Олег ЧОРНОГУЗ, письменник, для Волі народу
АКАДЕМІЧНА АХІНЕЯ, або АКАДЕМІК ВІД ПОЛІТИКИ, або БУКСИР НАШОЇ ЕПОХИ
                  з а к і н ч е н н я (початок див. тут)
  Та повернімося трішки назад. Ще не охололо чорнило під "братнім Союзом” 1654 року між Руссю–Україною (тоді вже Малоросією: церковна назва Київської Русі перейшла в адміністративну, академік мав би це знати) і Московією, як за спиною Богдана Зиновія "братня" Москва тишком-нишком підписує у Вільно договір із Польщею. Зрозуміло, підписує без участі українських представників, і зраджує  переяславські домовленості й український народ. Тільки через зраду Москви тоді Богдану Хмельницькому так і не вдалося створити Руську державу (Велике князівство Руське) в межах цілої етнографічної території України та Білорусі під владою гетьмана й Війська Запорізького. І це мав би знати горе-академік та розповісти простому люду правду по телебаченню. Та ні ж...

   Тепер візьмемо наступні роки, до відома академіка, якщо у нього тільки не історична амнезія. 1659 рік. Під Смоленськом та ж "братня” Московія наносить черговий удар у ту ж саму спину своєму кровному православному "брату”, об’єднавшись з католиками. А далі йдуть Батуринські (1663 р.) і Московські (1665 р.) статті, що їх підписав гетьман І. Брюховецький. Потім договірні умови з російським урядом укладають гетьманами - Д. Многогрішний (Глухівські статті, 1669 p.), І. Самойлович (Конотопські статті, 1672 р. і Переяславські статті, 1674 p.), І. Мазепа (Коломацькі статті, 1687 p.), І. Скоропадський (Решетилівські статті, 1709 p.) і за цими статтями  все розширяються і розширяються права наших братів з рідної нам Московії в Україні.

П. Толочко свого часу заявив, що наша історія в роки незалежності України подається суб’єктивно. Мовляв, "после Богдана Хмельницкого — линия сплошного негатива. Так подается, что это была какая-то чёрная дыра в истории Украины". Хотів би я запитати у пана академіка від політики: а де ж та світла дірка у наших "добросусідських відносинах”, починаючи з 1654 року і по сьогоднішній день, кінчаючи підступним затягуванням нас у  Митний союз? Де ця дата? Де ми жили справді любо і мило в "братніх” обіймах і стосунках з московітами? Де той „золотий вік” у нашій „дружбі”?
Може поставимо по іншому запитання: а хто нас, українців, найбільше винищив за всю історію "дружби”? Хіба не Москва?! Незалежно якого кольору була та імперія: білого,  червоного,  одноколірна, чи трьохколірна. Коли, де, в якому столітті і в яких роках нам жилося весело і радісно? Де ж та світла пляма на тлі того чорного негативу, від якого постійно чорніла кров і холонула в жилах, коли приходили на нашу територію "брати” зі сходу з багнетами в руках, а ми негайно йшли в наші холоднояріські ліси і  карпатські гори.

    На кістках українських будувалися санкт-петербурги. Руками нашими проводилися канальні робити, трупами висівалися біломор-канали, кров’ю нашою зафарбовували наші ріки й озера. "Чєм більше потонєт у Днєпрє хахлов, тєм мєньше придьотся висилать іх в Сібірь (слова "геніального полководця”   Жукова).
    Після війни вагонів не вистачило для переселення українців з наших чорноземів до вічної мерзлоти - Сибіру. Виявилося, мало українців розстріляли і виморювали голодом. Не довиконали план по розстрілу: у Сандармосі, Биківні, Трибах під Полтавою, у парку культури й відпочинку імені Горького (Вінниця).

