Іван Буртик, відомий громадський діяч української діаспори, США: "За державну зраду потрібно карати смертю за законами воєнного часу"
Невже ж український народ не бачить, чи не хоче зрозуміти, що ця війна рішатиме, бути чи не бути нашій нації, нашій країні - Україні?! Чи не можна б зараз, здержатись від цих приємностей, а витрати коштів передати на фронт та продовжувати живучість сили об'єднання, яка була в часі Майданів.
Щоб Україна вийшла переможною в цій війні, чим скоріше треба знищити внутрішній фронт. Як його знищити? Конституція не передбачує кари смерті, але необхідно треба прийняти Конституційний додаток, про гостріші кари для всіх інших злочинів часи воєнного стану. Треба проголосити  воєнний стан в  Україні. Він  дає можливість виносити найвищий вимір кари. За зраду держави (в широкому значенні зради) Воєнний Трибунал може засудити зрадників, перебіжчиків карою  смерті. Можна вірити, що після покарання одного злочинця карою смерті, більше таких злочинів не буде. Не треба боятись крикливих голосів захисників “людських правˮ, бо такими правами користуються майже всі народи.

Іван БУРТИК: ГОЛОС НАРОДУ - ГОЛОС БОЖИЙ
(Мої роздуми з висоти віку і досвіду)

    Могутній всенародній голос українського народу в другому Майдані  крім своїх зрадників, злодіїв, хабарників та московських агресорів, почули майже всі народи світу. Здавалося, що цей могутній голос Божий, як ніколи раніше, об'єднає все українство в одну монолітну силу, яку навіть пекельні сили Москви не здолають. Та ні! Всенародна ейфорія повільно зникала, як роса на сонці, що давало злочинним елементам з поміччю ненажерного північного ворога, почати свою диявольську діяльність. Не буду згадувати нікого поіменно, бо вони всім відомі. Не без зради і страху, велика і випосажена українська армія в Криму не зробила найменших зусиль, щоб зупинити московських “зелених чоловічків” від захоплення Криму. Брехливо та пошахрованим референдумом, без спостерігачів, безпротестно відбулось прилучення Криму до Москви.

    На розпучливий крик Донбаських жителів, що не можуть довше терпіти  тиску ˮбандерівських фашистівˮ, хоронитель Путін знову послав на рятунок зелених чоловічків. Та цим разом, привіт зелених агресорів українськими добровольцями нагнав їм стільки  страху, що їхні зелені штани пожовкли в долині. Дворічне “воєнне весілля” продовжується коштом тисячних смертей, героїчних синів і дочок нашого народу та ще більше цивільного люду. Зламання Будапештских ґарантій Москвою та погроза атомною зброєю, заскочила не приготовані народи світу. Проте довготриваючі спільні санкції Америки і Європейського Союзу проти Москви не дали бажаних успіхів. Бо московська перфідно-брехлива пропаганда переконує світ, що Москва не є учасником війни на Донбасі і хоче миру, чим повільно розхитує ЄС. В наслідку, першою з ЄС уже вийшла Англія, а  вслід за нею будуть слідкувати інші держави.

   Чим довше буде існувати такий безрезультативний стан, тим легше буде Москві осягнути намічені пляни. В між часі, щоб не допустити до нових санкцій у липні, Путін з Лавровим намовляють Грецію та  Угорщину, щоб не ставили своїх підписів, на продовження санкцій.

     Сучасні події в Україні та перспективи її майбутнього знаходяться під знаком запитання. Бо найбільшою проблемою зараз є створені Москвою два фронти. Перший, дуже складний - внутрішній і другий - російський. Москві вдалось з поміччю агентури збаламутити українських громадян Донбасу російської національності, які несвідомо вимагають прилучення їх до Москви. Чому несвідомо? Бо московська мова відіграла тут бажану ролю, щоб не можна було розпізнати, хто є хто. Під укриттям мови, скривалися ворожі високі посадовці, військові старшини та багато інших запроданців, від яких аж кишить і, зараз, в Україні.

   Так, наприклад, в Іловайській трагедії, через спільну мову та зраду промосковської старшини згинули тисячі невинного нашого вояцтва. Або наш  Штабовий старшина, що  вдержував контакт із Путіном, довідавшись, що за ним слідкують, залишив усе, - з дружиною втік до Москви. Якщо б злочини були карані владою, то жіночка з Донбасу не відважилась би давати напрямні  російській артилерії за винагороду. Також колишній заступник командира морських сил України адмірал Сергій Єлісєєв, якого пошукують за зраду та дезертирство… Чи санітарний лікар Святослав Протаса не мав на хліб, якого СБУ задержало на хабарі... Таких та подібних прикладів  можна навести безліч. Не меншим злом є підкупство та хабарництво, яке вже стало звичаєвим. Цікаво, що в більшості всі ці злочинці являються громадянами України, але не згадується якої національності. То можуть бути люди 5-ої колони, які користуються панівною мовою в Україні та потенційно знеславлюють Україну перед світом.

