Про "справу честі" для влади
В ці дні рівно три роки тому в нашій газеті вийшло інтерв'ю (дякую Фейсбуку за нагадування) з тодішнім першим заступником Генерального прокурора Ренатом Кузьміним — "Настав час викриття" («День», №101 за 13 червня 2013 р.). До особистості самого Кузьміна, який за деякими даними наразі перебуває на території Російської Федерації, як і більшість з представників «режиму Януковича», які втекли туди після Євромайдану, можна ставитися по-різному. Але зараз не про колишнього першого заступника Пшонки, а про ті питання і резонансні справи, які ми тоді обговорили із Кузьміним. А це як давні справи — Георгія Гонгадзе, Олексія Подольського, Олександра Єльяшкевича, Євгена Щербаня, так і «свіжі» на той час — Юлії Тимошенко та Юрія Луценка. Саме Ренат Кузьмін курував тоді всі ці справи. Отже, що змінилося за ці три роки?

Звичайно, після трагічних подій на Майдані 2013—2014 рр., доля Тимошенко та Луценка кардинально змінилася. Вони непросто опинилися на волі (Луценко раніше), з яких зняли звинувачення, а і зайняли високі посади в українській політиці. Лідер «Батьківщини» спробувала свої сили в президентській гонці (програла Петру Порошенку), а потім за результатами парламентських виборів «завела» свою фракцію (хоч і нечисленну) до Верховної Ради. Взагалі в історії із ув’язненням Тимошенко залишається немало питань — не виключно, що це був одним з інструментів повалення Януковича. Не дарма тодішня соратниця останнього Ганна Герман публічно заявила: «Якби Янукович вирішував цю справу, він не зробив би собі такої величезної кривди. Тому що той, хто зробив це, в той час коли Янукович був у відпустці, коли було зроблено так, що він не мав інформації... Якби я знала, хто це зробив... Якби я знала, хто прийняв таке рішення. Я задушила б його власними руками». Ці слова радниці Януковича дали підстави говорити в журналістських колах про те, що ті, хто посадив Тимошенко, і ті, хто її потім звільняв — одні й ті ж самі люди.

У Луценка історія склалася більш успішно. Після вибрів до парламенту він обрався народним депутатом, очоливши президентську фракцію «Блок Петра Порошенка». А не так давно — за певною іронією долі — він став генеральним прокурором країни. Для задоволення бажання Юрія Віталійовича навіть змінили законодавство, дозволивши людині без юридичної освіти займати цей пост.

В цілому, цю історію слід розглядати в контексті тривалого протистояння «дніпропетровських» з «донецькими». Звичайно, кордони приналежності до того чи іншого клану вже досить розмиті, але логіка зберігається. Вбивство Євгена Щербаня в 1996 році — один з відомих прикладів цього протистояння. Саме він тоді уособлював Донбас і той альтернативний шлях, яким міг піти цей регіон. Але історія склалася по-іншому. Як відомо, раніше бізнес-партнер Щербаня Юрій Дєдух, відповідаючи на запитання — хто замовив вбивство Щербаня, в одному з інтерв’ю заявляв: «Це однозначно Леонід Кучма і Павло Лазаренко. Основна мета вбивства Жені — усунути його як політичного конкурента». Але в цій справі досі не поставлено крапку в частині замовників (ми обов’язково спрямуємо запит до ГПУ, щоб дізнатися її долю). Після вбивства Щербаня «дніпропетровські» фактично взяли під контроль регіон, який був відданий на відкуп Януковичу і Ахметову, за що останні мали забезпечувати підтримкою і голосами Кучму і його політичні проекти.

Саме Кучма робив спочатку губернатором Донецької області Януковича, а потім призначив його прем’єр-міністром. Далі — більше. Після того, як другому президенту не вдалося забезпечити собі третій термін в 2004 р., він спробував зробити своїм наступником саме Януковича. Однак повстав Помаранчевий майдан. Полум’я довелося гасити за допомогою круглого столу і посередництва на ньому польського друга Олександра Кваснєвського (голови Наглядової ради Ялтинської економічної стратегії Віктора Пінчука). Президентом тоді став Віктор Ющенко, а Кучма, як показала практика, домовився про гарантії недоторканості, адже протягом наступних років його та родину ніхто не чіпав (хоча було за що — резонансна «справа Гонгадзе — Подольського»).

