Віталій КАРПЕНКО
заслужений журналіст України,
для ВН
 
 
Віталій Карпенко – публіцист і науковець, перший у Незалежній державі Заслужений журналіст України народжений у  Києві, зростав у селі, гартувався в районних буднях, звикав до міського життя в обласному  центрі, відчув шалений московський ритм і суєту і, зрештою, повернувся на круги своя, де й народився, – до правічного граду на Дніпрі. До свого сімдесятиріччя (03.03.1941 р.)підготував книгу «Уроки пройдених доріг»
На життєвому шляху траплялися круті повороти, стрічалися різні люди, та в усіх складнощах, у різних середовищах, серед компартійного чиновництва, у вирі національно-визвольного руху завжди намагався бути самим собою, не схилятися на вітрах, опиратися тискові. Найповніше характер редактора, письменника, політика розкрився на зламі століть – від горбачовської перестройки до перших десятиліть Української Незалежності, – коли стояв біля керма столичної газети «Вечірній Київ». Саме під його орудою «Вечірка» стала рупором національно-демократичної української спільноти, звільнилася від компартійних пут ще за рік до відновлення державної незалежності, досягла рекордного на ті часи накладу – близько 600 тисяч примірників.
Нова його  книги – спроба оглянути шлях з висоти 70 прожитих років, оцінити уроки пройдених доріг, згадати цікаві особистості, з якими доводилося стикатися: від друзів-журналістів, відомих письменників і митців до високих партійних функціонерів, міністрів і перших трьох президентів держави. Майже двісті сюжетів – від драматичних до смішних, – в’язаних дорогою до правди і справедливості, є цікавим зрізом соціально-політичної дійсності надзвичайно складного періоду становлення Незалежної України.
Пропонуємо сюжет із цієї книги. 

ЛЬОНЯ-КОСМОС,  НЕПРОГНОЗОВАНИЙ   МЕР

 Якщо запитати будь-кого із дорослих киян, хто такий Льоня-Космос, відповідь завжди буде однозначною: Леонід Черновецький, київський міський голова. Скандальний столичний мер отримав це незвичайне прізвисько за його чудернацькі – не від ми?ру сього? – висловлювання та вчинки і закріпилося за ним після його публічної заяви про намір летіти в космос зі своїм котом. Очевидно, воно  мало відображати його дивакувате,   «інопланетне», а не звичне земне мислення та дивовижну для загалу (а може, нарочито підкреслену) відірваність від життєвих реалій.
Проте все це суто зовнішнє, насправді Леонід Михайлович не такий простак, як може здатися на перший погляд. Він, як кажуть у народі, сам собі на умі, а у фінансових справах  справжній ас – куди там Остапу Бе?ндеру з його умінням робити гроші з повітря. Інакше хіба став би товстосумом, статки якого годі порахувати, тим більше, що вони глибоко приховані. Та про них можна мати уявлення з кількох фактів. Створений ним Правекс-Банк він, відчувши наближення світової фінансової кризи, 2008 року вчасно продав італійському банку  «Intesa Sanpaolo», як подейкують, мало не за мільярд американських доларів – геніальний нюх, чи не так? А чого варта його колекція з двох десятків ексклюзивних автомобілів – від суперлімузина Майбах за 650 тис. доларів до «Чайки», на якій возили правителя України радянських часів Володимира Щербицького. Щоправда,  пристрасть до автомобільного керма вщухла після дорожньої пригоди, коли його автомобіль збив на смерть пішохода по дорозі на Конча-Заспу.
І ще до питання про статки: преса широко коментувала факт пограбування у Парижі в лютому 2010 року його дочки Христини: грабіжник, певно й сам не сподівався, що в дамській сумочці, яку поцупив із авто жінки, буде  небагато-немало дорогоцінностей – на суму  4,5 млн. євро (49 млн. грн.).
Уже цей далеко неповний перелік фактів засвідчує неабиякий талант Черновецького-старшого  як успішного фінансиста.