    Цю хроніку "вічної дружби” (я швидше б сказав – кривавої дружби) можна продовжувати довжиною у 350 з лишнім років. Але у мене стаття, а не наукова  праця. Та й пан академік про це добре знає. Я тільки хочу освіжити в його пам’яті, як брати московіти освіжали упродовж цих віків нам, українцям, кров^ вбивство Войнаровського, Петлюри, Коновальця, Ребета, Шухевича, Чорновола тощо. Візьмемо уже не ХУІ-ХУІІІ. Перейдемо до ХХ.
 1918 рік - Муравйов у Києві. Кров крізь вишиванки і розстріли тільки за відповідь українською мовою.
 На 4-й рік після Жовтневого перевороту в Петербурзі (1921 рік) - штучний голод в Україні, людоїдство.
На 16–й рік (1933) після утвердження більшовиків в Україні - черговий штучний голодомор і людоїдство.
На 20-й рік (1937) будівництва комунізму в Україні - розстріл української інтелігенції "братами" з Москви тільки тому, що це українці і тільки тому, що вони в черговий раз зрозуміли, хто такі азіати і вкинули гасло "Геть від Москви!”. У подарунок і на згадку автографи для письменників і всієї української інтелігенції - кулі в потилиці. Решту згноїли в Сибіру і потопили в баржах біля Соловецьких островів.

 Чи треба продовжувати ці криваві дати для академіка від політики? Мабуть, що так, оскільки він у своїх академічних роздумах він торкається і епохи УПА. Хотів би я запитати в археолога, який викопав десь там, у своїх інтелектуальних підмурках такі антиукраїнські погляди: сини і дочки України воювали за свою волю і незалежність у лісах Російської Федерації, чи може на своїй споконвічній землі? Чи вони запросили з Москви і окраїн спецзагони, щоб з ними у Карпатах та українських лісах погратися у справжню війну, яка тяглася майже десять років після закінчення ІІ-ї Світової?

  Навіть після того, як Московська імперія за допомогою США поклала на лопатки агресивну  імперську Японію, УПА ще продовжувало війну за свою свободу і незалежність. Цим воїнам, які пройшли енкеведистське пекло, на відміну від толочків, котрі виступали не за Україну, а завжди фактично проти неї, не дали пільг навіть у Незалежній Україні, заради якої вони віддали свою молодість і свої життя. Де ж той "золотий вік” у нашій „братній історії? Може, сьогодні наші стосунки "братні” покращалися? Може, сьогодні немає воєн між нами, чи газових, чи сірникових, чи трубних чи територіальних, починаючи від Тузли і кінчаючи Керченською затокою й Азовським морем?

  Що ж це за народ такий, який постійно освідчується в любові і постійно для профілактики з ближнього спускає кров? То списували всі гріхи у стосунках між Києвом і Москвою через "ультра націоналіста” Віктора Ющенка . То чому ж вони ще гірші при промосковському, як  чимало хто називає президента Віктора Януковича?!

  І П. Толочко, цей українсько-московський соловей "русскаго міра”,  знову нас агітує і затягує (поки що теоретично) у московське, на початку підсолоджене, ярмо в лоно майбутньої великої імперії, пророкуючи їй таке  велике і могутнє відродження, якому заздритимуть усі народи і племена світу й околиць. При цьому навіть не кліпне  ані одним оком, тільки постійно заїкається і, час від часу, коли не вистачає слів у московському "вєліком і могучєм”, на ходу запозичає те чи інше українське образне слово з української мови. Принаймні, так було під час згаданої телепередачі, і, мабуть, тому у мене особисто складалося враження, що там мовний лексикон – це рідня Вєрці Сердючці. А про українську мову, до речі, за одним із круглих столів пан археолог сказав  таке: "Україні варто визначитися. Це ж стосується й української мови. Адже українська мова не має перспектив міжнародного спілкування. Але якщо ми не приймемо російську, то Україна перетвориться на хутір, а англійської та китайської мов ми ще не знаємо”.

