Аналіз Декларації про державний суверенітет України від народного депутата України I, II, III скликань Віктора Шишкіна
Проблема українського суспільства у "граблях" - у забутті або в ігноруванні змісту і суті пам’яток політико-правових і філософських думок, відображених навіть в офіційних документах.
Прагнення до відродження справедливості.
На фото: 1990-ті роки. Віктор Шишкін під час роботи Верховної Ради.

Навесні 1990 року Український народ вперше, за більш ніж 70-річний період з моменту втрати своєї державницької самостійності, обрав на альтернативній основі депутатів (посланців) до свого представницького і законодавчого органу — Верховної Ради Української РСР. Відцентрові суспільні процеси, які з кінця 80-х років ХХ століття відбувались у формально федеративній, а реально в майже унітарній державі, яка звалася СРСР і складалася з квазідержавних утворень різних націй і етносів, неминуче мали привести до повної суверенізації хоча б тих складників імперії, які мали статус союзних республік. Таке прагнення народів, які, після розпаду Російської імперії, знову в насильницькій спосіб у різні часи були приєднані до колишнього імперського центру, виразилось у параді СУВЕРЕНІТЕТІВ, в якому, до речі, взяла участь і сама метрополія.

Природно, що в цьому процесі активна участь мала належати й Українському народу, доньки і сини якого впродовж тих 70 років у різних формах вели боротьбу за незалежну Українську Державу.

В новообраній Верховній Раді республіки хоча й домінували представники тоді ще монопольно правлячої комуністичної партії, але одразу сформувалась антикомуністична, антиімперська опозиція — Народна Рада (чверть у складі парламенту), представники якої і взяли на себе тягар підготовки документа, який би задекларував прагнення Українського народу до відновлення своєї втраченої державності. Заради правди треба сказати: в такому процесі взяла участь і частина членів компартії, із яких одні відчули дух часу та згадали, що вони спочатку українці, але вже потім комуністи, а інші вловили момент, що можна вирватись із-під опіки московського центру і володарювати в Україні самим зі збереженням у них влади. Однак без їхньої участі документ про державний суверенітет України не було б ухвалено.

Акт, якій 16 липня 1990 року прийняла Верховна Рада Української РСР, отримав назву — Декларація про державний суверенітет України. Документи такого типу не є нормативними, як-то Конституція чи закони, тобто вони не мають конкретно-регулятивних норм, які уповноважують та зобов’язують носіїв публічної влади чітко виконати ту чи іншу дію. Суть таких документів у площині державотворення — це політико-правова доктрина, яка орієнтує нас на те, як нам жити далі, суспільний і владний намір, дороговказ для наступних нормативно-правових дії. Підкреслюю, що таку характеристику даю цьому документу через призму державотворення у кроках відповідної нації, і не варто проводити паралелі з міжнародно-правовими актами, як-то декларації чи конвенції, котрі встановлюють нормативні регулятори і обов’язки.

Приписи Декларації про державний суверенітет України, якій цьогоріч виповнюється вже 30 років, були доктринальним дороговказом, орієнтиром для: 1) розробки і внесення революційних змін до Конституції Української РСР в жовтні 1990 року, весною 1991 року та наступних змін і доповнень вже після проголошення в серпні 1991 року незалежності України; 2) підготовки проектів і прийняття у 1996 році власної Конституції незалежної України.

Тут можна сказати, що наша українська ситуація близько нагадує ситуацію, яка була свого часу в США. В них також спочатку було ухвалено Декларацію незалежності союзу тринадцяти північноамериканських штатів від Британської корони від 4 липня 1776 року, в якій було закладено статусну доктрину цього нового державного утворення, а вже потім Установчим конвентом у Філадельфії (аж через одинадцять років) 17 вересня 1787-го ухвалено Конституцію США (ратифіковано її було 2 липня 1788 року).

В преамбулі нашої Декларації 1990 року було проголошено прагнення створити демократичне суспільство, утвердити суверенітет і самоврядування народу, побудувати правову державу з верховенством, неподільністю і повнотою влади нашої української Республіки в межах її території.

Крім преамбули документ складається із 10 розділів.