    Друга досі невиліковна проблема - олігархія в Україні, яка також не є українська, але процвітає. Вони хоч не при владі, проте випихають своїх довірених до урядів. Незаперечно, що їхні не корисні впливи виразно проглядаються, як у політичному, так і економічному житті України. Чуються голоси, що один олігарх був спроможний не допустити до конфлікту на Донбасі, якщо це є правдою, то він повинен відповісти перед народом. Знаємо, що армія живе в недостатках, але немає випадку, щоб хоч один “грошовий мішокˮ витрусив мільйон на її потреби, коли  матері часто забирають хліб від дітей, щоб занести воякам на передову варене і печене. Дружні держави відмовили українській Армії надати потрібне озброєння. Чому просити? Чому  не взяти від олігархів по одному мільярдові доларів і не закупити, в кого є на продаж.

    Про суд та українське судочинство просто соромно згадувати. Хто має судити суддю за хабарництво? Хто буде відповідальний за втечу злочинців - злодіїв та вбивць часів влади Януковича? Чому до цього часу ніхто із них не сидить у в'язниці?
    Мимоволі виникає питання, чи є можливо побороти це лихварство? Так є можливо, тільки треба прийняти додаткові суворіші Конституційні закони. Бо тільки всі моральні цінності, законний  порядок та добробут народу творять силу і незборимість нації. Я свято вірю у силу рідної нації, бо вона доказала свою зрілість об'єднанням в обох Майданах та в боях з агресивною Москвою, вона буде переможцем, якщо чим скоріше позбудеться внутрішньої 5-ї колони.

    Не в гнів чи образу нікому, тільки слова правди. Одностороннє воєнне перемир’я на сході України не спрацьовує, щоденно гинуть українські молоді герої, а поранені залишаться каліками на все життя. Чим дальше від фронту, де не чути вже зриву канонади, життя нормалізується. Гучна музика, танці, забави, вечірки, фестивалі та повні корчми гамору, який глушать стогін і крик вмираючих братів і сестер у війні з Москвою. Невже ж народ не бачить, чи не хоче зрозуміти, що ця війна рішатиме, бути чи не бути нашій нації, нашій країні - Україні?! Чи не можна б зараз, здержатись від цих приємностей, а витрати коштів передати на фронт та продовжувати живучість сили об'єднання, яка була в часі Майданів.

    Треба признати, що стратегія путіна спрацьовує. Невже ж вільний світ не розуміє, чи не хоче бачити, що в останніх роках за всіма запальними та гарячими точками у світі, показуються чорні кремлівські роги! Наслідки закулісної дипломатичної гри, не все будуть відомі. Чи мільйони  біженців, які заляли Європу, не є ворожим пляном розрушити Європейську єдність і силу? Чи  вихід Англії з ЄС, не є познакою ворожого успіху? Кремль не приховано радіє цією тріщиною, бо  Америка і ЄС, є одинокою перешкодою путінським плянам. Відомий фінансист Джордж Сорос, заповідає дальші тріщини та неминучий розлам Євросоюзу. Якщо так станеться, то яка буде доля українського народу та його незалежності?

    На базі наведених фактів можна зробити такі висновки, що для України щоденно зростають нові труднощі. Мінські домовленості слабнуть на користь Росії, французькі політики вимагають послаблення, а то й знесення санкцій.  Меркель поки що вдержує незмінну позицію, а путін домагається, щоб Україна говорила з сепаратистами. Із зміною влади в Америці можуть зайти не передбачувані переміни. Щоб Україна вийшла переможною в цій війні, чим скоріше треба знищити внутрішній фронт. Як його знищити? Конституція не передбачує кари смерті, але необхідно треба прийняти Конституційний додаток, про гостріші кари для всіх інших злочинів часи воєнного стану. Треба проголосити  воєнний стан в  Україні. Він  дає можливість виносити найвищий вимір кари. За зраду держави (в широкому значенні зради) Воєнний Трибунал може засудити зрадників, перебіжчиків карою  смерті. Можна вірити, що після покарання одного злочинця карою смерті, більше таких злочинів не буде. Не треба боятись крикливих голосів захисників “людських правˮ, бо такими правами користуються майже всі народи.
     Суворі закони - то є одинока сила, що може  тотально побороти існуючий внутрішній фронт, що також буде великою  всенародною наснагою в боротьбі з ворожою агресією.

