Мабуть, немає другого музею у світі, щоб з такою докладністю зобразив насильства людини над невинною людиною
Це було щоденною практикою московських садистів у концтаборах ГУЛАГу.
Цей Музей ще й тим цікавий, що він роміщується у будинку колишньої головної квартири садистів усіх невільничих таборів Казахстану, які втішалися всіма правами життя та смерті невільників і були тільки підзвітні головній штаб-кватирі - ПОЛІТБЮРО.
    Після амністії у 1956 році, уряд наказав знести всі будівлі таборів та зарівняти всі цвинтарі, щоб не залишилось жодного сліду по існуванню ГУЛАҐів. Цікава історія, як вдалось зберегти будівлю головної кватири! Коли я приїхав у 1997 році на зустріч з українською громадою до села Долинки, по дорозі запитав жінки, де той будинок, в якому повинна відбутися зустріч? Не далеко, - каже, - я проведу. Їдучи в авті, каже: Боже, яке щастя, перший раз їду в машині (!). Заїхали під порожній, зарослий хащами будиник і тут вона каже: оце будівля головної кватири. Я зрозумів, що ми говорили про інший будинок, але огляну. До авта підбіг маленький хлопчик і питає: Ви,  напевно, хочете бачити діда? Почекайте, зараз приведу. За пару хвилин з'явився старенький пан із паличкою і представився - професор Жембаков. Ви, напевно, хочете бачити, як виглядає всередині? Так, - кажу, - зайдемо. Велечезний двоповерховий дім у жалюгідному стані, навіть долівки зірвані в багатьох кімнатах. По дорозі, коли я сказав, що я з Америки, старий аж скрикнув з радості: то Вас Бог привів до нас, я так довго чекав на когось із-за кордону. Розказав, що дім уже спорожнілий більше шести декад і є на продаж на злом, але немає купців, бо нічого незалишилось вартісного. Просить мене допомогти зберегти дім від зламу, щоб створити тут інтернаціональний музей. Треба написати прохання до президента Назарбаєва - поможіть. Щоб заспокоїти старого, кажу: добре, напишу. Взяв його адресу й тепло попрощались.

    В поворотній дорозі, той дім зі стариком не давав мені спокою, думки вихром переганялись в  голові, в такому музеї була б добра нагода розказати світові про страшну трагедію українських страдників ГУЛАҐу - чому не попробувати? Написав прохання від РОДУ-УККА до президента Назарбаєва і вислав до Жембакова а він переслав зі своїм лстом до Назарбаєва. Правду кажучи, я ніколи не сподівався відповіді, але після 5-ти тижнів одержав відповідь, що продаж призупинили, можна шукати спонсорів для побудови музею. То був початок довгого 10-річного шукання надійного спонсора. Почавши від українського посольства, представників в Об'єднаних Націях, народи яких були в'язнями концтаборів, всі одобрювали ідею, але ніхто не хотів взятись за справу, яка мала коштувати біля шести чи семи мільйоннів долярів. Мій ентузіязм завмирав, надії слабли, але, як каже народна приказка, ˮКоли всі двері закриті, то Господь залишив одне вікно відкритеˮ. В часі поїздки до Казахстану у 2007 році, Голова Асоціяції "Українці Казахстану" адвокат Михайло Парипса, замовив для мене зустріч у Ґовернера Карагандійської області, яка мала тривати півгодини, а тривала півтори. Зі мною були заступник Петро Палюх та американський журналіст Брайан Спадора. Після довшої розмови та переконань потреби такого Музею, Ґовернер обіцяв, що після нарад з управою області повідомить мене до місяця часу про рішення, чи уряд погодиться відбудувати Музей. Хоч місяць видовжувався, але щасливо, бо прийшло повідомлення, що уряд погодився почати відбудову.


















Той день для мене не був менше радісний, як день закінчення війни. Наступне повідомлення одержав у грудні 2009 року, що Музей буде відкритий першого січня 2010 року, готуйте експонати, бо ми знаємо, що українців було повсякчас найбільше у таборах ГУЛАҐу. Робота закипіла, я приготував Комунікат до всієї преси й Інтернету в Україні, Європі і Америці, що ˮМузей памя'ті жертв плітичних репресійˮ у селі Долинка вже відкритий. Управа РОДУ УККА звертається до світового українства, щоб особи, або їх родини, які були засуджені, або особи, які були насильно виселені на примусові праці, або карались у в'язницях, повинні висилати інформації про тих осіб. Потрібно: фотознімок даної особи, чи осіб, дату народження, місцевість, де був суджений на скільки літ, де відбував свій вирок та чи ще живе. Якщо хтось має інші "сувеніри" з того часу, як номери в'язня та одяг чи інші речі, листи, є дуже побажаним.
ˮМи сердечно просимо всі українські інформаційні засоби в світі поміщувати і поширювати це оголошення, щоб не залишилося ні одної особи, яка б не могла використати цієї унікальної нагодиˮ.

Поштова адреса Музею:
Республіка Казахстан, Карагандинська обл.
п. Долинка -101 604, вул. Шкільна, 39, Музей
Директору Музею.


  Минуло 5-років, як Музей відкрито, багато є тут цікавих річей, але українських, як не було багато, так і немає. На жаль, навіть місцеві жителі не зробили великого внеску, а їх є ще більше півмільйона зареєстрованих українцями, а, мабуть ще більше є незареєстрованих. Не знаю, як і чим можна зрушити людську байдужість! Щоб засвідчити фактами московські злочини, що  є один із засобів безкровної боротьби з Москвою, яка зараз перемагає нас на всіх інформаційних фронтах.
  На знімках побачите, що казахи не побоялись показати голу правду злочинів, навіть є закривавлена кімната рострілів невинних. Висока голодова смертність у концтаборах не була з браку харчів у Росії: то було продовження одного із засобів ґеноциду нашого народу, який започатковано сотні років тому і який продовжується до сьогодні на Донбасі.

   В цій жахливій затяжній боротьбі за існування нашого народу не буде так довго тотальної перемоги з Москвою, поки український Уряд жорстко не покарає новим Конституційним законом усіх: продажних державних зрадників, корупціонерів та хабарників. Поки кожний живучий українець у світі, не буде готовий, в силі своїх спроможностей, зробити вагомий внесок в цю боротьбі, за збереження волі й незалежності нашої нації.

Іван Буртик, УККА, Нью-Йорк, США
для "Волі народу"





На фото: Будинок перед відновленням.
Перша - відновлений Музей.
Друга - спальня в бараку ГУЛАҐу.
Трета - глуха кімната для розстрілів в'язнів.
Четверта - карцер з водою для покарань каторжників.

Коментарі

 

Коментарі  

 
+3 #2 Олег 14.10.2015 20:44
Те, що зроблено паном Буртиком можна вважати подвигом до Безсмертя і до пробудження. Пробудження нас, українців, які досі живуть за принципом "Якось воно буде". Не буде! Не буде! Ось живий і реальний приклад 90-річного патріота і сина України . Приклад вартий наслідування.
Олег Чорногуз
Цитувати
 
 
+4 #1 Don 14.10.2015 19:43
Якби кожен зробив подібний крок для України, то вона стала б собою!
Цитувати
 

Додати коментар

Захисний код
Оновити