А як же тоді бути з польською, чеською, словацькою, сербо-хорватською, вірменською, грузинською, болгарською? – поцікавимося у П. Толочка. Це що? В Європі висіються суцільні хутори, якщо йти за логікою пана академіка від політики? Чи у тих країнах, включно з Ліхтенштейном, усі без винятку вже знають англійську і китайську? А Україна досі пасе задніх.

    А взяти ту ж Російську Федерацію разом з її понад 20 автономними  республіками? Тоді й вона  може перетворитися у великий хутір з хутірцями. А втім, росіяни ближче до китайців. Їм, мабуть, швидше світить знання китайської мови, аніж нам, українцям. Хіба що приєднаємося до Митного Союзу і нас у цьому знанні ощасливлять. Скажімо, через Казахстан. Там казахам ближче, аніж білорусам й українцям, до китайців. Очевидно, під час круглого столу в академіка від великої і багатогранної науки чи перевантаження на академічну голову у ній на мить запаморочилося. Він, певен, втратив деяку географічну орієнтацію  і забув, за чиїм столом сидить, українським чи московським? Бо судячи з його постійних виступів між цими країнами він досі не бачить ніякої різниці, а після правління Ющенка взагалі політично осліп. Бо тоді академік від політики стверджував (звичайно, на вєліком і могучєм), що, мовляв, "нельзя отдать на растерзание Ющенко и ему подобным ортодоксам нашу общую историю". Як же тоді назвати самого Толочка, якщо Віктор Андрійович - ортодокс?!
 
Наскільки я пам’ятаю, Віктор Ющенко тоді чи не на всіх перехрестях і майданах заявляв, що він мріяв би, аби в історії українського народу більше ніколи не повторився 33-тій рік. Він постійно підкреслював, що ми не маємо претензій до великого російського народу. Ми не звинувачуємо російський народ у геноциді українського народу. Ми всю вину покладаємо на більшовицько-сталінську кліку. Але хіба молоді москвичі тоді, знову "по–братньому” не почали закидати димовими шашками українське посольство в Москві, а бабуріни і з говорухіними не вимагали нанести превентивний ядерний удар по Україні, а заодно, разом з Кримом забрати ще й Севастополь, Харків та Одесу - споконвічно "російські землі і міста”(?!).

 Свого часу  "брати” відтягали до себе Стародубський полк (Брянська область), полковника і гетьмана Івана Скоропадського, то Таганрог (другу столицю УРСР), то Білгород і шматок Слобожанщини (1954) під час другого "подарунку" Криму Україні. А ще кілька шматків чорноземної зони в Курській та Воронезькій областях, де досі по селах: "В Воронежской области сегодня одна треть населения говорит на украинской мове "— повідомив днями губернатор Воронізької області Алексей Гордеєв.  Ще й шматок Азовського моря, яке взагалі "братам” ніколи не належало, то віддали етнічне українське Придністров’я, де досі (бо не живе поруч з братами) так само панує українська мова і навіть стала державною. Скільки ще прикладів і томів треба списати, щоб вишукати ту "золоту дірочку” у наших "братніх” відносинах?

   Звичайно, в країні, яка себе поважає, і де не дозволяють плювати в обличчя рідному народу, такі як так званий академік від політики Кремля П. Толочко, мав би позбутися деяких регалій, які йому швидше дали не за науку, а за політику.
    Я можу припустити аморальність сучасних політиків на політичних виставах у Шустера і Кисельова, де ведеться інформаційна війна в Україні з Україною, але не можу собі уявити навіть у найстрашнішому сні, щоб особа (я не кажу особистість), особа, яка носить таке високе звання - академіка, не мала в душі ані сорому, ані  честі, ані совісті, замінивши все це академічним цинізмом.