Іван Буртик, США, громадський діяч,
для порталу «Воля народу»

Коментарі

 

Коментарі  

 
0 #3 Varnak 05.07.2016 12:03
"Це писала людина зі стовідсотковим політичним баченням. Коли ж наші можновладці стануть державними мужами і вилікуються від катаракти зору чи курячої сліпоти, щоб , нарешті, побачити, а за цим й усвідломити: а, що ж ми будуємо і куди, і за чим йдемо? А чи не Голгофу випадково? Тоді хто нестиме той хрест? Невже знову народ- герой і народ-мученик?"

Шановний Олег Федорович.
Хіба Ви не знаєте, хто ж це "наші можновладці"? Україна нині є парламентсько-президентською республікою, в якій вся повнота влади фактично зосереджена в парламенті. Кого ж ми там бачимо? Крім відверто антиукраїнськог о т.зв. "опозиційного блоку" бачимо "Батьківщину" Путінської подружки Юльки Тимошенко [1], "радикалів" її фаворита Олега Ляшка [2], "фронтовиків" Яценюка й Олександра Турчинова, які не тільки не організували спротив московським агресорам у Криму, але й віддали їм майже всю військову техніку. А хто ж посадив їх у парламентські крісла, чи не "народ- герой і народ-мученик?" І немає кому нагадати цьому герою -мученику про його відповідальніст ь за долю країни. З відстані понад 15 років доноситься лише голос волаючого в пустелі:

"І не плач Україно, і не голоси, і не здіймай у відчаї руки до Господа! Біди твої справді незліченні, сльози твої справді рясні та гарячі, кров твоя, чиста і праведна, у тисячолітніх боріннях пролита, справді — як повінь Дніпрова...

Але ж як швидко висихають і сльози твої, і кров твоя на суховійних вітрах історії!
Як легко ти забуваєш і давні й недавні кривди та печалі свої!

Неначе тобі, Україно, пороблено щось. А втім, без "наче" наче. Таки пороблено. Після передвиборної обробки продажними ЗМІ (за "зелені", російські рублі, малоросійські гривні і т.д.) ти, Україно, хай Бог простить, звичайно, але стала схожа на гоголівську дівчину Пелагію, якій наказали показати Селифанові дорогу. Пригадуєш "Мертві душі"? Пожурив тоді бойкий автомедон ("автомедоны наши бойки, неутомимы наши тройки", О.Пушкін) горопашну кріпачку: "Ех, ты! Не знаешь, где лево, где право!" " (Іван Шпиталью.Не вірю, Україно, жодній твоїй сльозі! - Вечірній Київ, 12 листопада 1999 року [3])

Про безпам"ятство українців свідчать результати проведеного 9 червня 2016 р. соціологічного опитування про рейтинг довіри до українських політиків (http://www.pravda.com.ua/news/2016/06/9/7111301/).

"Серед запропонованого соціологами списку 25 політичних діячів України відносно найвищий рівень довіри має депутат Надія Савченко, якій довіряють 35% серед усіх дорослих українців.

Про це свідчать результати опитування Київського міжнародного інституту соціології.

Не довіряють їй 32,7%, ще 32,3% або не мають визначеного ставлення, або не знають, хто така Савченко.

Далі за рівнем довіри йдуть мер Львова Андрій Садовий (довіряють 32,3%, не довіряють — 40,7%), Юлія Тимошенко (28% проти 57,3%), Олег Ляшко (27,5% проти 52,4%), Анатолій Гриценко (23,6% проти 47,3%), Міхеіл Саакашвілі (18,6% проти 60,6%), Петро Порошенко (16,1% проти 69,3%).

Інші діячі зі списку у розрахунку до всього населення мають нижчий рівень довіри.

Серед суспільних інституцій найбільшою довірою користується Церква: 63,7% довіряють Церкві, 12,9% не довіряють, ще 23,4% не визначилися.

Далі за рівнем довіри йдуть армія (63,2% довіряють і 12% не довіряють), волонтерські організації, які допомагають переселенцям (55,7% проти 10,3%), волонтерські організації, які допомагають армії (55,3% проти 13,4%), добровольчі батальйони (49,2% проти 17,9%).

Іншим інституціям зі списку довіряє менше громадян України.

Дослідження проводилося з 20 травня по 2 червня на замовлення клієнта. На звернення "Української правди" у КМІС заявили, що не можуть назвати ім'я цього клієнта."