Я мав нагоду познайомитися з Леонідом Черновецьким ще задовго до його запаморочливого бізнесового успіху. Здається, це було наприкінці перестройки. Принаймні, тоді починався кооперативний бум – перший крок до приватного підприємництва. Напевно, Леонід Михайлович проникливим нюхом відчув легку наживу і вирішив присвятити себе бізнесовій справі. Як на нього, вона здавалася прибутковішою, ніж педагогічна кар’єра – на той час він, тоді уже кандидат юридичних наук, посідав почесну посаду заступника проректора з наукової роботи Київського держуніверситету ім. Т.Шевченка. З власної ініціативи він прийшов до редакції успішної тоді газети «Вечірній Київ», і попросив аудієнції у редактора. Практично я нікому не відмовляв, коли був на робочому місці, прийняв його і вислухав.
Непоказний худорлявий чоловік скромно відрекомендувався головою не то фірми, не то кооперативу (назву я не запам’ятав) і запропонував співробітництво у галузі реклами. Суть полягала в тому, що його люди збиратимуть для нас рекламні оголошення, ми їх оброблятимемо, готуватимемо, друкуватимемо за відповідну плату, яку мали ділити між партнерами. Він добре підготувався, говорив досить переконливо і навіть приніс проект угоди з редакцією. Я попросив залишити той документ для детальнішого ознайомлення і попросив зателефонувати за два дні.
На той час у нас уже ЦК компартії України відібрав рекламний додаток до газети, який давав значні прибутки до партійного бюджету: його передали видавництву «Київська правда»: певно, так було надійніше, ніж залишати його при газеті, яка все більше ставала некерованою. Тому ми розуміли, що треба пристосовуватися до нових обставин і вчитися заробляти гроші. Отже, принциповий сенс у пропозиції був. Проте, коли детальніше вивчили проект, то побачили, які там приховані підводні камені. Фактично, нам пропонувалося майже за безцінь працювати на його структуру. Коли Черновецький перетелефонував, я відповів, що нас зацікавив його проект, от тільки розподіл доходів слід побудувати з точністю до навпаки. Тобто, левову частку залишати редакції, оскільки вона є основною в такій справі. Якщо він згоден,  хай заходить, переговоримо конкретно.
Більше цей чоловік до редакції не прийшов і ми  про його візит забули. Ми таки уклали угоду з іншою фірмою, на паритетних засадах. Проте і вона знайшла засіб оббирати редакцію, тільки іншим способом. А саме: самовільно завищувала ціну на рекламу проти тієї, про яку ми домовлялися, а звіти подавала фальшиві. Закінчилося тим, що ми від такого співробітництва відмовилися й утворили відділ реклами в структурі редакції.
У ті часи я не міг навіть думки допустити, що «Вечірній Київ» – незалежний і гордий часопис – опиниться в руках Черновецького. Проте сталося саме так. Навесні 2006 року вибори голови Київради виграв Черновецький, змінивши на цьому посту Омельченка. Водночас за тодішнім законом про Київ він очолив і столичну державну адміністрацію. «Вечірка» тоді вже була газетою Київради. Новий господар столиці успішно подолав опір колективу редакції, перевів газету в інше приміщення, укомплектував редакцію своїми людьми. Улюблена газета киян стала для них чужою. Її випуски заповнювалися славослів’ям на адресу мера, рясніли його фотозображеннями. Дійшло до того, що її безплатно роздавали на станціях метро і то далеко не всі спокушалися.
 Тим часом Леонід Михайлович гав не ловив. Він виявляв неабияку спритність успішно розвивати бізнес та пристосовуватися до обставин, трансформуючи свій імідж в залежності від потреби. Його характерна фізіономія виринала там то там серед каламутних хвиль українського політикуму. Де вигідно, там і він. Завдяки цій властивості йому вдавалося чотири рази поспіль ставати депутатом Верховної Ради – 2-го,  3-го, 4-го і 5-го скликань. Востаннє він пройшов до парламенту за списком Ющенкової «Нашої України», але відмовився від депутатства, оскільки був обраний мером столиці. А до цього виявляв лояльність до Кучми: був членом  пропрезидентської фракції НДП (Народно-демократичної партії), його позаштатним радником та членом Вищої економічної ради президента. Варто відзначити, що Черновецький тонко вловлював політичну кон?юнктуру і міг точно прогнозувати розвиток подій: передбачливо, ще з 2002 року переорієнтувався на Віктора Ющенка, навіть пробився в позаштатні його радники.