 Можна на все замахнутися. Можна проїхатися в черговий раз і по Віктору Андрійовичу Ющенку. Адже він уже не при погонах. Але не можна  словесним бульдозером котити по душах українського народу, до якого за метрикою чи екс-п’ятою графою належав і академік від політики.
На війні, як і в мирний час в період різних політичних катаклізмів, гинуть, як правило, перш за все чесні і принципові люди. Виживають, переважно, пристосуванці і лакузи.  У роки штучного голодомору - геноциду українського народу, та в часи "розстріляного Відродження” виживали 'буксири”. Такі, як Толочко. У Другій Світовій, яка не без допомоги і провокації Сталіна несподівано прийшла на нашу територію, танки (з обох боків), наче молох, прокотилися по нашій території в один і в другий бік двічі. У цій борні загинув (у який раз) ще цвіт української нації і не тільки. Передчасно пішли за межу тисячі геніїв, талантів, винахідників. Майже загинула разом з ними й лицарська, демократична ментальність нашого народу. Змінився генофонд нації і породив "буксирів" сучасності, які готові продати і рідну матір. Передчасні втрати нашого народу призвели до безпам’ятства, умертвіння народних традицій, звичаїв, часто до повної деградації  і змін у генотипі українців.
      Якщо на Заході деякі вчені і політики, начитавшись толочків вірять у те, що Голодомор в Україні не був геноцидом українського народу і взагалі - це міф вигаданий Віктором Ющенком, то як ми можемо дочекатися того Судного дня, щоб таких промосковських трубадурів, як Толочко, за містифікацію притягували, як і за Голокост, до кримінальної відповідальності. У незалежній Україні можна  "вченому від політики" плести, що тільки впаде на язик і  його не позбавляють ані посад, ані наукової кар'єри.

    У часи сталінської кліки життя людини не вартувало нічого, бо людина прирівнювалася до гвинтика. Часто заржавілого, непотрібного. Суспільної зайвини. Тоді виживали тільки пристосуванці, покручі. Типовий зразок того часу - нинішній академік П. Толочко. Голодомор, розстріли, сталінські тюрми і концтабори значною мірою знищили благородство української нації. Прищепили риси, не характерні нашому народові. З’явилися не типові риси в характері людей, які не властиві українцям. Це крадіжки, замикання дверей на колодки (чого ніколи в Україні по селах не було), наклепи на сусіда (так вимагала тодішня московська влада), матюки (сімейною гордістю в українській сім’ї  було: мої діти не лаються), тикання старшим, зневага до поважних і достойних людей, одноосібність. Принцип "моя хата скраю". Щезла в селі толока, яка споконвічно об’єднувала українців. Очевидно, ще з часів трипільської культури. Привчала їх до згуртованості і колективного виживання у важкі роки. Натомість совєтікус породив дикий індивідуалізм у колись гостинного й вічно довірливого, романтично-мрійливого  українця і, звичайно, промосковських ідеологічних солов’їв, точніше ім’я яким "буксири” й нашої епохи.
   Насамкінець, з горла самі по собі так і вириваються слова: "Господи, убезпеч Україну від таких  псевдоакадеміків, як П. Толочко і йому  подібних носіїв овечих шкур, з яких час від часу  вистромлюється писок тамбовського вовка з вишкіреними зубами, котрий за поживою вискакує то на світлу галявину нашого життя, то на узлісся, що простяглося  у напрямку європейського шляху".

Олег Чорногуз

Коментарі

 

Коментарі  

 
0 #2 Nick 27.12.2012 11:09
Олег Чорногуз - совість нації!
Цитувати
 
 
-3 #1 Дід Панас 27.12.2012 10:30
Очередной поток бруду ,со ссылкой на исторические факты.Т.е. русские и поляки это подлые негодяи,объедин ившиеся против украинцев? А украинцы ангелы в белых одеждах очень наивные .Хватит подтасовывать факты под свое мнение или мнение отдельных политиков из Львова.Оранжевая революция представлялась как волеизъявление народа,но деньги и план писался за океаном.
Цитувати
 

Додати коментар

Захисний код
Оновити