Сергій Грабовський, політолог: Росія в імлі
Це дуже небезпечно, зокрема й для самих росіян.
Понад півстоліття тому багато які провідні західні соціологи та філософи завели мову про інформаційне суспільство. Мовляв, у цілком осяжному майбутньому виробництво інформації вийде на перше місце порівняно із суто матеріальним виробництвом, ба більше — воно диктуватиме останньому параметри і напрями розвитку. Що ж до політичної сфери, то її теж визначатимуть виробництво інформації та доступ до неї. Засоби всепланетної комунікації стануть такими потужними, що будь-де на земній кулі, особливо у розвинених країнах, кожен матиме можливість отримати інформацію з будь-яких питань і використати її у своїй діяльності, відтак дурити великі маси людей і цілі народи стане незрівнянно важче, тому інформаційне суспільство відкриє добу куди досконалішої, ніж до того, демократії.

Що ж, ці соціологи та філософи назагал не помилилися. Одним зі свідчень цього є панічний страх деспотичних режимів ХХІ століття перед Інтернетом як засобом вільного поширення інформації, коли доступ до нього «простим людям» не лише обмежують або взагалі забороняють, а й запроваджують кримінальну відповідальність за намагання прорватися у «зону заборон» чи поширити (просто поширити!) ті відомості, які влада вважає небажаними.
Проте в соціальному житті немає правил без винятків. Таким винятком, схоже, була і є Росія. Недаремно знаний поет написав свого часу з гордістю: «Умом Россию не понять». Справді, збагнути важко, чому, маючи відносно вільний доступ до найрізноманітніших інформаційних джерел, абсолютна більшість росіян воліє вірити пропагандистам державного телебачення, не переймаючись бажанням самостійно обмислювати факти та робити висновки.

Йдеться не про «русофобські вигадки», а про неодноразово науково доведені факти. От і зараз: незалежний московський Левада-центр провів у другій половині жовтня всеросійське соціологічне опитування, присвячене «справі Скрипалів». Перше запитання формулювалося так: «Чи чули ви про отруєння у Великобританії колишнього співробітника російських спецслужб Сергія Скрипаля та його дочки?» З’ясувалося, що чимало чула про цю справу і на загал знайома з її суттю більшість опитаних (51%, півроку тому було 46%), при цьому 8% уважно стежить за перебігом подій, а 43% якось обізнані щодо цього питання. Разом із тим 33% щось чули, проте не знають, у чому суть, а 15% вперше чують про «справу Скрипалів». Ось такий попит на інформацію, яка стосується важливих аспектів російського життя, зокрема нових санкцій щодо Росії... Але не це головне. Головне інше. Друге запитання ставилося лише тим, хто знайомий тією чи іншою мірою зі «справою Скрипалів», тобто 51% респондентів. І з’ясувалося, що лише 3% цієї категорії опитаних вважає, що Скрипалів отруїли російські спецслужби, — натомість 28% вважають, що зробили це англійські спецслужби; 56% відповіли, що це міг бути хто завгодно, а 13% взагалі не змогли відповісти.

Я розумію, що в путінській Росії більшість населення панічно боїться влади та її спецслужб, але навіть у нацистській Німеччині, за аналітичними даними тамтешніх «компетентних органів», 10—15% «істинних арійців» критично сприймали діяльність влади та дозволяли собі відповідно висловлюватися (Геббельс придумав щодо таких навіть слівце «критикасти»). А тут — лише півтора відсотка від загального числа опитаних мали сміливість сказати, що отруйниками стали працівники російських спецслужб, тобто «Баширов» і «Петров», вони ж Чепіга та Мішкін. Невже так страшно? І що саме страшно — сказати те, що ти думаєш, уголос, — чи взагалі думати самостійно?

Зрештою, була ж можливість, якщо вже так боїшся влади, відповісти: «Це міг бути хто завгодно» (гадаю, значна частина тієї чверті від загального числа респондентів, які дали таку відповідь, справді сховалася за відповіддю такого ґатунку чи удала, що не може відповісти). Та коли ледь не треть від тих, хто вважає себе поінформованим, заявляє, що Скрипалів отруїли англійські спецслужби, — це вже занадто.

...І при цьому всьому, що засвідчують соціологи, в Україні вистачає людей — не лише серед «посполитого люду», а й серед тих, хто вважає себе «елітою», політичною та інтелектуальною, — які сподіваються на демократичний шлях усунення режиму Путіна чи на можливість «достукатися» до пересічних росіян з тим, щоб переконати їх, образно кажучи, краще поводитися на геополітичній арені. Як на мене, це більш ніж наївно, а для політиків та інтелектуалів — просто неприпустимо. Росію, яка зберегла свій імперський дух і перетворилася на неототалітарну державу, може повернути на шлях цивілізованого розвитку лише якийсь грандіозний політико-економічний катаклізм. Не берусь пророкувати, якого масштабу може бути цей катаклізм, але головним у ньому має бути всеосяжний характер, який зруйнує, нарешті, ту «особливу стать», про яку писав згаданий уже поет. До того часу Україні доведеться діяти в парадигмі протистояння не лише кремлівській владі, а й значній (якщо не більшій) частині російського суспільства, яке живе поза нормами ХХІ століття, керуючись зовсім іншою, ніж євроатлантичний світ, логікою — сумішшю середньовічних і сталінських настанов. Як зауважив один із тих волонтерів, який тривалий час допомагає фронту, ми маємо готуватись боротися з Росією десятиріччями, маємо вчитися жити, як Ізраїль, тобто водночас і розвиватись, й оборонятись. Бо імла над Росією, попри можливість відносно вільного доступу до інформації та комунікації зі світом, густішає. Імла страху, імла імперської пихи, імла небажання жити власним розумом і називати речі своїми іменами. Це дуже небезпечно, в тому числі для самих росіян, але це реальність, на яку слід зважати.

Сергій Грабовський, історик, політолог, філософ
Інф.: day.kyiv.ua

Коментарі

 

Додати коментар

Захисний код
Оновити