Це могло б істотно вплинути на перебіг виборчої кампанії та її результат
Україна — заручник олігархів, - Віктор Трепак, екс-перший заступник голови СБУ.
Таке об'єднання ламає плани панівного олігархату і найлютішого зовнішнього ворога України. Воно дає реальний шанс на перемогу представника таких сил на президентських виборах, а далі — й на парламентських.

Олігарх — представник великого капіталу з надмірним впливом у медіа та владі, що становить значну загрозу для стабільності та успіху держави.

За цивілізаційними мірками ситуація в нашій державі є надскладною. На переконання переважної більшості громадян, країна розвивається в хибному напрямку. Основна причина — у владі, її неефективності та орієнтованості на задоволення не суспільного, а приватного інтересу.

Щоб кардинально змінити ситуацію на краще, потрібно змінити якість влади. Інших варіантів зберегти Україну як суверенну і незалежну державу та забезпечити її прогресивний розвиток просто не існує. Зміна всієї верховної влади може відбутися вже наступного року на президентських і парламентських виборах.

Як і кожні нові вибори, вони дають суспільству шанс на докорінну зміну ситуації. Але ще до початку виборчих перегонів цей шанс видається мізерним, оскільки є низка фундаментальних факторів, які загрожують демократичним засадам проведення виборів. А тому замість об'єктивно потрібного оновлення влади можуть відбутися її консервація і реванш антидержавницьких політичних сил, які знекровили країну й принесли на її територію війну. Із цих виборів Україна може вийти ще більш ослабленою і вразливою.

Олігархічна форма правління

Головнимфактором, який заважає чесним і демократичним виборам (власне, як і демократичному розвитку країни загалом), є панування в Україні олігархів, у руках яких зосереджені основні ресурси і влада. Влада є продуктом олігархічної системи і покликана їй служити. Коли вже генпрокурор відкрито заявляє про те, що "точно знає, на які органи які олігархи найбільше впливають", і каже про те, що "має добре подумати і вирішити", якому максимально віддаленому від впливу відповідного олігарха органу віддати справу для розслідування, то це означає крах правоохоронної системи як такої.

Олігархічна система правління існує в Україні понад двадцять років. Сприятливим підґрунтям для її появи стало правління Л.Кравчука, а остаточно вона сформувалася у період президентства Л.Кучми. Кожний наступний президент, парламент, уряд вже були породженням цієї системи, і за них вона лише видозмінювалася. Певний виняток становить хіба що В.Ющенко, якого на найвищу державну посаду "завів" Майдан — усупереч основній частині олігархів, які вже тоді робили ставку на В.Януковича. Однак уже за кілька років вони взяли спочатку частковий (2007–2008), а потім повний (2010) реванш — і це було зроблено з використанням формально демократичної процедури виборів. В.Янукович прийшов до влади як ставленик і виразник інтересів "донецького клану". За його правління сформувалася "сім'я", під повний контроль якої потрапили не лише економічний і фінансовий сектори, а й уся державна влада, відбулася відверта її узурпація. На найвищій державній посаді В.Янукович досить швидко перетворився фактично на олігарха.

Президент П.Порошенко також вийшов з олігархічної системи. Але не просто вийшов, а став першим вітчизняним олігархом, якому вдалося обійняти посаду президента. Цілком прогнозовано проголошена П.Порошенком "деолігархізація влади" (яка від самого початку не сприймалася як правдоподібна) не послабила системи, не кажучи вже про її демонтаж. Коли 2016 року колишній посол США в Україні Д.Паєтт завив, що олігархи в Україні вже не такі сильні й впливові, як іще кілька років тому, я публічно заперечив шановному панові послу, зазначивши, що "справді деякі олігархи в Україні після Революції Гідності вже не такі сильні й впливові. Натомість деякі, навпаки, стали ще сильнішими й впливовішими, а окремі — надвпливовими, бо отримали у своє розпорядження практично всю повноту влади. Тобто відбулася концентрація олігархічного впливу на політику і економіку".

Ніхто з ключових олігархів від Революції Гідності (яка, власне, була другою після Майдану 2004 року спробою народу усунути олігархів від влади) особливо не постраждав і не "зник як клас". Усе обмежилося лише певним перегрупуванням і перерозподілом капіталу, сфер впливу й державних посад (зокрема на підставі відомих віденських домовленостей 2014 року). Правда, одна істотна зміна все ж таки відбулася: якщо раніше найбільші олігархи, маючи свої усталені бізнесові ніші й сфери впливу, були у відносно рівному становищі (з різними владними преференціями від різних президентів), то починаючи з 2014 року склалася ситуація, коли один з них є головним, а всі інші мають йому підпорядковуватися. Цим головним став президент П.Порошенко, який отримав у свої руки найвищу державну владу.

Це якісно змінило не лише його особисте становище, а й загальний розклад сил у державі. Йому вже не потрібно було домовлятися з представниками влади і витрачатися на них. Ставши президентом, П.Порошенко отримав надсприятливі умови для власного економічного зростання і зміцнення — у його розпорядження потрапили колосальні економічні, політичні, фінансові та інші ресурси.