До речі, він ніколи не гребував можливістю змінювати свою партійність відповідно до кон’юнктури.  Упродовж кількох років він був не просто членом, а й лідером принаймні трьох політичних партій: спочатку співголова, а потім голова партії «За красиву Україну», згодом член президії Партії регіонального відродження «Трудова солідарність України», нарешті, очолив  Християнсько-ліберальну партію. Навряд чи це відображало його релігійні уподобання. Вони, м’яко кажучи, далеко непослідовні.  То він  себе позиціонував як християнин, часто згадуючи і цитуючи біблійне писання. Уточнював, що він – православний, проголошував себе полум’яним прихильником християнської моралі, навіть витратив на видання та поширення Біблії близько 50 тис. доларів.  І водночас відвідував та підтримував скандальну церкву «Посольство Боже» під орудою її одіозного темношкірого пастора Сандея Аделаджі, діячі якої виявилися не в ладах із законом і проти яких було порушено кримінальну справу за ошуканство віруючих.
Після зустрічі в редакції, мені більше не доводилося близько спілкуватися з Леонідом Михайловичем. Щоправда, одного разу наші стежки перетнулися. Я тоді працював професором кафедри видавничої справи та редагування Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса  Шевченка і, як звикле, прийшов хвилин за 15 до початку занять. За турнікетом у вестибюлі мене перестріла заступник директора з навчальної частини Тетяна Приступенко і запросила до актової зали, двері якої були широко розчинені, і зсередини доносився людський гул.
– А що там?.. –  поцікавився я.
– Зустріч з народним депутатом Черновецьким, – була відповідь.
– А чому ж у навчальний час? У мене ж зараз лекція – студенти чекають…
– Лекцію ні?кому читати, бо всі студенти тут. Таке розпорядження надійшло з Червоного   корпусу, від ректора, – пояснила Тетяна тоном, який свідчив, що й вона не в захопленні від такої практики.
Мені стало все зрозумілим. Ректор Віктор Скопенко всіляко підтримував свого колишнього помічника. Як подейкували, банківські рахунки університету були саме відкриті у «Правекс-банку», через які здійснювалося фінансування вищого навчального закладу з держбюджету (в ньому національний виш був виділений окремим рядком). Викладачам рекомендувалося отримувати зарплатню, а студентам стипендії у банкоматах «Правексу», які були встановлені в корпусах університету. Не хочу думати, що ректор щось мав із цього, але для банку зиск очевидний. Просто за давньою дружбою організував на догоду  народному депутатові зустріч зі студентською аудиторією за рахунок навчальних годин.
Та хоча б там як, а на цей захід мені довелося йти: все одно навчальних пар не буде.
Актова зала була переповнена – сюди зобов’язали прийти не тільки студентів, а й усіх вільних працівників. Я присів у першому ряду, який за неписаним правилом на масових заходах займали викладачі. На сцену піднялися троє: директор інституту Володимир Різун відрекомендував високоповажних гостей – нардепа Леоніда Черновецького та його супутницю (прізвище я не запам’ятав),– не  то його особистого, не то «Правекс-банку»  прес-секретаря. Слово відразу було надано головному гостю.
Черновецький вийшов на трибуну і почав говорити, які великі гроші він платить своїм працівникам – від півтори тисячі доларів. Суть зводилася до того, що йому для випуску його приватної банківської газети потрібні хороші журналісти, яким він буде добре платити, якщо вони цього заслужать. Чи те, що він говорив російською, чи  його  зверхній, повчально зневажливий тон, чи то те, що для вислуховування цього всього їх зняли з лекцій – тільки студенти промову його, не сприйняли. Це відчувалося з реакції на  слова промовця, гамір і викрики в залі та з гострих студентських запитань.
– За скільки ви нас хочете купити? – дуже прямолінійно, з явно негативним відтінком запитав бідовий юнак. Відповідь: «За столько, насколько ви затянітє…»
– Чому ви в українському національному інституті до українських студентів звертаєтесь по-російськи? Відповідь: «Я знаю українську мову, но рускій мнє прівичнєє…
– Ви збираєтеся балотуватися на президента України. Якщо вас оберуть, якою мовою будете спілкуватися з українським  народом?
