Формування національної ідентичності українців в контексті становлення національної ідеї
Становлення дієвого громадянського суспільства в Україні, її рівноправне входження в міжнародний політичний простір є можливим лише за умови формування загальнонаціональної ідентичності, що є запорукою і гарантією стабільності та безпеки Української держави. В основі загальнонаціональної ідентичності повинна лежати національна ідея, навколо якої і повинна здійснюватися консолідація української нації.

Слід відзначити що за роки незалежності можна виділити декілька ключових періодів, коли відбувалося активне осмислення і становлення національної ідеї. Перший період це здобуття незалежності і декілька років після неї, коли українські національно-патріотичні сили мали значну підтримку серед населення і прагнули до побудови могутньої демократичної Української держави. Але потужне комуністичне лоббі та прокомуністичні червоні господарники, зайняли провідні командні позиції і витісняли праві патріотичні проукраїнські сили з політичного простору.

У 2014 році українці відзначали 10-річчя Помаранчевої революції, одним із головних завдань якої було оновлення влади, посилення євроінтеграційних прагнень і зміцнення української державності, оскільки до влади прийшли проукраїнські політичні сили. Позитивні риси цієї революції:
- Перемога національно-орієнтованих сил
- Конституційна реформа
- Розвиток громадянського суспільства
- Посилання євроінтеграційних прагнень
- Часткове оновлення влади
- Формування україноцентричної історичної пам’яті

Негативні:
- Посилення протистояння між регіонами країни
- Боротьба між гілками влади (Тимошенко-Ющенко)
- Відсутність стратегічного плану розвитку країни
- Відсутність системних реформ

У Стратегії національної безпеки України "Україна у світі, що змінюється" зазначається, що  нагальними завданнями політики національної безпеки є збереження і розвиток духовних і культурних цінностей українського суспільства, зміцнення його ідентичності на засадах етнокультурної різноманітності. Також акцентується увага на реалізацію комплексу заходів державної політики, спрямованих на консолідацію українського суспільства та пошук загальнодержавного консенсусу щодо ключових питань розвитку держави.

Для України на сучасному етапі є дуже актуальним питання формування національної ідентичності. Загальнонаціональна ідентичність за своєю суттю багатовимірна. Вона може охоплювати, але не скасовувати етнічну, культурну, професійну, статеву та інші види ідентичності. У той же час національна ідентичність може співіснувати з наднаціональною ідентичністю (європейською чи космополітичною). Так М. Бердяєв зазначав, що почуваючи себе громадянином світу, людина не втрачає національного почуття, позаяк до космічного, всесвітнього життя людина долучається завдяки життю національному.

Але на даний момент цей процес в Україні стримується певним конфліктом ідентичностей, що спричинений:
а) проблемами у формуванні вітчизняної національної самосвідомості, пов’язаними з переходом від етнічного до соціально-політичного принципу її утвердження;
б) наявністю елементів пострадянської ідентичності;
в) досить сильними позиціями регіональних субідентичностей, що мають різні ціннісні домінанти.

За даними соціологічного опитування Центру Розумкова, що проводилося в грудні 2008 року, громадяни України в першу чергу пов’язують себе з місцем проживання, тобто превалює місцева (локальна) ідентичність (41 % опитаних), майже третина (32%) – засвідчили загальноукраїнську ідентичність. Локальна ідентичність переважає майже у всіх регіонах. У Центрі загальноукраїнську ідентичність засвідчили приблизно по 25% жителів, на Сході – 33%; на Заході та Півдні приблизно по 35%. Аналогічну закономірність виявило дослідження, проведене тим же центром у 2009 році. Знову підтвердилося, що жителям України найбільш притаманна локальна ідентичність, прив’язаність до конкретного місця проживання. З малою Батьківщиною насамперед ідентифікували себе 45% громадян. З Україною в цілому — 32%, з регіоном проживання — 16%.

Існування проблем міжрегіональної взаємодії в соціокультурній сфері також виявлено при проведенні якісних соціологічних опитувань у форматі фокус-груп. Учасники фокус-групового дослідження у різних регіонах України (м. Київ, м. Севастополь, м. Луганськ, м. Котовськ, м. Львів, м. Рівне, м. Черкаси, м. Дніпропетровськ, м. Тернопіль, м. Кіровоград, м. Миколаїв, м. Харків), не могли порівняти свої міста з іншими містами України, оскільки не мали достатньої інформації про інші міста. Відповідно низький рівень внутрішньої географічної мобільності населення України є чинником поглиблення регіональних відмінностей ідентичності. У жителів південно-східних регіонів ще є поширеними негативні стереотипи щодо мешканців західних регіонів як «бандерівців», а частина західняків сприймають представників південно-східних регіонів як «москалів».

