Про «людину надії» і суспільство дії 

В Україні тривають протести. Різні, краще чи гірше організовані, масові чи зовсім нечисельні. Є відчуття, що влада зайшла в кадровий тупик. Очевидно, що Президентові не просто даються кадрові перестановки і формування професійної команди. Суспільство в очікуванні лідера, який зможе об’єднати потенціал українців. Де він? Хто він? Звідки «візьметься»? До речі, тему експертного опитування нам підказав політолог Вадим Карасьов. У розмові з головним редактором «Дня» Ларисою Івшиною він згадав словосполучення з нашої газети — «Людина надії».

Чи є сьогодні в українського суспільства людина надії? Не месія, як декому може здатися. Людина надії — це той (чи та), в кого мисляча частина соціуму готова інвестувати свої сподівання. Це той (чи та), чиї основні світоглядні тези співпадають із вашими: у вас подібні погляди на розвиток держави, на мораль, на людей і їх принципи, на бізнес. Можливо, ви читаєте одні й ті самі книжки. А може, були в одних і тих самих музеях. Ви однаково реагуєте на заяви Путіна чи Обами і знаєте, що в такій міжнародній ситуації Україна повинна мати саме таку геополітичну стратегію. І ця спільна світоглядна платформа дозволяє вам довірити цій людині свої надії. Здавалось би, це дуже просто, якщо люди формуються в спільній системі координат. На основі загальних цінностей створюється велика спільнота, яка делегує свої плани та сподівання найкращому (він, очевидно, і є людиною надії). Але у фрагментованому суспільстві без горизонтальних зв’язків, без зв’язку поколінь і в захаращеному інформаційному просторі замість людей надії з’являються месії, що акумулюють у собі світогляди різних соціальних груп, а врешті — не виправдовують сподівань жодної. Люди надії з’являються тільки в суспільствах, здатних виробити власну ціннісну платформу. Принаймні здатних працювати над такою.

Чи є в українського суспільства сьогодні Людина Надії?

«ОСТАННІ ДВАДЦЯТЬ РОКІВ ЕНЕРГІЯ МАС СПРЯМОВУВАЛАСЯ НА РОЗБУДОВУ ЧИЙОГОСЬ ІМІДЖУ ТА ДОБРОБУТУ»

Юрій ШВЕДА, політолог, доцент Львівського національного університету імені Івана Франка:

— Переконаний, що особистість відіграє провідну роль в історичному процесі й що саме вона в кінцевому підсумку визначає поведінку та вектор руху мас. Прикладів того, як саме історичні лідери визначали обличчя нації та держави, безліч. Але особливо зростає роль громадського лідера в перехідні періоди, коли суспільні настрої населення особливо невиразні, розхристані, схильні до навіювання та маніпулювання. Двадцятиліття української незалежності виразно показує, як за рахунок демагогії творча енергія мас спрямовувалась не на побудову власного майбутнього, а на розбудову чийогось іміджу та добробуту. Очевидно, що така антинародна поведінка керманичів зумовила абсолютне розчарування в очах пересічних українців. Як підсумок, цілковите несприйняття громадянами нинішніх політичних діячів — як із числа влади, так і опозиції. Особливо негативну роль у цьому процесі відіграв Віктор Ющенко, який своїми діями вбив у людей усіляку надію на позитивних лідерів. Такий негативізм щодо чинних політичних діячів небезпечний з огляду на те, що створює сприятливі умови як для анархізму, так і різного роду популістів, маленьких фюрерів та наполеонів. Однак цілком можливо, що, за законами самозбереження та історичної мудрості, як виклик на гостру суспільну потребу, з’являться справжні національні провідники, яким болітиме за народ і Україну. Проте вони не будуть представниками нині пануючої політичної еліти.

