Закон констатує факт окупації української території, але нічого не говорить про деокупацію, - Лариса Волошина
Треба припинити брехати самим собі.
Ми маємо бути послідовні у формулюваннях — закон, констатуючи факт окупації української території, нічого не говорить про деокупацію — демонтаж, або припинення окупаційного режиму. Так і не визначено дату початку окупації, що істотно обмежує можливості постраждалих від російської агресії захищати свої права. Крім того, ми й досі не визначили на законодавчому рівні, що в нашому розумінні є колабораціонізмом? Які дії будуть трактуватися як робота на окупаційний режим, а які — як робота із забезпечення життєдіяльності окупованих територій відповідно до норм міжнародного права?
Своїми думками про прийнятий учора законопроект ділиться у виданні "День" Лариса Волошина.

Закон про російську автономію
Лариса Волошина, "День"


Подані президентом закони, що визнають Росію країною-агресором, а також продовжують «Особливий режим самоврядування окремими районами Донецької та Луганської областей», було ухвалено Верховною Радою України. Ну, як ухвалено. Наполовину. Суспільство сперечається про доцільність подовження закону, що майже віджив своє, який регулює роботу органів місцевого самоврядування в ОРДЛО ще на рік. Намагаємося розібратися, чи імплементовані тепер Мінські угоди в національне правове поле, чи ні? І вже традиційно: зрада це чи перемога?

Для початку спробуємо відповісти на питання «що?». Що написано в законах, які викликали стільки дискусій у суспільстві? Отже. Закон «Про особливості державної політики щодо забезпечення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями в Донецькій та Луганській областях» виглядає дійсно прогресивним. Всі три роки війни суспільство вимагало від вищого керівництва країни назвати Росію агресором. Не метафорично назвати, для красного слівця, а як і належить державі — в законах і державних актах. Після того, як із закону було прибрано згадки про Мінські угоди, він став таким, що відповідає сподіванням народу. У законі фіксується факт російської агресії, Росію названо відповідальною за створення окупаційних адміністрацій, запровадження рублевої зони, чітко прописано, що за гуманітарне право та права людини на окупованих територіях відповідає Російська Федерація. Крім іншого, закон визначає чільну роль ВСУ у проведенні військових операцій. Однак — і тут ми теж маємо бути послідовні у формулюваннях — закон, констатуючи факт окупації української території, нічого не говорить про деокупацію — демонтаж, або припинення окупаційного режиму. Так і не визначено дату початку окупації, що істотно обмежує можливості постраждалих від російської агресії захищати свої права. Крім того, ми й досі не визначили на законодавчому рівні, що в нашому розумінні є колабораціонізмом? Які дії будуть трактуватися як робота на окупаційний режим, а які — як робота із забезпечення життєдіяльності окупованих територій відповідно до норм міжнародного права? Ми й досі не окреслили для людей, що залишилися в окупації, як їм жити і працювати, щоб це не було злочином проти держави? Все це — важливі моменти, бо держава — це диктат сили на виконання законів. Громадяни мають розуміти кордони законності, щоб мати вибір — виконувати закони країни або піти на усвідомлений злочин. В юриспруденції це називається «принцип правової визначеності». З іншого боку, внести всі нюанси в один законопроект неможливо. Тому навіть у такому вигляді закон все одно був би важливою основою для подальшої законодавчої роботи. Якби його було ухвалено. Проте його було направлено на доопрацювання. І тепер невідомо, чи буде він ухвалений взагалі.

При цьому без заперечень було ухвалено другий закон «Про створення необхідних умов для мирного врегулювання ситуації в окремих районах Донецької та Луганської областей». Йдеться про подовження ще на рік закону «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей», ухваленого 2014 року, термін дії якого має закінчитися 18 жовтня цього року. Продовження дії «особливого порядку» вимагав від України Борис Гризлов. І ось дивовижним чином президент України теж закликав парламентаріїв задовольнити прохання наших «іноземних партнерів». Після того, як комітет направив законопроект про продовження особливого статусу на доопрацювання, він повернувся до Верховної Ради буквально через кілька годин. Президент уточнив, що цей закон має набути чинності лише після того, як Росія виведе з Донбасу війська та озброєння. Дивно, що це важливе уточнення не було внесено до закону від самого початку. Нагадаю, що якби в законі 2014 року не містилася норма про те, що він набуває чинності лише після виборів, все, що сьогодні відбувається на окупованій частині Донбасу, вже три роки як називалося б «Особливим порядком місцевого самоврядування».

Тут не зайвим буде згадати, як нашу країну схиляли до проведення виборів без забезпечення припинення вогню. Ми пережили й мирні плани Штайнмаєра і вигадки про те, що в НДР теж перебував іноземний контингент, і це не завадило об’єднанню Німеччини. Росія всі три роки окупації планомірно домагалася набуття чинності закону про особливий порядок самоврядування. Для цього до України відряджалися посланці миру, в західній пресі публікувалися роздуми всіляких аналітиків про необхідність компромісу, а в ОРДЛО неодноразово проводилися референдуми й передвиборчі кампанії. Росії було необхідно, щоб закон у редакції 2014 року набув чинності. Достатньо уважно вчитатися в його пункти, щоб зрозуміти чому.