Дослідник Володимир Кулик зазначає, що особливістю України є несформованість та контраверсійність ідентичності. Вона була знівельована довгим часом перебування в імперії і як наслідок цього відбулася певна асиміляція: мовна, культурна, етнічна. Емпіричні, дослідження зокрема проект «Львів-Донецьк», показують, що донеччани ідентифікують себе українцями, вважають, що їхній регіон має бути частиною України, але цю Україну, яку вони хочуть, вони бачать інакше, ніж галичани чи кияни.
Тому досить важливим на сучасному етапі в етнополітичній галузі є здійснення заходів, спрямованих на зменшення ваги регіональної ідентичності при гармонійному її входженню в загальноукраїнську ідентичність. Регіональна ідентичність в цьому випадку буде виступати як суб-ідентичність відносно загальноукраїнської. Такі субідентичності не виключають віднесення себе особою (групою осіб) до загальнонаціональної спільноти.

Дослідник В.О. Пироженко виділяє також такі джерела загроз у сфері формування загальнонаціональної ідентичності [1, с.29]:
•  Неповний набір ідентичностей (населення чи його певні групи мають етнічну або регіональну, але не мають національної ідентичності тощо);
• Криза ознак ідентичності, що полягає у відсутності або знеціненні серед певної категорії населення конкретних ознак, навколо яких мала б формуватися певна ідентичність;
• Неадекватні цілям, національним інтересам чи інтересам державної політики способи утвердження ідентичності (насильницько-адміністративні чи репресивні  способи).

Проблема подолання кризи ідентичності в значній мірі посилюється процесами глобалізації, що розмивають національну культуру та посилюють маргінілізацію українського суспільства. Тільки радикальне оновлення власної національно-цивілізаційної ідентичності буде сприяти формуванню стійкого і консолідованого суспільства, здатного відповісти на численні виклики сучасного світу і здійснити повноцінну економічну, соціальну й політичну модернізацію [2, с.13].
При цьому слід враховувати також і певні суперечливі аспекти впливу глобалізаційних процесів на Україну. З одного боку процеси становлення і зміцнення державності потребують інтенсифікації процесів національно-культурного відродження, а з іншого – процес модернізації соціально-економічної системи вимагає найширшої відкритості країни, що сприяє поширенню негативних зовнішніх впливів – криміналітету, масової культури, низькоякісних товарів масового споживання тощо.
Аналізуючи причини кризи національної ідентичності, слід виокремити також домінування в більшості суспільних сфер такого явища як відторгнення  ("отчуждения") [3, с.314]. Цю категорію в науковій обіг введено нещодавно і чітких українських відповідників даному поняттю не існує. В ґрунтовному академічному дослідженні «Україна: на шляху до соціального залучення. Регіональна доповідь із людського розвитку 2011 року «Від трансформації – до суспільства для всіх» віділяються такі види відторгнення [4]:
•  Економічне – низький рівень доходів, значний розрив між доходами бідних і багатих, обмежені можливості зайнятості, незадовільні житлові умови;
•  Культурно-освітнє – недостатній рівень доступу певних груп населення до освітніх і культурних послуг;
•    Соціальне – обмеженість системи соціального захисту, недоступність якісної медичної освіти, обмеженість соціальних зв’язків;
•    Політичне – обмеженість щодо реалізації політичних прав і свобод.

Недостатній рівень сформованості національної ідентичності призводить до посилення загроз національній безпеці країни, серед яких ми можемо виділити[5, с.314] такі:
•    Криза легітимності політичних інститутів;
•    Конфлікт політичних інтересів;
•    Посилення розшарування українського суспільства;
•    Низький рівень розвитку політичної культури;
•    Посилення сепаратизму;
•    Цивилізаційна невизначеність та перебування в «сірій зоні» міжнародної політики;
•    Недостатній рівень розвитку громадянського суспільства;
•    Десуверенізація

Ці загрози призводять до посилення напруження та протистояння в українському суспільстві. Представники соціальних груп із конкуруючими ідентичностями сприймають діяльність своїх опонентів як загрозу власним інтересам, а відтак зменшується чи взагалі зникає прагнення до діалогу та пошуку компромісу зі спірних питань, а протиріччя стають нерозв’язними. Будь-який крок супротивника сприймається як загрозливий, що знову ж таки посилює соціальну напругу. При цьому навіть корисні для суспільства починання однієї із сторін будуть сприйматися як негативні, оскільки вони можуть принести «користь» оппонентам.

