Через це пасіонарна частина нації, налаштована на активну й системну протидію ворогу, зневірилася у здатності влади захистити державу від російської загрози
Водночас обиватель, якого переконали у можливості "легкого миру", став легковажно ставитися до воєнних загроз не лише національній, а й особистій безпеці. Тепер він переконаний, що війна – це якась абстракція, «страшилка», чи злий умисел задля наживи олігархами. Аналогічну «матрицю», але набагато «густішу», Кремль створює в свідомості західної публіки.
Через це український обиватель починає очікувати від влади якнайшвидшого вирішення непорозуміння під назвою «конфлікт на Донбасі». Бо ж варто лише сісти, домовитися, і проблема зникне. Якщо проблема не зникла, значить, Порошенко просто не зміг «домовитися», – нехай «сяде домовлятися» хтось інший. Хтось, готовий грати в абсурдну, антиреальну політичну гру.

Проігнорувавши ключовий політичний запит суспільства й «замаскувавши» війну, влада втратила довіру народу й поставила себе у фокус громадського невдоволення. Це дуже вдало використовує ворожа пропаганда. Головні передумови для хаосу створені.

Про це йдеться у грунтовній аналітичній статті експертів на сайті LB.ua.

Як Кремль хаотизує Україну, і хто йому допомагає
Автори: Михайло Басараб  Максим Сердюк


В українському суспільстві наростають відчуття абсурду, невизначеності й хаосу, зростає підтримка популістів. Збільшилися еміграційні настрої. Довіра до політиків і державних інститутів залишається низькою. В країні, яка три роки тому пережила мільйонну Революцію Гідності, сьогодні неможливо зібрати кілька сотень активістів на мирну акцію щодо найважливіших питань. Водночас дедалі більше бажаючих вчиняти дебоші й погроми – і багато таких щиро вважають себе патріотами.

Для такої негативної динаміки є об’єктивні внутрішні чинники. Водночас над генеруванням хаосу й абсурду в Україні відчайдушно працює Кремль. Майже кожен українець чув про «п’яту колону», про провокаторів, про гібресію («гібридну агресію») – сучасну воєнну стратегію Росії. Однак лише одиниці розуміють, що гібресія щодня відбувається всередині вільної України: в парламенті, на Банковій, на телеканалах, в посольствах західних країн у Києві. Відбувається за тією самою тактикою, з тими ж технологіями, що й втручання Москви в політику США, Британії, Франції. Гібресія – це глобальна війна Кремля.

Мета гібресії, насправді, – насамперед хаос і керований конфлікт, а не формування промосковської громадської думки щодо якихось конкретних питань. Тому інструментами кремлівської агресії часто є не відверті зрадники (п’ята колона), а щирі внутрішньоукраїнські суб’єкти. Їх зазвичай використовують «втемну», «безконтактно». Саме тому російське гібридне вторгнення переважно неочевидне не лише для обивателів, а навіть для наших можновладців. Адже їхній горизонт мислення не передбачає настільки масштабних і «довгограючих» комбінацій, як кількарічне масштабне продукування хаосу заради майбутнього контролю.

В цьому тексті ми вказали на ключові групи й теми українського громадсько-політичного процесу, які використовуються Москвою для штучного провокування хаосу. Багато що з розглянутого нижче є добре усвідомленими, обговорюваними проблемами. Однак майже ніхто в Україні чомусь досі не звертає уваги на їх взаємозалежність і взаємодоповнюваність. Chaos has some order to it.

Влада, «опозиція» і «АТО»: інституціалізований абсурд

Революція Гідності і війна зумовили величезний запит на соціальну та політичну справедливість. Громадянське суспільство сформувало чіткий порядок денний для нової України: покарання представників режиму Януковича як уособлення зрадницької компрадорської еліти; адекватна відповідь російському вторгненню; подолання корупції як основної перепони для виживання країни й захисту прав громадян.

Але нова команда виявилася неспроможною демонтувати старий корупційний устрій, – і відмовитися від своїх можливостей всередині нього. Еліти пішли шляхом ерзац-реформ. Сутнісні перетворення були підмінені процесом створення нових антикорупційних інституцій.