Натомість усі інші олігархи, щоб зберегти свої сфери впливу і убезпечити себе, змушені домовлятися і співпрацювати з ним. Більшість з них, що, власне, й "виросли" на пристосуванні, так і вчинили. А деякі з часом навіть увійшли в таку довіру, що стали запрошувати до "ситуаційної кімнати" для обговорення й вирішення глобальних "державних проблем". Хто ж не зміг домовитися чи не схотів співпрацювати на визначених йому умовах, змушений був залишити Україну. Отже єдине, що було зроблено в рамках процесу "деолігархізації", це те, що інших олігархів "притиснули" і визначили їм нове місце в олігархічній системі, що забезпечило б можливість використовувати їхні ресурси для "державних" потреб.

Поєднання статусу олігарха зі статусом президента має концептуальну ваду — воно не стимулює очільника держави творити демократичну й успішну країну. Навпаки, такий президент кровно зацікавлений будувати державу "під себе", щоб мати можливість використовувати її у своїх приватних інтересах. За таких умов справжнє демократичне реформування будь-якої країни неможливе за визначенням (хоч скільки б положень про європейський курс розвитку записували б у Конституцію). Концентрація державної влади у такої особи загрожує країні рухом у геть протилежному напрямку — до авторитаризму, диктатури, масового порушення прав людини.

Можливість зосередити велику владу і великий капітал в одних руках слід визнати найбільшою проблемою сучасного державотворення в Україні. Ситуацію ускладнює слабкість демократичних інститутів, недієвість суспільного контролю діяльності органів державної влади та їхніх посадових осіб, політизованість правоохоронних органів і підпорядкування більшості з них очільникові держави, залежність від нього законодавчої, виконавчої і судової гілок влади. За таких обставин у державі, де правовий нігілізм досяг апогею, єдиною гарантією того, що діяльність президента спрямовуватиметься не в приватних, а державних та суспільних інтересах, є його особисті чесноти — моральність, доброчесність, справедливість, справжній патріотизм. Але чи реально було людині з такими чеснотами стати в Україні олігархом?

Олігархічне життя "по-новому"

Багато хто публічно звинувачує чинного президента у використанні ним влади для просування власного бізнесу, наявності бізнесу на території держави-агресора, отриманні його підприємствами державних оборонних замовлень (та неякісному їх виконанні), лобіюванні державних рішень у власних інтересах та інтересах своїх бізнес-партнерів тощо. Не зупинятимусь тут на цьому, бо якщо такі факти є, то вони мають стати предметом відповідного державного розслідування (зокрема парламентського) й дістати відповідну оцінку. Наголошую на цьому лише тому, що поєднання статусу бізнесмена зі статусом президента об'єктивно породжує можливість виникнення серйозного конфлікту інтересів в очільника держави, який водночас є власником великого капіталу. Він об'єктивно постає перед вибором: працювати на цій посаді на державу чи на себе. І за наявності колосальних спокус і можливостей, які дає посада президента, зробити вибір на користь держави є надскладним (якщо взагалі реальним) завданням.

Зазначу, що чинним законодавством не передбачено можливості відкрити кримінальне провадження стосовно чинного президента (певне розслідування можливе лише в рамках процедури імпічменту, яка наразі фактично заблокована через відсутність відповідного закону). На сьогодні в Україні немає також правоохоронного органу, який був би здатний розслідувати злочини не лише президента, а й його оточення. Правоохоронна система вибудувана під обслуговування інтересів очільника держави. ГПУ і СБУ традиційно повністю перебувають "під президентом", який має можливість спрямовувати діяльність цих органів у потрібному йому напрямку і який у курсі всіх більш-менш серйозних "розробок" і розслідувань. Доволі серйозні проблеми в керівництва держави виникли з новими антикорупційними органами, які було створено з ініціативи і під патронатом західних партнерів України.

Нейтралізації, а потім і поступовому цілеспрямованому використанню нових антикорупційних органів посприяло те, що вони не витримали тиску і впливу корупційної системи, хоча мали все для того, щоб вистояти: потрібне фінансово-матеріальне забезпечення, необхідний рівень правового захисту, колосальну довіру суспільства, безпрецедентну підтримку й захист з боку міжнародних організацій та провідних іноземних держав (ЄС, США та ін.). Замість спільної злагодженої роботи з протидії VIP-корупції вони втягнулися у міжусобну війну, яка веде їх до самознищення. У результаті маємо провал нової антикорупційної стратегії, втрату віри людей у те, що Україна може вибратися з корупційного болота.

Ті ж таки НАБУ і САП мали унікальну можливість "підірвати" основу політичної корупції, зламати корупційні механізми приходу до влади та її протиправного використання, у т.ч. створивши передумови для чесних виборів. Це вони могли зробити, зокрема, належно розслідувавши справу про "чорну бухгалтерію" Партії регіонів. Але, з усього видно, не схотіли, і за відсутності законних підстав САП передала цю справу до ГПУ, де вона й "заглохла". Маю підстави вважати, що "поховання" цієї справи відбулося в інтересах Банкової. Якби вказана справа була належним чином розслідувана НАБУ та САП, то наразі ми не мали б ситуації, за якої чільні діячі Партії регіонів не лише збереглися у вітчизняній політичній системі, а наростивши капітал і медійний ресурс, знову стали надвпливовими політичними гравцями і реально претендують на політичний реванш.