«Я ПРОТИ СИЛЬНИХ ПОСТАТЕЙ У ПОЛІТИЦІ. Я — ЗА СИЛЬНОГО ГРОМАДЯНИНА»

Остап ДРОЗДОВ, автор і ведучий політичної програми телеканалу ЗіК «Прямим текстом», Львів:

— На превеликий жаль, українська доля занадто особистісно залежна. Це дуже погана якість нашої ментальності — персоніфікувати все і вся. На цей синдром кумиризації та іконізації хворіють, як правило, «ліниві» нації. На жаль, українці в числі таких «лінивих» — націй, які свідомо скидають колективну відповідальність за свою долю на плечі новоявлених кумирів та іконічних постатей. Найпотворніше ця хвороба проявилася на Майдані, коли мільйонна юрба скандувала прізвище з трьох складів — замість того, аби скандувати «Ре-фор-ми! Геть ко-руп-цію! Сво-бо-ду!» чи щось програмне.

На жаль, українці мають таку властивість спихати (навіть не делегувати) комусь усі свої обов’язки і завдання і в такий спосіб убивати самодисципліну, занижувати вимоги до себе і впадати в громадянську сплячку. Даруйте, але це є не від бажання дати дорогу месії — це від ліні брати відповідальність на себе. Треба чесно самим собі зізнатися, що в нашому повсякденні вкручувати лампочку в під’їзді повинен хтось інкогніто з жеку, а боротися з корупцією — президент на Банковій, але тільки не ми з вами, які навіть нянь у дитсадочку систематично підкупляємо.

Особистісно залежна українська доля — це безперспективна доля, бо виховує націю вічних підлеглих, а не ініціаторів та двигунів процесів. Ось чому на електоральній арені бачимо навколо себе не свідомих виборців, а адептів із сектантською психологією; не прихильників партій, а сліпих фанатиків, позбавлених тверезо-критичного мислення.

Сильні, цілісні особистості, такі собі Люди Надії, народжуються лише у сильних, цілісних середовищах із однофокусним устремлінням до цілі. Українство таким не є, відтак ми приречені бачити безперервні бенефіси політичних посередностей і примітивів.

Лідерів не шукають і не знаходять. Лідер у кущах не ховається — він сам проявляється, і прозірливе суспільство його повинно самотужки актуалізувати. Національних лідерів якраз тому й нема, що їх шукають. А чи не краще «забити» на київських лідерів і ставати кращими на своєму, маленькому, місці? Тому я стою на твердій позиції: проти будь-яких сильних постатей в українській політиці. Я — за сильного громадянина. І не одного на цілу вулицю чи на ціле місто, а за безліч сильних громадян, яким не так просто запудрити мізки і завербувати в лави своїх адептів. Звичайно, можна ще пожити в цьому болоті років 100 чи 200 і чекати на нового месію, портретик якого стоятиме у кожному серванті. Справді — лише лінивим не шкода свого життя і життя своїх дітей. Сильний свідомий громадянин — це те, що виведе націю зі ступору. Треба лишень пробудити його... в собі.

«НАДІЄЮ МОЖЕ СТАТИ ЛИШЕ ТОЙ, ХТО ВІЗЬМЕТЬСЯ ЗА НЕВДЯЧНУ СПРАВУ ЗМІНИ СВІДОМОСТІ СВОЇХ ГРОМАДЯН»

Роман КУЧЕРЕНКО, голова циклової комісії економічних дисциплін Канівського еколого-інформаційного технологічного коледжу

— Кілька поколінь українців (і не тільки) свято вірять, що хтось повинен прийти і вирішити їхні проблеми, нагодувати і обігріти... Чи це не той самий МММ, який нещодавно знову-таки з’явився в Україні, і в нього знову почали масово вкладати кошти наші співвітчизники? Так само, як і на наступних виборах вони стануть платити своїми голосами за нездійсненні, але такі солодкі обіцянки... Я вже часом думаю — можливо, ми неправильно виховуємо своїх дітей. Можливо, не варто їм читати казки про чарівну паличку, добрих царів, скатертину-самобранку та інші подібні речі. Може, саме цей момент і виховує довірливих, не прагматичних і тому вічно голодних мрійників? Таких само голодних, як і безвідповідальних, безініціативних, бездіяльних... Надією може стати лише той, хто візьметься за невдячну справу зміни свідомості своїх громадян. Вони зненавидять його за це, адже він вкаже їм, що не такі-то вони розумні і працелюбні, що корупцію породили (так само як і тіньову економіку) також вони. Це дуже неприємно слухати. Чи є такий? Не бачу. Поки що бачу політиків, що більш-менш вдало намагаються підлаштуватися під свідомість виборців, знову прибаюкуючи їх лестощами про їхні надзвичайні «розум і працелюбність». Саме суспільство не виставляє попит на інше...