Більш за те, нова влада не задовольнила суспільний запит на політичну справедливість. Залишаючись на «потоках» і корупційних схемах, можна було б, тим не менше, згуртувати націю виконанням безпосередніх вимог Євромайдану. Йшлося про повну й безповоротну делегітимацію залишків режиму Януковича. Для цього були всі підстави й колосальна громадська підтримка. Окрім співучасті у злочинах Януковича, його поплічники колаборували з російським окупантом, і заперечують сам факт агресії.

Проте «регіоналам», замість покарання, чомусь дозволили стати повноцінними учасниками політичного процесу нової України, й зберегти частину впливу на економіку. «Колишні» стали комфортною (на перший погляд) опозицією для адміністрації Порошенка. Підозріло комфортною – враховуючи, наскільки на них впливає Кремль. «Регіонали» в українській політичній дискусії є потужним чинником абсурду та, найголовніше, – подразником і мотиватором для антиінституційного, стихійно-насильницького протесту патріотів.

Питання, на якому влада найбільше проігнорувала суспільні вимоги, – це відсіч російській гібресії. Йдеться не так про збройне відбиття нападу (до якого Україна очевидно не була готовою), як про політичну та правову реакцію держави на анексію Криму, а головне на «події на Донбасі». Замість адекватної оцінки реальності й належних міжнародно-правових формальностей, влада чомусь відповіла на російське вторгнення планом «мирного врегулювання» конфлікту з так званими «сепаратистами». Погодившись таким чином на кваліфікацію війни як громадянського протистояння та «антитерористичної операції». Абсурдні «Мінські домовленості» стали квінтесенцією непослідовного і суперечливого «мирного плану Порошенка», – яким і вичерпується змістовна політична платформа чинного Президента.

Цей фактично накинутий ворогом «мирний план» недаремно охрестили «гібридною обороною». «Гібридною», – бо на фоні несправедливого, нелогічного й безперспективного «мирного процесу» з «народними республіками» (за участі кума Путіна Медведчука) Президент і його команда регулярно заявляють, що саме Росія вторгається в Україну, і що винятково від РФ залежить припинення війни. В «гібридному» становищі опинилися не лише російські військові-«іхтамнєти», – а й українські військо, прокуратура, суди, економіка – позбавлені багатьох правових механізмів воєнного стану.

Формально визнаючи «віртуального» агресора («ОРДЛО»), паралельно з реальним, – і не визнаючи факту міжнародної війни, – влада України брутально зґвалтувала здоровий глузд.

Зокрема, влада власноруч сконструювала для себе небезпечну політичну пастку: міф про легкий і «швидкий» «мир». Через це пасіонарна частина нації, налаштована на активну й системну протидію ворогу, зневірилася в здатності влади захистити державу від російської загрози. Водночас обиватель, якого переконали у можливості «легкого миру», став легковажно ставитися до воєнних загроз не лише національній, а й особистій безпеці. Тепер він переконаний, що війна – це якась абстракція, «страшилка», чи злий умисел задля наживи олігархами. Аналогічну «матрицю», але набагато «густішу», Кремль створює в свідомості західної публіки.

Через це український обиватель починає очікувати від влади якнайшвидшого вирішення непорозуміння під назвою «конфлікт на Донбасі». Бо ж варто лише сісти, домовитися, і проблема зникне. Якщо проблема не зникла, значить, Порошенко просто не зміг «домовитися», – нехай «сяде домовлятися» хтось інший. Хтось, готовий грати в абсурдну, антиреальну політичну гру.

Саме через виплекану владою легковажність щодо війни, доречне і необхідне рішення про закриття російських інтернет-сервісів викликало таку критику серед обивателів. Навіщо, мовляв, утискати наші права, якщо немає загроз. І це судження видається логічним в абсурдній матриці «АТО-Мінськ», коли більшість країни живе звичним мирним життям, а з Кремлем вже вирішено досягти політичного компромісу.   Повний текст

Михайло Басараб,  Максим Сердюк
Інф.: lb.ua

Коментарі

 

Додати коментар

Захисний код
Оновити