Прагнучи реалізувати міжнародно визнане всім світом право народів на самовизначення, укладачі Декларації одразу в розділі І «Самовизначення Української нації» зафіксували, що для України воно буде здійснене в формі суверенної національної держави, а будь-які насильницькі дії проти національної державності України з боку політичних партій, громадських організацій, інших угрупувань чи окремих осіб переслідуються за законом. Вважаю, що саме в цей період нашої історії — оборонно-визвольної війни Українського народу проти московської агресії, про такі положення цього документа особливо варто нагадати носіям публічної влади.

Інноваційна для того періоду в українській суспільно-правовій думці ідея НАРОДОВЛАДДЯ та ПОВНОВЛАДДЯ народу, яке може здійснюватися не лише через представницькі органи, а й безпосередньо, була відображена в розділі ІІ Декларації. Це була зовсім нова філософія суспільного життя і ролі народу в управлінні своїми справами, яка відображає суть, а не лише форму поняття Республіки як спільної справи всіх для всіх і для кожного.

Здійснювати НАРОДОВЛАДДЯ у такій Республіці, за всією логікою, мають право лише ті особи, які визначились зі своєю приналежністю до такої спільноти, тобто — пов’язані громадянством. Саме тому в логічній сув’язі з розділом ІІ Декларації перебуває її розділ ІV, щодо громадянства, яке тоді в умовах ще СРСР було проголошено як самостійне, а не похідне від союзного громадянства, що явно входило в конфронтацію із союзною Конституцією. Громадянам Республіки гарантувалися права і свободи, які були передбачені не лише Конституцією Республіки, а й нормами міжнародного права, які були визнані Україною.

В розділі ІІІ «Державна влада», спираючись на багатовікову філософську доктрину, закладену ще в 1710 році в тексті Конституції Пилипа Орлика, було проголошено, що українська нація як складник сім’ї сучасної цивілізації у справі організації своєї державної влади ґрунтується на вже всесвітньо визнаному засадничому принципі — її функціонального поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Україна буде самостійно вирішувати будь-які питання свого державного життя. Територіальне верховенство Української РСР щодо її існуючих кордонів, яке закріплене розділом V Декларації, є обов’язком державної влади, її органів і посадовців, тому положення цього розділу також дуже тісно пов’язані з розділом ІІІ цього документа.

У розділі VІ «Економічна самостійність» були закладені основоположні принципи матеріальної бази для самостійного існування і розвитку держави Української народу. Деякі з приписів не лише концептуально, а, навіть, і текстуально знайшли своє відображення вже в нормах Конституції України. Так, текст абзацу третього цього розділу — «Земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, які знаходяться у межах території Української РСР, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, весь економічний і науково-технічний потенціал, що створений на території України, є власністю її народу, матеріальною основою суверенітету Республіки і використовуються з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян» — у значній ступені нагадує текст частини першої статті 13 Конституції України. Навіть краще — бо тут, у Декларації, зазначено мету використання такої власності. Доктринально важливою є теза про національне багатство народу (абзац другій розділу), яка зараз міститься у статті 14 Конституції з прив’язкою до ЗЕМЛІ. Саме такі положення з Декларації і з Конституції України не бажають бачити носії публічної влади в нашій державі. В дев’ятому абзаці було зазначено: як підприємства, установи, організації, виробничі одиниці мають поводитися з використанням землі, природних і трудових ресурсів. Закріплено право України самостійно створювати банківську (зокрема і зовнішньоекономічну), цінову, фінансову, митну, податкову системи; формувати державний бюджет і впроваджувати свою грошову одиницю.

Окремо хочу зупинитись і звернути увагу читачів на розділ VІІ Декларації, мету, спрямованість і зміст якого обґрунтовано і справедливо можна віднести до «українського конституційного романтизму». Молоді політики, науковці, які сьогодні так багато говорять про екологічні проблеми планети і нашої країни, чомусь часто-густо репрезентують свої думки і погляди ледве не як новації. Збірки наукових статей на цю тему стали з’являтись наприкінці 90-х років минулого і на початку нового ХХІ сторіччя, європейські конференції відбувались у середині 90-х років, відомий німецький науковець Рудольф Штайнберг свою відому працю «Екологічна конституційна держава» видав у 1998 році. Про Екологічну Конституцію Землі заговорили на початку 2000-х років, а Чорногорія у Конституції назвала свою державу екологічною у 2007-му. Розробники ж нашої Декларації ще 30 років тому в надрах політичної системи Радянського Союзу не лише визначили проблему, а й одночасно, у перспективному розділі «Екологічна безпека», показали завдання державної влади у цій царині — дбати про екологічну безпеку громадян, про генофонд народу, його молодого покоління. Україна проголошувала як державну політику взяття на себе тягаря і відповідальності за встановлення порядку організації охорони природи на своїй території із застосуванням заборон щодо будівництва об’єктів, які спричиняють загрозу екологічній безпеці. Україна була першою у світі країною, яка постраждала від «мирного» атома, тому в Декларації стверджувалось, що Республіка має свою національну комісію радіаційного захисту населення.