[1] Фарисеї. (Юлія Тимошенко та її “оточення”) - http://farysei.narod.ru/
[2] Фаворити Тимошенко. Олег Ляшко - http://farysei.narod.ru/bratva/lyashko.html
[3] Іван Шпиталью.Не вірю, Україно, жодній твоїй сльозі! - http://varnak.16mb.com/ne_viryu.html
Цитувати
 
 
0 #2 Varnak 05.07.2016 10:35
"найбільшою проблемою зараз є створені Москвою два фронти. Перший, дуже складний - внутрішній і другий - російський. Москві вдалось з поміччю агентури збаламутити українських громадян Донбасу російської національності"

Про потенційну загрозу для України від промосковської п'ятої колони попереджав нас Іван Діяк у книзі "П'ята колона в Україні: загроза державності", опублікованій ще 2006 року (див.
http://varnak.16mb.com/five_col.html). Вона містить детальний огляд історії цієї проблеми, а також сучасних загроз, які становить "п'ята колона" для Української держави. Нижче уривок з книги про підривну діяльність німецької п'ятої колони в країнах - жертвах третього рейху перед другою світовою війною.

"Приводом для широкого розповсюдження загальної впевненості в існуванні п'ятої колони стали події початку Другої світової війни. Зрадницька діяльність Зейс-Інкварта у Австрії та Гелейна у Чехословаччині зробили п'яту колону міжнародною сенсацією. Хвиля виступів пронацистськи налаштованих німців та їх інтриги були викриті на судових процесах в самих різних країнах — від Литви до Південно-Західної Африки. Ще більше заговорили про п'яту колону після німецького вторгнення до Данії, Норвегії, Бельгії, Нідерландів та Франції. Щоправда тепер йшлося не про політичну, а здебільшого військову діяльність п'ятої колони: про туристів і молодих подорожувальник ів, які здійснювали ретельну розвідку у Норвегії; про німецьких громадян, які організували збройний напад на урядовий центр у Гаазі; про німецьких агентів, що поширювали панічні чутки у Бельгії та Франції…

Зрозуміло, що часто при цьому перші підозри падали на місцеві національні меншини. Наприклад, німецьку. Не було жодної країни, де німці не об'єдналися б у свої етнічні спільноти. За даними веймарського історика професора Ернста Єкка, за межами Німеччини тоді мешкало 10 млн. німців[4]. Берлін став розглядати їх анклави як знаряддя підриву зсередини новостворених держав. Із цією метою серед німецьких національних меншин було створено потужну мережу націоналістични х і реваншистських організацій. Вони співробітничали з урядовими інстанціями Німеччини та щедро фінансувалися німецьким МЗС. Окрім суто господарських завдань по встановленню німецького контролю над економіками нових держав, переслідувалася й культурницька мета. Під патронатом культурного відділу МЗС здійснювалися зовнішня культурна експансія і "культурна пропаганда". Ця діяльність визначалася як популяризація і перетворення німецької культури в притягальний центр духовного життя ненімецького населення Центральної Європи, а німецької мови — в засіб спілкування між народами. Головним засобом збереження й зміцнення культурних позицій Німеччини вважалася всебічна підтримка німецьких шкіл, залучення до них місцевого населення, його подальша германізація й асиміляція. Влаштовувалися дні німецьких учителів, куди приїжджали колеги з "фатерлянду" ділитися досвідом, як у серцях учнів ростити "палку любов до Батьківщини". У зміцненні шкільної справи реваншистські організації вбачали ключ до налагодження ідейної, політичної й економічної єдності між Німеччиною і "фрольксдойче" (німецькими меншинами закордоном), до створення "єдиної німецької спільноти".

Починаючи з 1918 року уряд Німеччини таємно фінансував німецькі заклади й асоціації в прикордонних районах, котрі відійшли від Німеччини за Версальським мирним договором. Частина субсидій відпускалася від імені "Німецького благодійного товариства" та кількох підставних фірм. Значні кошти надавалися й через "Асоціацію для німців закордоном", оскільки майже всі німці розглядали втрачені після війни території як тимчасову несправедливіст ь.

Врешті-решт, німецька демократія у 1933 р. остаточно виродилася у фашизм. І тоді настав логічний кінець багаторічної роботи. Німецькі національні меншини стали активними учасниками імперської політики реваншу. Перед ними ставилися завдання влаштовувати "інциденти" й заявляти "протести" проти "тяжкого становища німців" і таким чином готувати європейську громадськість до спокійного сприйняття майбутніх територіальних змін у Європі як закономірних та справедливих. Вони підточували суверенні держави, руйнували їх зсередини, "готуючи" їх до поглинання Німеччиною, що заходилася повертати собі "керівну роль у Європі". Закордонні німецькі організації, і в першу чергу націонал-соціалістські асоціації, поза сумнівами, підтримували тісний зв'язок з центральним керівництвом у рейху. Ним слугувала закордонна організація нацистської партії Auslands-Organisation der NSDAP...."

Іван Діяк. П'ята колона в Україні: загроза державності
http://varnak.16mb.com/five_col.html
Цитувати
 
 
+1 #1 Don 04.07.2016 14:35
Так!
Цитувати
 

Додати коментар

Захисний код
Оновити