Інф. "Волі народу"

Сьогодні виповнюється 145 років від Дня Народження одного з найвидатніших українців – Михайла Грушевського – глави першої в новітній історії Української держави (УНР), історика, державного і громадського діяча. При всій геніальності і величі Грушевського його спадок ще недостатньо знаний, недостатньо досліджений. Досить сказати, що його книга-дороговказ нащадкам «На порозі нової України» протягом останніх двадцяти років залишається раритетом.
Щоб кожен пересвідчився в науковій універсальності М. Грушевського, у тому, що його думки і висновки є напрочуд сучасними, подаємо фрагмент праці М. Грушевського «Про українську мову й українську справу», виданої ще в 1907 році.
 
Шановний земляк і український патріот, «не внимая аргументамъ», вже відкинув одну, другу, третю українську книжку, журнал, газету, загнав оцим сім кольок в печінки редакторам, авторам і видавцям, які будуть довго ломити собі голову, якою б такою українською мовою писати, щоб вона була зрозуміла, приваблива і мила українським землякам, що давно забули (або й ніколи не знали) українську мову, - і почвалав собі до єдиної зрозумілої, єдиної й близької усім таким «правдивим українцям» - російської книжки чи газети.

Велика в тім трудність українству. Інстинкт самоохорони наказує нам дбати всіма силами про те, щоб від летаргічного стану, в якім держали український народ урядові заборони, перейти якнайскоріше до діяльного, міцного життя національного, коли хочемо жити, а не підпасти процесові розкладу й умирання. Першим же й невідмінним засобом і знаряддям національного життя являється культурна мова, здатна служити органом культурного життя в усяких сферах і проявах його. Без такої культурної мови, придатної не тільки для «домашнього употребленія», для етнографічних оповідань чи легеньких популяризацій, але здатної на орган чи науки, чи публіцистики, чи ділового ужитку, - не можемо ми й на крок вперед поступити.

І так – «учітеся, брати мої»! Хто одбився був від українського літературного руху або стояв оддалік од нього, а тепер хоче бути діяльним учасником українського життя. – нехай першим ділом завдасть собі невеликого труда , щоб привчитися до тої літературної мови, якрою орудує теперішнє українське життя. Всі ми більш-менш пройшли сю школу, й іншої дороги нема для кожного, хто хоче бути діяльним членом українського громадянства.

Нема важливішої справи в теперішній хвилі на сю, щоб українська інтелігенція – українська з роду, з симпатій, пригорнулася щиро, гаряче до українського руху й стала на ділі українцями, а не тільки «тоже малороссами». Се питання життя й смерті для українського національного діла, для українського народу – чи стане він справжньою нацією, чи завмре в ролі піветнографічної народності. Перед сею небезпечністю. Перед таким величезним питанням треба відсунути набік всякі дрібні суперечки, треба помиритися з не одним і не конче милим або згідним з своїми поглядами й вдовольнитися ним поки що, коли нема ліпшого готового, виробленого. 

Оце найважливіше тепер – спільна жива робота, рух, поступ. Бо час гарячий, час не стоїть, час такий, що не повториться вдруге! Боронь боже його втратити. Єднаймося, розуміймося тою мовою, яка є, а там «оставимъ астрономам доказывать»…

Я вірю, що українство наше все-таки має в собі стільки стихійної сили, стільки життєвості, що воно своєю стихійною силою проб’ється через усякі штучні перешкоди.

Всі вчаться своєї рідної мови, а наша біда така, що треба вчитися її більше, ніж кому іншому.

Хто вириває українську книжку чи газету з рук земляків, знеохочує їх до українського слова, до культурно-національного з’єднання всього українського громадянства й народу під теперішню національну кризу, той чинить гріх перед українством, так само як ті, що під політичну кризу XVII ст. розбивали політичну єдність, граючи на класовім антагонізмі, заводячи політичні інтриги в один чи в другий бік, і ослаблювали тим силу політичних постулатів українського народу.

Через таке роз’єднання великий народний рух XVII ст. перейшов на «руїну» українства. Стережімося, щоб сього не сталося з нашим національним рухом. Не такий час, щоб розбиватися на гуртки й гурточки, зв’язані спільними літературними поглядами, …та…відмахуватися рукою на всякі заходи коло ширшої організації національної роботи, культурно-національного руху. Горе тим, хто вносить роз’єднання серед громадянства такими формальними справами, хто на мале каже, що воно велике.

Прокляття нашої хвилі лежить в тім, що українство…живе тісним гуртковим життям, до якого привчили його літа під’яремного існування, і не оцінює ваги нинішньої хвилі, що велить українському народу єднатися, організовуватись якнайскоріше, найінтенсивніше у велике національне тіло, збираючи все, що може бути організоване для українських національних цілей на підставах поступово-демократичних.  
 

Коментарі

 

Додати коментар

Захисний код
Оновити