Культурно-духовної ідентифікації української нації присвячувався розділ VІІІ «Культурний розвиток». Проголошувалося, що Республіка забезпечує національно-культурне відродження Українського народу, його історичної свідомості і традицій, національно-етнографічних особливостей і, як на мене, найголовніше в площині ідентифікації будь-якої нації — функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя. Хоча тут можна стверджувати, що стосовно ролі української мови в суспільстві й державі укладачі Декларації не були першопрохідцями. Статус української мови як державної вже на той час був закріплений законом від 28 жовтня 1989 року, який на останній сесії свого існування прийняла суто комуністична Верховна Рада ХІ скликання. Національні, культурні та історичні цінності на території Республіки оголошувались виключною власністю народу Республіки, за якою затверджувалось право на повернення у власність Українського народу національних, культурних та історичних цінностей, що знаходяться поза її межами.

Розділ ІХ Декларації «Зовнішня і внутрішня безпека» закріплював силову ознаку державності. Україна оголошувала своє право на власні Збройні Сили, власні внутрішні війська і органи державної безпеки, що підпорядковувались Верховної Раді. Порядок проходження військової служби громадянами Республіки визначався її владою. Україна урочисто як меседж доброї волі всьому світові проголошувала свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою з без’ядерним статусом (український конституційний романтизм).

Останній розділ Х вказував на перспективу міжнародних відносин країни. Україна, на відміну, наприклад, від РРФСР, уже була суб’єктом міжнародних відносин ще з 1945 року як один із початківців у заснуванні ООН, тому їй не треба було нічого кардинально нового проголошувати. Укладачі, з метою системного підходу до ознак самостійної державності в цьому документі, просто розширено показали складники нашого суб’єктного статусу.

Відгукуючись на тенденцію єдності загальноєвропейської спільноти, Україна констатувала, що вже безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі та в європейських структурах. Було зазначено про визнання переваги загальнолюдських цінностей, а також пріоритету загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права, що потім було відображено в Конституції України у 1996 році.

В окремій резюмуючій частині було вказано, що Декларація є основою для нової Конституції і законів України та визначає позиції Республіки при укладанні міжнародних угод. Останнє речення має коректно-дипломатично приховане навантаження — принципи Декларації про суверенітет України використовуються для укладання союзного договору. Однак ті принципи, які містяться у цьому документі, вже й були перешкодою на шляху затягування України під різними «соусами» в нову імперію. Саме тому Україна не стала постійним, а лише асоційованим членом Співдружності незалежних держав (СНД), через яку, на уламках попередньої імперії — СРСР — Москва намагалась утворити впливову протекціоністську парасольку свого імперського прагнення.

В оціночному підсумку мого стислого аналізу Декларації хочу зауважити, що проблема українського суспільства у «граблях», на які українець вважає чи за традицію, чи за обов’язок наступити знову. Про найважливіші документи в історії нашої державності згадують лише на ювілеях і то не весь час, а мимохідь, як це, наприклад, відбувалося з Конституцією Пилипа Орлика і 300-річчям її ухвалення. Аналогічна ситуація відстежується і стосовно цієї Декларації. Чи згадували б її суть політики у своїх «рехформаторських» проектах, якщо б не ювілей? Тобто «граблі» — в забутті або в ігноруванні змісту і суті пам’яток політико-правових і філософських думок, відображених навіть в офіційних документах. І хочу нагадати тим, хто так зухвало саморекламується сьогодні своїми американськими дипломами: в США трепетно і з великою повагою ставляться до Декларації і поважно послуговуються народженою на її основі Конституцією.

Віктор ШИШКІН, народний депутат України I, II, III скликань.
Фото з архіву В. ШИШКІНА.
Інф.: golos.com.ua

Коментарі

 

Додати коментар

Захисний код
Оновити