вас я підтримав на виборах 1990 року, але визнав Вас як Президента, обраного більшістю народу. У часи свого урядування Ви здебільшого поводилися стерпно. Тому я проголосував за Вас на виборах 1994 року і шкодував, що прихильники Л.Кучми обшахраювали Вас.

Але під час виборчої кампанії 1999 року я переконався, що Ви не усвідомили, де побували. 31 травня того року я послав Вам листа з докорами, що Ви записалися в довірені особи кандидата на посаду голови столиці України, до людини неукраїнської культури, який нас, українців, має лише за об’єкт визиску. Найпростіший доказ того — він засипав нас, киян, дорогими листівками російською мовою. Я тоді спересердя написав Вам, що мені соромно, що Президент України став попихачем якогось Суркіса, що Ви принизили мою національну гідність.

Тоді Ви дуже низько впали в очах багатьох людей, які доти поважали Вас.

Але Ваше падіння на цім не зупинилося. Тепер Ви підтримуєте на посаду Президента України малограмотну людину, яка, як і чинний Президент Л.Кучма, навіть не вміє читати по-українському і взагалі стоїть поза будь-якою культурою – кримінального злочинця Януковича, на прізвисько Хам.

Кучма керує російським матом, і Ви його виправдовуєте — мовляв, довели чоловіка. Але як у чоловікові нема скверни, то вона ніяк не випорсне. А як керує на посаді Прем’єр-міністра дон Янукович (чи не іспанського він роду?), ми вже бачимо.

Ви що, не усвідомлюєте, з ким тепер злигалися? Коли гряде Хам — то це дуже серйозно, в тому числі й для Вас особисто. Ви краще за мене знаєте, що Янукович є ставлеником донецьких кримінальних авторитетів, а вони керуються не законом і мораллю, а «понятіями». Люди, які не збрешуть, розказують, як Янукович «порозмовляв» з іншим карним злочинцем, Медведчуком: ударив його долонями по вухах. А по телевізору всі чули його обіцянки комусь там «повідкручувати голови і повисмикувати ноги». Чисто кримінальні вчинки й вислови. Ставши Президентом, він усюди на місцях поставить до влади своїх людей, себто кримінальних авторитетів та залежних від них чиновників. Оці кримінальні методи керівництва стануть державними. І впину їм не буде. Під колесо репресій можете потрапити й Ви.

Кажуть, що за совєцьких часів не можна було стати навіть колгоспним бригадиром, маючи судимість. Але ми пам’ятаємо, як керували злочинці з «клікухами» Ленін, Троцький, Сталін, Свердлов, Молотов, Ягода. Тепер Ви нам пропонуєте Президента з двома судимостями і відверто кримінальною психологією? Жодна нація такого собі не дозволяє. Недавно чехи не допустили на посаду Президента кандидата, який 20 років тому збив машиною пішохода і мав за це два роки умовного покарання. Невже Ви думаєте, що українці гірші і стерплять таке приниження?

Пане Кравчук, схаменіться! Хоч колишня Ваша КПРС винищила найкращих людей і дуже низько опустила недобитки українського народу, але ж не настільки, щоб ми обрали собі відверто кримінальну владу. Ви самі не вірите, що спроможні чесно виграти вибори, тому намагаєтеся перекраяти Конституцію і виборчий закон, одурманюєте й шантажуєте виборців (особливо підприємців, які підтримують опозицію) та готуєте грандіозну фальсифікацію. Але ж, пане Кравчук, якщо народ не усуне узурпаторів конституційним шляхом, то він має природне право зробити це будь-якими іншими методами, бо ж джерело влади — таки народ. Ви давно не ходите по вулицях, тому не знаєте, що в народі вже закипає гнів. А ще ж є Західна Європа, яка не визнає Вас із Януковичем легітимними, є НАТО, яке, чого доброго, почне бомбити Вашу хамську державу, починаючи з Банкової і Донбасу, бо вона буде джерелом небезпеки для всього світу. Не викликайте вовка з лісу!

Пане Кравчук, я не вдаватимуся до дипломатичної фігури й не казатиму, що не розумію, навіщо Вам потрібна вся ця колотнеча з «конституційною реформою» і цей Янукович. До 1990 року Ви боролися не за незалежність своєї Батьківщини, а якраз проти неї. Незалежність упала на Вашу бідну голову як стихійне лихо, але Ви хитро вжили її не в інтересах усієї нації, а в інтересах компартійної номенклатури. За часів Л.Кучми влада переходить до рук криміналу, а Ви потураєте тому криміналові. Ви добре розумієте, куди штовхаєте свою Батьківщину, і серце Ваше не здригається. Бо Ви не є людина честі. Ви не покладете голову за свою честь, тим паче – за честь нації. Ви не є людина духу. Ви не знаєте, що це таке: офірно, безкорисливо й одержимо працювати на свій народ. Ви керуєтеся особистими інтересами. Я не хотів вірити, але то, мабуть, правду казали, що Ви, ще будучи на посаді Президента, елементарно прокралися з тим «Бласко», а тепер боїтеся відповідальност і. Тому й хапаєтеся за депутатську недоторканність та ховаєтеся за спинами ще більших злодіїв, з якими пов’язані спільним гріхом.