Даний механізм ми спостерігаємо у політичній боротьбі провладних та опозиційних сил, що здебільшого представляють інтереси груп населення з різними ідентичностями. На жаль, вони здебільшого не прагнуть до діалогу та порозуміння, а орієнтуються передусім на власні інтереси, прикриваючись при цьому турботою про країну, і все роблять для того, щоб облити брудом один одного, що постійно приводить до конфронтацій і досить негативно відображається на внутрішньополітичній ситуації та в значній мірі псує міжнародний імідж України. Досить часто вони звертаються до європейських інституцій, щоб ті захищали їх інтереси, не розуміючи що ніхто крім них самих не зможе вирішити їхні проблеми. А постійне прагнення до отримання допомоги від зовнішніх політичних сил може спричинити формування залежності від них і призведе до виникнення певних загроз для внутрішньополітичної цілісності країни, оскільки «віддячуючи за допомогу», певні вітчизняні політичні сили можуть здійснювати кроки, спрямовані на реалізацію інтересів зовнішніх агентів впливу, які досить часто не співпадають з інтересами України чи навіть можуть завдати їй шкоди.

Несформованість національної ідентичності призводить також до посилення зовнішньополітичної невизначеності країни. Перебуваючи на межі західної і східної цивілізацій, Україна не може визначити чіткий зовнішньополітичний курс і стає полем боротьбі глобальних гравців. Не може створити вона і належний авторитет в регіоні, постійно коливаючись між європейською та російською зовнішньополітичною орієнтацією. Так згідно з опитуванням, проведеним Центром Разумкова в лютому 2012 року, на запитання: Який напрям зовнішньої політики має бути пріоритетним для України? 36.7% респондентів відповіли, що - відносини з країнами ЄС, 31.0 % - відносини з Росією, 8.1% - з іншими країнами СНД, 3.3 - з іншими країнами, 1% - зі США, 19.9% - важко відповісти, не відповіли [6].

Динаміка зовнішньополітичних орієнтацій України 2005-2012 (Центр Розумкова)
                       Відносини         Відносини   Відносини   Відносини з іншими   Відносини з іншими   Важко
                       з країнами ЄС   із США         з Росією      країнами СНД
           країнами світу         відповісти
Лютий 2012      36.7          1.0            31.0            8.1                          3.3                19.9
Лютий 2011      35.7          0.9            40.4            7.2                          3.6                12.3
Березень 2009  27.6          1.9            48.6            8.9                          2.7                10.3
Лютий 2008      36.1          0.7            41.4            8.1                          2.4                11.3
Лютий 2007      32.8          1.0            38.4            9.8                          3.1                14.8
Січень 2006      27.2          1.3            43.4            12.7                        4.4                10.9
Січень 2005      37.0          1.2            38.8            7.7                          3.3                11.9

Відтак в Україні можна виділити декілька груп ідентичностей, які прагнуть бути загальнонаціональними.
Перша – національно-патріотичні ідентичності, що чітко закликають до збереження самобутності українського народу, його культури, мови, звичаїв, обрядів.
Друга - проєвропейські ідентичності, що підтримують європейські демократичні цінності та направляють Україну до тіснішої інтеграції та входження до Європейського союзу.
Третя група – проросійські ідентичності, що активно підтримують впровадження російської мови на теренах України та активне зближення з Російською Федерацією. Ці ідентичності і особливо останні дві, знаходячись у стані протистояння та боротьби між собою, ведуть до збільшення внутрішньополітичного напруження і посилення сепаратистських тенденцій (Західні регіони більше прагнуть до Європи, Південні та Східні до Росії).