Студенти показали, що їм пальця в рота не клади – неприємні запитання. Останнє вивело нардепа з рівноваги. Він підвищеним тоном, плутаючи російські слова з українськими, почав пояснювати власне ставлення до мовної проблеми. Зал невдоволено загув, перебиваючи оратора. І тут із-за столу президії підвелася жінка, яка прийшла з Черновецьким, взяла мікрофон і сердито, задихаючись від злості, поспішила на виручку  патронові, що спітнілий стояв ще на трибуні:
– Ми прішлі к вам с добримі намєрєніями, а ви так нєпочтітєльно отнєслісь к уважаємому Леоніду Міхайловічу. Ми расчітивалі на взаімность, а ви оказалісь такімі отморозкамі…
Зал загудів, як розтривожений вулик. Мене аж підкинуло, я підвівся, повернувся до залу і голосно кинув:
– Якщо тут є «отморозки», хай залишаються на місцях. Я себе таким не вважаю, – повернувся і рушив до виходу.
Це був спонтанний порив, миттєвою реакцією на хамство. Ні на що більше я не розраховував, як показати свій протест проти знахабнілих неочікуваних гостей. Але студенти сприйняли мої слова буквально: непрохана гостя образила всіх. Вони стали підводитися з місць і прямувати до виходів. На  про?різах дверей утворилася тимчасова товкотнеча. Як мені потім розповідали, на сцені  від несподіванки запала мертва пауза: масовий вихід студентів викликав замішання. Коли зала спорожніла, її стали залишати також і викладачі.
Не знаю, як виходив із ситуації, що говорив і чим пояснював візитерам директор Володимир Володимирович Різун непередбачувану ситуацію, тільки мені він жодним словом не заїкнувся про прикру подію Не кажучи вже про те, щоб висловити своє невдоволення. Хоча, як потім розповідали студенти, він пояснював їм в аудиторіях, що мій вчинок нечемний, а їхня поведінка невиправдана, оскільки вони інстинктивно піддалися масовому пориву, а мали б поводити себе стримано і врівноважено. Мені ж при зустрічі студенти, навіть не з моїх груп, говорили схвальні слова, навіть дякували, за вивільнення від вимушеного спілкування з хамовитими гостями.
Словом, репутація Черновецького як політичного діяча і бізнесмена була добряче підмочена в очах студентства. А він же так продумано і послідовно дбав про власний імідж, не проминаючи нагоди виступити публічно, щоб потрапити під телекамери чи в пресу. У Верховній Раді вносив законопроекти, спрямовані не тільки на вдосконалення економічної системи, але і такі, що стосувалися, передусім, християнської моралі. 2003 року парламент ухвалив Закон  «Про захист суспільної моралі від продукції, що пропагує порнографію», автором якого був Леонід Черновецький. Щоправда, його репутація як мораліста була поставлена під сумнів двома дорожніми наїздами, створеними його автомобілями, які закінчилися смертями двох людей – тут його моральності не вистачило, щоб гідно подбати про похорони та допомогти матеріально рідним тих людей, що загинули.
Проте він видавав себе за послідовного добродійника, частіше за державний, та іноді і за власний кошт.  Так, ним був заснований Всеукраїнський Благодійний Фонд «Соціальне партнерство», відкрита благодійна їдальня «Стефанія» для підтримки соціально незахищених людей, а згодом при ній заснувано медичний центр для надання першої лікарської  допомоги нужденним.
Не завжди Леонід Михайлович міг реально оцінити свій авторитет і передбачити розвиток подій. 2004 року він замахнувся  на крісло президента країни, і зумів набрати  тільки  один відсоток голосів. Проте передбачливо своєчасно підтримав Помаранчевий Майдан і згодом під прапорами «Нашої України» знову був обраний народним депутатом. Але тепер мандат парламентарія йому був непотрібний: на носі були вибори київського міського голови і реально замаячіло набагато зла?чніше місце. Отут і стала у пригоді благодійна їдальня, якій він приділяв постійну увагу і де тирлувалися знедолені. Також непрацюючим пенсіонерам та інвалідам розносили від Черновецького пайки з гречкою та консервами, нерідко застарілими. Таким  благодійництвом від Леоніда Михайловича практично був охоплений майже увесь пенсіонерський масив. Він і допоміг йому отримати 32 відсотки голосів і, випередивши знаменитого чемпіона-боксера Віталія Кличка (24%) та колишнього мера Києва Олександра Омельченка (21%), стати мером Києва. Водночас за тодішнім Законом про місто Київ він був призначений і головою міської державної адміністрації. Фактично став повновладним  господарем столиці, оскільки до всього ж вдалося сформувати власну більшість у Київраді.