В 2010-му до влади таки вдалося привести Януковича, але він виявився досить самостійним, щоб піти проти свого колишнього патрона. Саме за Януковича проти Кучми була порушена кримінальне провадження з приводу «справи Гонгадзе —Подольського». «Я особисто підписав постанову про відкриття кримінальної справи відносно Леоніда Кучми, отже, у мене було достатньо аргументації та внутрішнього переконання, аби розпочати розслідування цієї справи, — каже в загаданому інтерв’ю «Дню» Ренат Кузьмін.         — В ході розслідування ми збираємо докази причетності президента Кучми до цього злочину. Звичайно, це викликає реакцію в Кучми, його родичів та захисту. Відбувається колосальний тиск на Генеральну прокуратуру, на прокурорів, на мене, на членів слідчо-оперативної групи. Мета одна — змусити нас боятися. Боятися розслідувати...».

В результаті, ГПУ таки дотиснули — як відомо, суд скасував постанову про порушення кримінальної справи щодо Кучми, до розгляду в суді вона по суті так і не дійшла. За словами того ж Кузьміна, за це родина Кучми заплатила один мільярд доларів: «У 2013 році ми отримали інформацію про те, що за закриття карної справи проти Леоніда Кучми було сплачено безпрецедентний хабар у мільярд доларів. Стало відомо, що гроші за мовчання отримали і деякі свідки цієї справи і учасники процесу». А ще показовими були слова тодішнього опозиціонера Арсенія Яценюка, який під час виступу на Ялтинському сімейному форумі заявив: «Ми повинні ліквідувати олігархів... Вікторе, ти не нервуй, ти не олігарх... Ти під захистом демократичних сил!».

Знімати Януковича вже довелося всією країною — через Євромайдан і величезні жертви українців. Але в суспільстві виникає все більше питань — що в сухому залишку? Звичайно, Янукович і його період — це ганебна сторінка в нашій історії, але було великою помилкою вважати, що конкуруючий клан хоче зробити тодішнього президента тільки «цапом-відбувайлом», щоб відвести увагу суспільства (чимало ЗМІ допомогли в цьому). Головна мета була  — перезаснування самих себе, тобто домінуючого клану, який сформувався за часів президентства Кучми в 1990-х роках — на чолі з самим Кучмою та його зятем Віктором Пінчуком. Сьогодні Кучма представляє Україну на Мінських переговорах і є членом Конституційної комісії — туди він був призначений офіційно президентськими указами Петра Порошенка. Останній неодноразово заявляв про деолігархізацію, однак вся ця боротьба звелася до зняття з посади голови Дніпропетровської ОДА Ігоря Коломойського, який втримав регіон під час російської агресії, та арешту його соратника Геннадія Корбана. До речі, той же Коломойський на засіданні приватизаційної комісії в парламенті заявляв, що слід нарешті розібратися з приватизаційними процесами часів Кучми і почати грати за правилами. У відповідь — останній вимушений сьогодні за фактом проживати у Швейцарії, співпрацюючи в певних моментах з владою на відстані.

Ще одним тестом є якраз «справа Гонгадзе — Подольського». Не дивлячись на те, що Президент Порошенко заявляв, що для нього — це справа честі, по суті вона не розслідується до кінця. А за словами потерпілого Подольського, ГПУ навіть навпаки — робить все, аби відвести відповідальність від справжніх замовників злочину. Нещодавно під час прес-конференції Луценка, автор поцікавився у нього про долю цієї резонансної справи. У відповідь новий генпрокурор заявив — «візьму цю справу на особистий контроль і протягом місяця доповім щодо замовників». Півмісяця вже пройшло... Нагадаємо, одним з перших кроків Юрія Віталійовича після виходу з тюрми в 2013-му було рукостискання з Леонідом Кучмою на тому ж Ялтинському форумі. А буквально нещодавно один з лідерів акції «Україна без Кучми» заявив, що «те, що він (Кучма) робить зараз (у Мінську), заслуговує на повагу»... Сподіваємося новий генпрокурор в результаті таки доповість про позитивні новини, адже він сам будучи ще міністром внутрішніх справ у 2005 р. також казав, що для нього це справа честі.

Іван КАПСАМУН, «День»
Інф.: day.kyiv.ua

Коментарі

 

Додати коментар

Захисний код
Оновити