Відтак наразі немає істотних перешкод для використання масштабних корупційних механізмів на виборах 2019 року — ці вибори пройдуть за виборчою системою, правилами і технологіями, які вигідні владі. Можливості кандидатів від влади й від олігархів на кілька порядків переважатимуть можливості інших кандидатів. До того ж щодо останніх буде застосовано всю силу адміністративного ресурсу і проведено масштабні кампанії для їх дискредитації (наприклад, стосовно партій "Громадянська позиція" і "Самопоміч" та їхніх лідерів А.Гриценка і А.Садового відповідні спецоперації почали проводити задовго до виборів. Аналогічна компанія провадиться стосовно Ю.Тимошенко).

За нинішньої системи правління проведення вільних демократичних виборів на засадах рівності й змагальності неможливе у принципі. А отже, найбільше шансів перемогти на наступних президентських виборах має чинний президент. Крім описаних вище внутрішніх ресурсів, на його перемогу працюватимуть і зовнішні фактори, які неодмінно впливатимуть на вибори.

Україна — в епіцентрі стратегічних інтересів Заходу і Росії, а тому ці два суб'єкти (кожен своїми засобами) домагатимуться потрібного їм результату.Захід (передусім США), який наразі ще вагається, може вдруге зупинити свій вибір на П.Порошенкові з тієї причини, що він вважає його для себе досить добре дослідженим, зрозумілим і загалом прогнозованим. Крім того, Захід, виходячи зі своїх міркувань, до сьогодні не може зупинити свій вибір на іншому кандидатові.

Що ж до позиції Росії, то цікавою є оприлюднена на початку осені С.Лещенком інформація про досягнення домовленостей між Медведчуком і "владою Порошенка" щодо взаємовигідної співпраці на наступних виборах. Якщо така інформація відповідає дійсності, то вона вказує на те, що Росія може розглядати П.Порошенка прийнятним для себе кандидатом на посаду президента України. Попри те, що він є верховним головнокомандувачем держави, яка веде оборонну війну з Росією, а також попри його публічні відверто антиросійські висловлювання. Ще два роки тому я писав, що справжні стосунки між керівниками України і Росії є далеко не такими, якими їх бачить широкий загал. Їхня комунікація і предмет спілкування значно ширші від того, що публічно говорить очільник Української держави чи офіційно повідомляє його прес-служба.

Шанс є!

Викладене не означає, що результат наступних виборів уже визначено наперед і на нього ніяк не можна вплинути. По-перше, вибори як наймасштабніший суспільно-політичний процес є найбільш екстремальним моментом у функціонуванні олігархічної системи. Вона боїться виборів, які, попри всі її зусилля, можуть піднести їй дуже неприємні сюрпризи (як це було, зокрема, на президентських виборах 2004 р.). По-друге, нині ця система не така сильна, як здається. Її основа розбалансована, а стрижневі елементи (силові структури) — не зовсім певні й надійні. По-третє, вибори проходитимуть в умовах фактичної війни з Росією, що може спричинити різні несподіванки. По-четверте, українське суспільство вже не раз демонструвало здатність проявляти волю в переломних моментах своєї історії. А вибори 2019 року, безперечно, будуть таким моментом, оскільки дають Україні черговий шанс на успішний розвиток.

Цей шанс можуть забезпечити кілька простих і водночас складних чинників: активна громадянська позиція кожного небайдужого за свою долю і долю країни; осмислене й відповідальне голосування (не серцем, а розумом); непідкупність (отримані 200 чи 500 грн за голос можуть обернутися втратою майбутнього); максимально можливе сприяння проукраїнським демократичним політичним силам і кандидатам; об'єднання зусиль таких сил і кандидатів.

Останнє є надзвичайно важливим у багатьох аспектах — об'єднання провідних проукраїнських демократичних сил могло б кардинально змінити конфігурацію на виборах, істотно вплинути на перебіг виборчої кампанії та її результат. Таке об'єднання ламає плани панівного олігархату і найлютішого зовнішнього ворога України. Воно дає реальний шанс на перемогу представника таких сил на президентських виборах, а далі — й на парламентських.

У найближчій перспективі Україна матиме шанс на успішний розвиток лише в разі, якщо за результатами наступних вибрів її очолить чесний і патріотичний президент, який здійснюватиме владу в інтересах усього суспільства. Невже великий Український Народ нарешті не зможе обрати собі такого президента? Народ, який самовіддано й мужньо зупинив державний переворот на президентських виборах 2004 року, а 2014-го повалив, здавалося б, усесильного диктатора і практично з голими руками пішов проти російського агресора? Може і зобов'язаний це зробити!

Віктор Трепак, екс-перший заступник голови СБУ
Інф.: dt.ua

Коментарі

 

Додати коментар

Захисний код
Оновити