Мені невимовно гірко, що Президент України не встояв на висоті, відведеній йому історією. Своєю поведінкою Ви тяжко ображаєте людську, громадянську і національну гідність мільйонів українців. Знову «сміються з України стороннії люде»! (Т.Шевченко).

Пане Кравчук, схаменіться, не ганьбіться в очах людей і не ганьбіть українського народу.

Сьогодні настав Великий піст. Попостуйте хоч би з тиждень та підіть до сповіді, покайтеся в гріхах своїх, візьміть обітницю надалі жити на одну зарплату або пенсію. Вона у Вас достатня. Відмовтеся від підтримки Януковича. Вийдіть із СДПУ(о), яка, здобувши 5% голосів, уже узурпувала половину влади. Екс-президентові слід бути поза партіями. Я не маю права говорити за народ, але знаю, що Бог покаянців любить. То й люди Вам простять. А ні – то заплюють.

Ще раз кажу: чесних виборів Ви з Януковичем не виграєте. А якщо сфальшуєте, то все одно з виборчої кампанії люди винесуть тверде переконання, що й Кравчук — з тієї самої банди. Вас боятимуться, але ненавидітимуть. А в атмосфері ненависті Ви довго не протримаєтеся."

23 лютого 2004 року
Щиро Василь Овсієнко,

член Української Гельсінкської групи з листопада 1978 року, суджений 1973-го, 1979-го і 1981 років, 13,5 року ув’язнення, реабілітований згідно із законом УРСР від 17 квітня 1991 року, лауреат премії імені Василя Стуса 2000 року в галузі публіцистики.

Джерело: "Без цензури" — Громадсько-політичний тижневик №8, 27 лютого 2004 року
(gazeta.razom.org.ua/?nId=377)
Також http://varnak.psend.com/whoiswho/letter.html
Цитувати
 
 
-1 #1 Varnak2 16.09.2019 10:55
Іуда продав Христа за 30 срібняків.
За скільки продали Чорновола його 30 апостолів???
Ярослав Кендзьор.

" Валерій Альошин
Валерій Асадчев
Богдан Бойко
Іван Бойчук
Олекса Гудима
Ярослав Джоджик
Іван Драч
Євген Жовтяк
Іван Заєць
Роман Зварич
Олег Іщенко
Вячеслав Кириленко
Борис Кожин
Юрій Костенко
Олександр Кулик

Олександр Лавринович
Георгій Манчуленко
Павло Мовчан
Дмитро Павличко
Іван Полюхович
Євген Сігал
Олександр Словодян
Ігор Тарасюк
Ярослав Федорин
Георгій Філіпчук
Василь Червоній
Володимир Черняк
Дмитро Чобіт
Віталій Шевченко
Ігор Юхновський

Звичайно, це алегорія. Чорновіл не Христос, а 30 його вчорашніх колеґ, які поставили свої підписи за недовіру — далеко не апостоли. Але, але... Картина, яку ми спостерігали у сесійному залі вранці 19 лютого цього року, коли Володимир Черняк гордо зачитував вердикт про недовіру і називав поіменно вершителів цього акта, червона частина сенаторів, аплодуючи, стояла і вигукувала в більшовицькому екстазі: «Руховцы, молодцы!!! Давно бы так!» Через морок тисячоліть, крізь цю макабричну оргію братовбивства з майдану перед палацом Понтія Пілата долітає до мене таке ж невимовно страшне: розіпни його! Розіпни!

У контексті цього складного верховнорадівсь кого тижня, коли з Павла Лазаренка зняли депутатську недоторканність , ніхто із членів «Громади» не біг на трибуну зрікатися свого лідера. Може не зовсім доречна аналогія, аби не сприйнялася, як виправдання П. Лазаренка, але певна мораль тут є. Тридцять «апостолів». Один з них обіцяє мільйон срібняків, щоб прибрати В. Чорновола, тому, що той не сприяє поповненню його гаманця. Інші, надихавшись у поганські часи Леніним, час від часу переживають рецидиви очманіння і не відають, що творять, хоч уже довгими роками блукали манівцями, а потім повертались, як блудні сини.

Не менш небезпечний ефект отруєння совісті газотрейдерами. Іншим не дістався жаданий парламентський комітет, інші зумисне заплуталися у параграфах законів і положень. Ще частину кидає у холодний піт, коли вони згадують про майбутній партійний список, а їхніх благородних імен там не виявиться. Ще одним просто дана команда «фас», щоби розчистити рухівське електоральне поле для нерухівського кандидата у Президенти.

Чорну справу зроблено. Завдано глибоких ран партії і виборчому процесу рухівського кандидата. Заліковувати їх доведеться довго. Але чи розп'яття Христа призвело до знищення християнства? Ні, воно його утвердило. Так само буде і з Рухом.

Дзвенять срібняки!

І хто б що не казав, а Іуда Іскаріот в кінцевому підсумку виявився шляхетним чоловіком. На полі крові, яке він купив за тридцять зароблених зрадою срібняків, він сам собі виніс вирок."

Джерело: «Час», №8 (20), 26 лютого - 5 березня 1999 року
http://varnak.psend.com/whoiswho/apostles.html
Цитувати
 

Додати коментар

Захисний код
Оновити