Роки мерства Льоні-Космоса були насичені його екстравагантними висловлюваннями і вчинками. Він заявив, що відмовляється від жалування, бо як багатієві йому достатньо однієї гривні місячної платні. Законфліктував з тодішнім міністром внутрішніх справ Юрієм Луценком, від якого навіть отримав публічного ляпаса по закінченню одного із засідань Ради національної безпеки та оборони під головуванням президента. Міг по кілька разів на рік брати відпустки і відпочивати за кордоном, тижнями не з’являтися на роботі, передоручивши проводити сесії молодому секретареві Київради Олесеві Довгому. Між його прихильниками з одного боку та фракцією блоку Юлії Тимошенко і групою Віталія Кличка з другого розгорілася справжня війна. Полем битви стали сесії Київради, на яких справа доходила до рукопашних бійок. Подейкували навіть про ініціювання загальноміського референдуму про недовіру Черновецькому, репутація якого в очах киян помітно зіпсувалася.
Все це призвело до того, що неприємності одна за одною звалювалися на голову київського мера. Йому висловлювали недовіру Шевченківська і Святошинська районні ради. У парламенті було утворено тимчасову слідчу комісію з розслідування можливих порушень законодавства Київською міською державною адміністрацією та мерією. Від цієї комісії було навіть звернення до Міністерства охорони здоров'я з проханням провести психіатричну експертизу мера. А президент Ющенко змушений був тимчасово відсторонити його з посади.
Коли Блокові Юлії Тимошенко, який зумів створити у Верховній Раді хистку більшість і «продушити» рішення про проведення дострокових виборів столичного мера та депутатів Київради, багато хто вважав, що настає кінець ери Черновецького. Та не так сталося, як гадалося. Гречка, продуктові пайки, подачки пенсіонерам зробили своє: їхніх голосів вистачило, щоб Черновецький знову став мером Києва, а його блок на виборах навіть посів перше місце. Знову виручили «улюблені бабусі».
Проте за цією політичною та службовою суєтою Льоня-Космос встигав ще й займатися пісенною та літературною творчістю. Він записав два кліпи – на пісні «Згораючи, плачуть свічки » та «Любимая моя», випустив з розрахунку на розчуленість «улюблених бабусь» альбом «От мера с любовью» з піснями 80-х років минулого століття, в якому записав дві пісні у власному виконанні. Уявив себе неабияким артистом і дав кілька  концертів класичних радянських пісень – ну, чим не  Нерон!? Правда, сам він себе з римським імператором не порівнював, а от з Володимиром Висоцьким – залюбки.
Випробував себе і в письменницькому мистецтві. З-під його пера 20-тисячним накладом вийшла книга «Исповедь мера», яка безкоштовно поширювалася в агітаційних наметах його блоку  під час дострокових виборів мера та міськради і  продавалася  у супермаркетах за ціною 30 грн. Згодом побачила світ ще одна його книга – «Как стать миллионером?» тиражем 15 тисяч примірників.
Хто-хто, а Черновецький з власного досвіду ві?дав, як стають мільйонерами. Його голова кишіла сотнями ідей, як із нічого робити гроші. Він достеменно знав багато сумнівних способів, як, займаючи ключову посаду в столиці, добувати гроші за рахунок громади  і при цьому й себе не забути. Недарма ж свого часу захистив дисертацію на тему «Методика розслідування розкрадань, скоєних посадовими особами».