Транскордонне співробітництво з Російською Федерацією, статус російської мови, народна міліція, прокуратура і суди, які підпорядковуються місцевій владі. Якщо називати речі своїми іменами, то цей закон створює російську автономію на території України, утримувати яку мають українські платники податків. Він прописує архітектуру анклавів — якою бути частині Донбасу після того, як звідти підуть російські війська. І не варто обманювати себе, що закон обмежений у часі на три роки. Або на той додатковий рік, який відміряв йому український парламент з подачі президента. Якщо так легко дати друге життя не чинному законові, то що завадить подовжувати його до нескінченності, коли він набуде чинності? Росії був потрібен «особливий порядок» — вона його отримала. Українському народові було потрібно, щоб війна називалася війною, а агресор — агресором? Ну що ж. Українському народові доведеться трохи зачекати.
Від тієї самої миті, коли на зустрічі з Меркель, Оландом і Путіним президент Порошенко пообіцяв, що український парламент ухвалить закони про особливий статус ОРДЛО, а також внесе зміни до Конституції, багато хто в Україні заговорив, що було скоєно злочин проти демократичних засад нашої держави. Глава української держави, прикрившись західними лідерами, здійснив елементарний вихід за конституційні рамки президентських повноважень. Президент не міг, не мав права гарантувати ухвалення будь-яких законів, тим паче змін до Конституції. У парламентсько-президентській республіці, якою є Україна, у нього немає такої влади. Він міг би подати закони, ініціювати конституційну асамблею у найгіршому разі. Але гарантувати ухвалення — це прямий наступ на парламентаризм. Показово, що така невідповідність узятих на себе зобов’язань і реальних конституційних повноважень глави держави не хвилювала наших західних партнерів. «Яка така демократія в Україні? Не смішіть наші принципи й Володині Іскандери».

Неспроможність міжнародного співтовариства дати адекватну відповідь агресорові призвела до того, що такі важковаговики, як Німеччина, Франція та США почали руйнувати демократичні засади української держави. Тобто робити те, чого хотів Путін. Налякані перспективою війни в Європі, вони могли й не усвідомлювати, що підіграють Москві. Але коли на нашу країну тиснули, вимагали ухвалення законів, проведення виборів за сценарієм Штайнмаєра, коли нам погрожували скасуванням антиросійських санкцій — це вже було порушенням принципів демократичного світу. І тут ми знову маємо бути точні у формулюваннях. Західні партнери, російський агресор та політичні еліти України, граючи в мирне врегулювання міжнародного конфлікту за сценарієм розв’язання громадянських протистоянь, лише наближали Україну до колишньої метрополії. Кожен із них ігнорував просту істину: якщо в країні президент може одноосібно гарантувати, а тим паче забезпечити результати голосування 450 народних представників, то ця країна — авторитарна Росія.

Ось і виходить, що після того як Російській Федерації не вдалося встановити в Україні авторитарний режим Януковича, після того як народ України вигнав узурпатора і кров’ю заплатив за повернення до Конституції 2004 року — парламентської республіки, після того як Росія розв’язала проти України війну — після всього цього лідери демократичного світу спокійно освятили перемовини, які зобов’язували український парламент виконати волю однієї людини — президента. Причому президента Російської Федерації — країни-агресора. Що це, як не спроба нав’язати Україні авторитарні тенденції і повернути її до стану до 2014 року?

Ми так і не отримали відповіді на питання, для чого було в такому поспіху подовжувати дію закону, що більше підходить для врегулювання громадянського конфлікту? Навіщо пропрезидентські спікери переконують нас, що без подовження дії «особливого порядку» Україна буде винна у зриві Мінських угод. Вони брешуть, або й справді не знають, що закон, ухвалений 2014 року, не є частиною Мінських домовленостей? Це окремий документ, ухвалений до «Мінська-1». Мінські угоди посилаються на якийсь закон. Але його номер, пункти — цього в мінських документах просто немає. В принципі, ніщо не заважало Україні після 18 жовтня розпочати розробку нового закону — разом з іноземними партнерами, а як інакше — який сприяв би усуненню наслідків російської окупації. Але для цього старий закон, ухвалений під тиском, мав відійти у небуття.

І головне: треба припинити брехати самим собі. Зараження тіла держави ворожим російським анклавом дуже скоро призведе до загибелі України, до маргіналізації української національної ідеї. Чи варта ілюзія територіальної цілісності існування української держави? Чи варта кров десятків тисяч жертв того російського нариву, який нам намагаються видати за єдину Україну?

Інф.: day.kyiv.ua

Коментарі

 

Додати коментар

Захисний код
Оновити