100 років тому розпочалася боротьба УНР із агресією з боку більшовиків
Що насправді відбувалося з 16 грудня 1917 року? Найпоширеніші стереотипи щодо спротиву більшовицькій агресії та дій УНР розвінчує історик Микола Ковальчук.
"Сто років тому Українська революція, яка розпочалася в березні 1917 року, вступила в свою надзвичайно критичну фазу – фазу збройного протистояння з радянською Росією. Ця боротьба тривала кілька років. Ми всі знаємо, чим вона закінчилася – УНР перестала існувати, Україна фактично була окупована радянською Росією. Але у вогні цієї боротьби народилася сучасна українська нація", — розповідає історик.

Ірина Славінська: Чи можна тут говорити, що це була саме російсько-українська війна? Коли сьогодні говорять про війну на Донбасі та анексію Криму – це своєрідний спосіб прокладання історичного ланцюга, що це не вперше в нашій історії. Вам як історику близький такий підхід?

Микола Ковальчук: Як історик я дуже обережно ставлюся до різних історичних аналогій – вони часто дуже хиткі. Тем не менше, я продовжу думку далі. В 1917 році це теж не була перша війна з Росією. Досвід у нас багатий, ще з ХVІІ століття. Тому традиції збройного протистояння з росіянами в нас доволі багаті.

Ірина Славінська: Існує стереотип, що УНР в цій боротьбі програла через слабке військо, яке, нібито, тодішня влада не розвивала належним чином. Яким було українське військо на момент початку цієї боротьби?

Микола Ковальчук: Річ у тому, що є сила силенна стереотипів які чули ми всі, у зв’язку з річницею, мас-медіа знову повторюють їх на всі лади. Набір стереотипів доволі стандартний: Центральна Рада завжди нехтувала потребами війська, не приділяла уваги, розформовувала українські військові частини замість того, щоб їх створювати. Апогей такого абсурду, що в січні 1918 року, коли більшовики фактично були біля брами Києва, український уряд замість того, щоб якось зміцнювати обороноздатність країни, нібито оголошує, що він розпускає армію.

Ці «істини» вже щільно ввійшли в нашу свідомість. Але наша велика проблема в тому, що період визвольних змагань, на жаль, все ще слабко досліджений.

Знайомство з архівними документами, з оригінальними історичними джерелами часто дозволяє внести суттєві корективи в, здавалося б, усталені знання. А інколи навіть дозволяє відтворити ці події дещо по-іншому.

Знайомлячись з документами в архіві, ти часто бачиш, що все було не зовсім так, а може — зовсім не так

Лідери Центральної Ради не уникли прикрих помилок при військовому будівництві національних збройних сил. Тим не менше, дуже важко сказати, що напередодні війни з більшовиками вони повністю нехтували військовими справами, це не так.

Ірина Славінська: Військо було сильним за об’єктивними показниками – кількістю, озброєнням?

Микола Ковальчук: Військо було. На момент більшовицького перевороту в Петрограді, коли Росія фактично перестала існувати як єдине ціле, тільки в цей момент Україна нарешті отримала змогу приступити до повноцінного військового будівництва.

На цей час було зроблено багато: українізовані військові частини, були національні військові підрозділи. Але річ у тому, що армія в усі часи в усіх країнах (а особливо — в країнах, охоплених революцією) завжди є зрізом суспільства. Розглядати її зовсім ізольовано від впливу тих подій практично неможливо.

Лариса Денисенко: На захист УНР стали добровольці. Ким вони були?

Микола Ковальчук: Хоча Центральна Рада допустила помилки при створенні війська, запізно взялася за цю справу, але взялася. В січні 1918 року УНР програла не тому, що розпустила армію. Навпаки, спроби організувати опір проти більшовиків робилися. Було віддано кілька наказів кільком дивізіям, які мали передислокуватися за кілька днів перед початком конфлікту.

Цілі українські військові частини мали розташуватися вздовж українсько-російського кордону. Петлюра ставив дуже чіткі завдання про організацію оборони
Але інша річ, що вояки були в такому стані, настрої, що вони будь-які накази в принципі виконувати не хотіли. Пройшло кілька тижнів, коли український уряд пересвідчився, що з такою армією, старою армією, воювати дуже важко. Бо українізовані частини – це такі, в яких рядовий склад був із українців, а вищий командний — з російських офіцерів. Це теж була колосальна проблема. Вони переважно оголошують нейтралітет або взагалі відмовляються виконувати накази.

Тоді з’явився знаменитий закон Центральної Ради про демобілізацію, який у нас сьогодні абсолютно неправильно розуміють — ніби, Центральна Рада звеліла всім, хто навіть хотів обороняти Україну, йти додому. Це неправда.

На військовій службі отримали дозвіл залишитись ті, хто хотів служити в українському війську, тобто — добровольці. Це переведення армії на добровольчу основу. Всі подальші військові частини, які винесли на своїх плечах тягар боротьби з більшовиками – Гайдамацький Кіш Петлюри, Вільні Козаки, Січові Стрільці, студентський курінь, який був під Крутами – це все добровольчі військові частини.

Скорочену текстову версію підготувала Катерина Халецька
Інф.: hromadskeradio.org


Коментарі

 

Додати коментар

Захисний код
Оновити