Наталя Дзюбенко-Мейс: Доки Україна пам’ятатиме про своїх убієнних голодом синів і дочок, вона згадуватиме і Джеймса
"Я не народився в Україні, мої предки ходили по інших краях, але ті, хто мене знає, знають, що я витратив забагато років і зусиль, займаючись Україною, щоб сьогодні залишатися осторонь тих загрозливих процесів, які я спостерігаю тут" - це Джеймс Мейс
Навіть вічність, або те, що ми називаємо людською пам’яттю, прагне облаштувати свої пенати з певним комфортом. Стираються дрібниці, деталі, які не вміщаються в усталені рамки, стираються індивідуальність, людська теплота образів, відбувається певне перегрупування смислів і канонів, та по суті химерна сяйлива ріка людської пам’яті ніколи не виходить зі своїх берегів навіть якщо це стосується велетенських катаклізмів, розривів історичної матерії. Таких страхітливих подій як Голодомор, історичної воронки, яка затягнула в себе мільйони життів. Спливає час, все утрамбовується, щось забувається, щось висвітлюється. Навіть якщо це стосується відважних одинаків, які кидали виклик усталеним нормам, і збурювали навколо себе невидимі людським оком стихії. Коли вони міняли світ. Важко, з надзусиллями, часто ціною власного життя.
Та я знаю, що Джеймса Мейса пам’ятатимуть. Легенди і міфи розвиваються за своїми невловимими принципами і не надто зважають на чиїсь уподобання чи побажання. Фахові історики дратуються, коли я щось намагаюся розповісти про Джеймса, як про людину, на їх глибоке переконання це несуттєво, вони знають більше і визначають точніше. А суб’єктивізм лише заважає, сковує розвиток наукових ідей, концепцій, дефініцій. На моїх очах відбувається своєрідна підгонка життя і творчості Джеймса Мейса під певні лекала, де всі деталі в тій химерні складанці повинні обов’язково зійтися. Зайве, незручне опиняється за бортом. Я відповідаю, що це ймовірно, та, навряд, чи правда. Бо підлаштування його поглядів, його жагучої всепоглинаючої спраги справедливості під чиїсь уподобання, навряд чи це те, що принесе комусь якусь користь. «Сумна спадщина тоталітаризму і геноциду буде проявлятися ще довго. Можливо завжди. Почуття історичної покривдженості в індіанців з часом стає дедалі гострішим. Історична пам’ять жива у кожного народу. І поки жива Україна, вона плакатиме за своїми безвинно убієнними синами. Проте спадщина диктатури, бюрократизму – річ інша і значно небезпечніша. Тут потрібні не сльози, а гнів, з законом “волосатої лапи” треба боротися нещадно і послідовно. Цю грядку треба прополоти, і цього ніхто не зробить в Україні, окрім самих її громадян», - писав Дж. Мейс.
О, звісно, мені дорога кожна його стаття, кожна думка, навіть кинута мимохіть. Повз його книги, праці видані в газеті «День» у видавництвах «Києво-Могилянська Академія», «Кліо» нині можна пройти мимо. Бо складно, важко, боляче. Не такого чтива нині вимагає читач. Чи прагнув Джеймс аби кожен знав, пам’ятав щоденно усі деталі найбільшого злочину Кремля – геноциду проти українців? І так, і ні. Він хотів, аби ми знали набагато більше. Щоб ми втягнули в себе весь колосальний досвід багатьох поколінь з усіх сфер життя. Бо ми не те, (як з чиєїсь дурної голови нам засіяли в мізки), що жуємо, а те, що думаємо, відчуваємо, мислимо. Що знаємо. А наш світогляд визначають наші знання, наша пам»ять. Тож доки Україна пам’ятатиме про своїх убієнних голодом синів і дочок, вона згадуватиме і Джеймса. Науковці розбиратимуть, аналізуватимуть, відхилятимуть, критикуватимуть. Так і має бути. Але народ пам’ятатиме про дивного іноземця, який по синівському любив цю землю, її народ. Який пішов на поклик тих, хто прагнув світла, молитви, правди. Вони його покликали І їм, очевидно, все ж було видніше кого обирати.

Наталя Дзюбенко-Мейс, поетеса, громадський діяч, дружина Джеймса Мейса
Інф. із сторінки автора у Facebook





Коментарі

 

Додати коментар

Захисний код
Оновити