Його діяльність на посаді мера Києва позначена гучними скандалами. Досить згадати бодай спробу одним махом збільшити у кілька разів комунальні тарифи. Або земельну аферу, коли на сесію Київради 1 жовтня 2007 року було  винесено і за кілька годин проголосовано понад 400 проектів рішень щодо розподілу столичних земель на підставних осіб. Загальна площа їх становила  небагато-немало близько трьох тисяч гектарів. Вони були віддані за безцінь, хоча їхня вартість за деякими підрахунками сягала близько 10 млрд. доларів США.
Кількість його несподіваних ідей і в десяток не втиснути. Серед них такі, як багаторазове підвищення тарифів на проїзд у комунальному транспорті, введення платної медицини в поліклініках, передача спортивних майданчиків з районної в комунальну власність з подальшою орендою контрольованими мерією підприємствами тощо є найпростішими, лежать на поверхні. До такого міг би додуматися всякий, хто здатний без усякого сорому запустити руку в кишеню городян, аби поповнити казну.
Вражали інші його задуми, які лежали не тільки за межами совісті, але й здорового глузду. Наприклад, введення плати за в’їзд до Києва іногородніх автомобілів, запровадження  платного входу на територію кладовищ та підвищення тарифів за ділянку на цвинтарі.  Або намір ввести плату за торгівлю на стихійних ринках чи  переселення мешканців, що мають борги за комунальні послуги, у житло меншої площі. А  чого варта ідея  переселення мешканців перших поверхів у квартири на верхніх поверхах зі здачею звільнених приміщень в оренду під офіси та магазини.
І це ще не все.  У самотніх пенсіонерів, якими нібито так дуже опікувався, Леонід Михайлович мав намір відібрати житло. В обмін на квартиру пенсіонер-одинак отримав би місце в притулку для престарілих, а його квартира перейшла б у власність комунального підприємства «Кращий дім».  Куратором проекту і фінансів такого підприємства мала б стати дочка мера Христина Черновецька. Передбачалося, що КП «Кращий дім» може відкривати представництва за межами України, що створило б можливість вивезення фінансових коштів за кордон. А вони чималі, бо в Києві 53 000 людей похилого віку перебувають на обліку міського управління соціального захисту міськдержадміністрації,  кожен з яких володіє квартирою, середня ринкова вартість її близько 120000 ам. доларів
Найприкметнішою рисою Льоні-Космоса, певно є його авантюризм. Він міг цілком серйозно робити  шокуючі заяви, які не вкладаються в рамки здорового глузду. Тільки-но вступивши на посаду столичного мера, заявив, що перевірить своїх підлеглих на детекторі брехні, звільнить усіх голів райдержадміністрацій та створить у місті 500 тисяч робочих місць. Ще по деякому часі висловив побажання, щоб підлеглі вітали мера стоячи.
Далі – більше. Якось  Черновецький публічно оголосив: щоб зустрітися з ним чи іншими чиновниками Київської міської адміністрації, бізнесмени зобов'язані платити, і таким чином буде знята проблема корупції. Пропонувалося також монополізувати сферу весільної фотографії з можливістю молодятам винаймати автомобілі з гаража Київської міськадміністрації і фотографуватися з мером.
А на початку 2009 року стало відомо про його проект постанови, згідно з якою засклені балкони, кондиціонери та супутникові антени пропонувалося вважати розкішшю і вони мають підлягати додатковій оплаті. Передбачалося провести перепис будинків з великою кількістю супутникових «тарілок» для можливого підвищення тарифів.
Справжнім гобі (hobby), рідною стихією для Черновецького стала приватизація (прихватизація). Він почувався у цій стихії, як риба у воді, був справжнім віртуозом у перетворенні комунального добра, багатолітнього  надбання київської громади у приватну власність. Не тільки дорогоцінна столична земля переходила за копійки у руки близьких і «потрібних» людей, а й такі суспільно значущі, життєво необхідні для столичних мешканців об’єкти, як «Київмісьбуд», «Київгаз», «Київводоканал», «Київмлин», «Київхліб»,  «Київенергохолдинг», що контролювалися міською владою, були передані у приватні руки. Деякі з названих компаній були продані такій собі фірмі «Новий регіон», яку пов’язують із зятем Черновецького В’ячеславом Супруненком.