Недостатній рівень загальнонаціональної ідентичності також може спричиняти відцентрові та сепаратистські тенденції у національних меншин. Особливо це актуально для етнічних груп, які компактно проживають на прикордонних територіях, оскільки вони починають ідентифікувати себе з народами сусідньої країни. А це може спричинити загрозу територіальній цілісності країни, позаяк частина представників національних меншин мають подвійне громадянство і деякі сусідні держави можуть висунути Україні територіальні претензії.

Відтак потрібно активізувати зусилля по формуванні загальнонаціональної ідентичності. Саме спільна ідентичність є основою буття даної національної спільноти (політичної нації). Якщо члени спільноти мають високий рівень національної самосвідомості, то при політичному врегулюванні існуючих у суспільстві суперечностей і проблем, вони схильні до обмеження своїх особистих, групових чи корпоративних інтересів задля досягнення загальносуспільної злагоди.
У випадку, якщо держава не буде здійснювати ефективні кроки по нейтралізації вищезгаданих загроз, може сформуватися ситуація, коли негативна спрямованість суспільних процесів призведе до втрати суверенітету держави. У значній мірі це може бути зумовлено критичним зниженням рівня функціонування політичної системи, спричиненого внутрішніми конфліктами, що й спричинить неспроможність її щодо вирішення більшості проблем.

В цілому, підсумовуючи, слід відзначити, що формування національної ідентичності є одним з головних завдань Української держави на сучасному етапі. Для його реалізації потрібно актуалізувати зусилля відповідних державних структур та неурядових організації у сфері суспільних і насамперед міжетнічних відносин.
В основі формування загальнонаціональної ідентичності повинні лежати такі засади:
• Ідея поліетнічної, соціальної, політичної злагоди на основі загальноприйнятої мети – забезпеченя духовного і матеріального добробуту громадян України;
•   Ідея патріотизму, любові до України як визначальної цінності;
•   Національна самоповага та повага до представників інших націй та національних меншин;
•  Захист прав і свобод людини і громадянина незалежно від етнічної приналежності та інших відмінностей;
•   Високий рівень політичної та правової культури населення;
•   Розвиток дієвого громадянського суспільства.

Політика національної безпеки в гуманітарній сфері має бути спрямована на подолання загроз у сфері освіти, культури, науки, релігії та на підтримку умов, спрямованих на зміцнення національної ідентичності, зокрема мови, культури, традицій, вірувань усіх етнічних спільнот і засновуватися на ідеях етнічного плюралізму, на можливості співіснування та симбіотичного розвитку різних етнічних груп у межах полі етнічного простору [3, с. 304].

В етнонаціональній сфері потрібно сформувати і законодавчо закріпити Доктрину етнонаціональної політики України, де були б розроблені її концептуальні засади та чітко визначені базові поняття етнонаціональної політики: «титульний етнос», «національність», «корінні народи», «етнічна група», «етнічна спільнота» тощо, адже навіть у чинній Конституції немає їхнього чіткого визначення. Потрібно здійснювати подальше вдосконалення вітчизняного законодавства у сфері забезпечення прав національних меншин.

На державному рівні необхідно розробити ефективні заходи з підтримки процесу мовно-культурного відродження етнічних спільнот України; сприяти вільному функціонуванню та розвитку української мови та мов національних меншин; створити механізми щодо сприяння задоволенні мовних, культурних, освітніх потреб українців за кордоном; розробити шляхи забезпечення соціальної адаптації колишніх депортованих громадян в українське суспільство; посилити контроль над міграційними процесами.

Леонід Чупрій,
кандидат філософських наук, доцент,
докторант відділу політичних стратегій НІСД,
для порталу Воля народу



Використана література:
1. Пироженко В.О. Гуманітарна складова національної безпеки: предмет дослідження та коло основних проблем.//Стратегічна панорама. №2. 2005. – С.27-35.
2. Вільсон Е.Українці:несподівана нація. К.:Видавництво «К.І.С.», 2004. – 552 с.
3. Степико М.Т. Українська ідентичність: феномен і засади формування. К.:НІСД, 2011. – 334 с.
4. Інститут демографії та соціальних досліджень імені М.В.Птухи. Публікації.
5. Розумний М., Андрусів В. Формування національної ідентичності як пріоритет політики безпеки. //Політичний менеджмент №3, 2010.  – С. 116 - 126.
6. Який напрям зовнішньої політики має бути пріоритетним для України? (динаміка, 2002-2012). // Електронний ресурс.

Коментарі

 

Додати коментар

Захисний код
Оновити