«І НАЦІОНАЛІСТІВ, І КОМУНІСТІВ ЧЕРПАЮТЬ З ОДНІЄЇ «КАДРОВОЇ БОЧКИ»

Петро РЕБРО, засновник і голова (кошовий) Міжнародної асоціації гумористів і сатириків «Весела Січ»:

— Час перестати бути лише глядачами на «гальорці», оцінюючи, що хтось зробив нам красиво, а хтось не дуже, а якось підставити плече, впрягтися в того плуга розбудови Української держави.

Сьогодні актуальним виглядає питання стосовно політиків вже нового покоління. Вже ви, хлопці і дівчата, про кадрову роботу чули? Що не лише у вашому оточенні, а й на місцях, наприклад, кожен ваш представник має бути «штучним товаром»? ДІБРАНИМ ОСОБИСТО ВАМИ, а не запропонований якимось місцевим «підпільним обкомом» — з однієї кадрової «бочки», звідки черпають і «націоналістів», і комуністів. Коли я дивлюся на чергових вождиків регіонального масштабу, які представляють, наприклад, в області, цілком поважних для мене людей з Києва, мені стає сумно. Віктор Андрійович теж з цього починав...

А завершував тим, що через беззубість, а коли точніше, то через безпринципність і бездарність людей, яких наче він висував і призначав, уже тоді на багатьох офіційних заходах не було чутно української мови. Мало того, ще тоді запорізькі і міськрада, і облрада змагалися між собою у наданні особливого статусу російській мові. Такого — а я добре знаю історію Запоріжжя — ні за Сталіна, ні за Гітлера (окупації), ні за Брежнєва не було. Тільки за царату...

«ЗАВТРАШНІХ МЕРІВ ТА ПРЕЗИДЕНТІВ ПОТРІБНО ШУКАТИ НЕ НА БІГБОРДАХ»

Дмитро ТКАЧУК, голова Житомирської обласної організації Всеукраїнської молодіжної громадської організації «Демократичний альянс»:

— Щодо наявності в Україні громадян, які спроможні виправдати надії людей і домогтися змін нерушимого моноліту системи, то вони, безумовно, є. Це молоді, освічені вихідці з громадських організацій чи інших спільнот, які справді представляють інтереси громад, бо самі є їхніми членами. Це люди із сформованою системою цінностей, відданістю своїй справі, інноваційними підходами, для яких принципи не тотожні політичним слоганам, а обіцянки є зобов’язаннями, а не лестивими словами, люди які повсякденно борються і час від часу отримують хай не гучні, але перемоги в боротьбі за наші з вами права, свободи та інтереси.

Завтрашніх мерів та президентів потрібно шукати не на бігбордах чи в телевізорах, а поміж своїх сусідів, людей, яким притаманні описані риси і які на своєму рівні протистоять узурпаторським апетитам «вельмож», відстоюючи права на житло, чинять опір приватизації цілих сіл та містечок, борються з незаконними забудовами та обмеженнями свобод, які не мовчать в той час, коли більшість давно махнули рукою і забули. Достатньо лише підтримати їх, і саме вони завтра з гідністю представлятимуть наші інтереси. Ми завжди матимемо можливість поставити їм прямі запитання щодо діяльності на користь народу, адже це наші сусіди, люди що живуть на одній вулиці, в одному будинку, їздять в тому самому громадському транспорті.

Щодо Людини-Надії, то такою дехто може залишатися десятки років. Та в нашій ситуації потрібно трансформувати цю надію в підтримку та діяти, потрібно не сидіти вдома і надіятись, а підтримувати діяльність.