Багатьом у владній піраміді держави стало зрозумілим, що Черновецького треба прибирати з постів київського міського голови та голови міської державної адміністрації. Та спроби, які робилися для цього, закінчувалися нічим: знаходилися сили на найвищому політичному рівні, яким з тих чи тих причин було невигідно усувати дивакуватого мера. Реальна загроза звільнення нависла над ним тоді, коли президентом став Віктор Янукович і Партія регіонів створила повноважну коаліцію у Верховній Раді та через Конституційний суд скасувала зміни   до Конституції від 8 грудня 2004 року. Внаслідок цього Україна знову стала президентсько-парламентською республікою і президент отримав переважаючі повноваження. Проте регіонали не були певні, що зможуть на той час через вибори провести на ключову позицію у столиці свою людину. Тому вирішили діяти, якщо не дубцем так лозиною. Тобто через парламент внесли поправки до закону про Київ, якими скасували поєднання посад міського голови і голови держадміністрації. Таким чином Черновецького залишити формально мером, а фактичним правителем Києва призначили свою людину – енергійного й рішучого Олександра Попова. Черновецький під загрозою втратити те, що нажив разом зі своєю родиною та близькими людьми за роки мерства, і не пікнув.
Перші кроки Олександра Попова на столичному «престолі» були рішучими і послідовними. Найперше – через суди були повернуті у власність громади Києва перші стратегічні підприємства: «Київміськбуд», «Київенергохолдинг»,  «Київводоканал», «Київгаз». І це тільки початок, на черзі «Київмлин», «Київхліб» та інші. Через Київраду, яку вдалося переформатувати на користь регіоналів, виключено із програми приватизації 2007-2010 років понад триста об’єктів. В тому числі Київський іподром, Експоцентр України (колишню Виставку досягнень народного господарства), кінотеатр «Дружба», приміщення Центральної дитячої бібліотеки імені Шевченка, Антимонопольного комітету, столичної прокуратури, низки відділень «Укрпошти» та інші. Звичайно, кияни схвально поставилися до таких кроків.
За останні двадцять п’ять років у Києві змінилося 11 очільників: Валентин Згурський, Микола Лаврухін, Арнольд Назарчук, Григорій Малишевський, Олександр Мосіюк, Василь Нестеренко, Іван Данькевич, Іван Салій, Леонід Косаківський, Олександр Омельченко і, нарешті, на арену вийшов Леонід Черновецький. Хтось працював роки, хтось кілька місяців. Майже з усіма у мене були нормальні стосунки, окрім Косаківського, якого «Вечірній Київ» різко критикував. З Валентином Згурським, Іваном Салієм, Олександром Омельченком була загалом плідна співпраця.
Тільки з Леонідом Черновецьким я не контактував, окрім двох згадуваних епізодів. І все таки я вирішив детальніше написати саме про нього. Хоче хтось чи ні, але Льоня-Космос залишиться в пам’яті киян як неординарна, чудернацька постать. Він зажив тривкої, хоч і негативної слави. Це слава неабиякого бізнесмена, що балансував на грані можливого; неординарного і живучого політика; шахраюватого дивака, здатного викручуватися з найскладніших ситуацій. Єдине, що йому не вдалося, так це налагодити нормальні стосунки журналістським співтовариством – недооцінка засобів масової інформації завдавала йому чимало клопоту. Кілька разів поспіль він опинявся серед лідерів українського рейтингу «ворогів преси», який визначали Незалежна медіаспілка та Інститут масової інформації.
Прізвисько Льоня-Космос органічно прилипло до нього. І, вочевидь, не лише завдяки його «космічним висловлюванням». Схоже, що це не тільки забобонність, а до певної міри фанатичне захоплення астрологією. Усунутий від реальної влади, він, за свідченням близьких до нього людей, не став покладатися лише на себе, а став ще ближче до зірок. Принаймні, нібито не став гребувати послугами астрологів та їхніми прогнозами.
Що пророкують зірки Льоні-Космосу, невідомо загалові. Але з його попереднього практичного досвіду, можна передбачити, що йому вдасться виплисти з нинішньої каламуті без значних утрат. Подейкують, що шляхи на закордоння продумані заздалегоди.
Що ж, час покаже…

Віталій КАРПЕНКО

Коментарі

 

Додати коментар

Захисний код
Оновити