«ТАКИХ ЛЮДЕЙ ГУМІЛЬОВ НАЗИВАВ ПАСІОНАРІЯМИ»

Володимир ПОЛОВСЬКИЙ, учитель історії, Українська гімназія №1, Івано-Франківськ:

— «Не сотвори собі кумира», а ми створюємо їх для того, щоб розчаровуватися. Тому, на мою думку, не потрібно шукати чергового месію, а треба просто воздавати згідно з діяннями їхніми, в першу чергу — на виборах. Стосовно Віктора Андрійовича і Віктора Федоровича, то це взагалі кумедна ситуація. Купа людей, котрі голосували в 2004 році за Ющенка, мотивували свій вибір тим, що то слабкий президент, і його можна буде в разі чого змінити, а потім здивовано розводили руками: ай, він же виявився слабаком! Так само й щодо діючого Гаранта: стільки говорилося про необхідність сильної руки, що коли її отримали, то почали звинувачувати в запровадженні авторитаризму, обмеженні демократії тощо. Кумедія, та й годі! Таким чином, люди-надії завжди є. Гумільов називав їх пасіонаріями. Але їх не можна призначати — вони або проявляться у якійсь сфері і там спалахнуть, або просто десь у підворітні зіп’ються.

«І ПРИСМЕРК, І РУЇНА...»

Микола ЛІТКОВЕЦЬ, заступник голови Волинського обласного ветеранського громадсько-культурного товариства «Холмщина»:

— Людини — Надії сьогодні в Україні нема. Про це ми, холмщаки, говоримо на своїх зустрічах. У товаристві люди, які знають ціну свободи, бо наші родини у свого часу за етнічним принципом були депортовані з прадідівських земель. На жаль, у нашій державі нині не виховується національна еліта, вона зникає як клас. Є, як кажемо, розумні хлопці, розумні політики, але хто недоріс, хто уже переріс, у кого просто нема необхідної харизми... Прапор, навколо якого б об’єдналися, нема кому підняти. Я часто тепер пригадую трилогію Юліана Опільського, одна з книг якої носить назву «Сумерк». У першій частині розповідається про Святослава-завойовника, у другій — про Володимира, котрий Русь охрестив. А в третій — про часи, коли зокрема і Волинь була під владою Великого Литовського князівства. Ті, з сущих тоді, котрі прагнули незалежності нашій землі, покладали надії на князя Свидригайла, який був більш «проукраїнський», ніж князь Вітовт. Проте тоді переміг Вітовт й історія пішла іншим шляхом. Але й тоді, й тепер ми покладаємося на чергового «Вашингтона» чи «Свидригайла», а він усе не йде... Вважаю, що чорні дні затягуються, проте вибух усе одно неминучий. Наскільки він буде потужний, побачимо, але мусить бути. Можливо, тоді й побачимо лідера, який нині у тіні. Гіркі думки у мене на цю тему, бо якщо при Литві у нас був «сумерк», а після Богдана Хмельницького постала Руїна, то нині — і сумерк, і руїна.

«ПІДКАЗКИ МАС-МЕДІА ЗВІЛЬНЯЮТЬ СУСПІЛЬСТВО ВІД МОРАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ»

Володимир ГУЛИМА, керівник Центру дослідження проблем регіонального і міжнародного співробітництва, Львів:

— Політична команда України потребує оновлення та омолодження. Нам необхідна особистість, своєрідний бренд, який би став сконцентрованим виразом національної ідеї та єдності. При цьому мав би високі менеджерські якості, сучасну професійну команду професіоналів-однодумців та потужну харизму. На жаль, очевидно, що у нас поки що таких немає.

Не думаю, що поняття «Людина Надії» має згадуватись сьогодні разом із якимось прізвищем. Це відволікає громадян від необхідності «мучитися» її самостійним пошуком, оцінюючи професійні та особисті риси політиків, мету та ідеологію представлених ними політичних сил. Окрім того, підказки мас-медіа щодо особи «Людини Надії» звільняють суспільство від моральної відповідальності за здійснений вибір та позбавляють необхідності вимагати від обранців виконання взятих на себе зобов’язань.

Інф. газети ДЕНЬ
 

Коментарі

 

Додати коментар

Захисний код
Оновити