Про осучаснення націоналістичної ідеології
Тема націоналізму залишається актуальною для України теперішнього та майбутнього.
Однак, якщо в минулому націоналістські формування були каталізаторами державотворення України, то зараз їх ідейні спадкоємці відіграють куди скромніші ролі в історичному процесі країни. Що не так із сучасними націоналістичними рухами? Які зміни їм потрібні?

Аналізуючи нинішню ситуацію з українськими націоналістичними рухами, історик Сергій ЖИЖКО наголошує на ідеологічній проблемі: "Старі ідеологеми, з одного боку, мають свою правду, а з іншого – у нових умовах теперішньої України їх треба по-новому трактувати на теоретичному рівні.
Необхідна усучаснена українська націоналістична ідеологія. Головні канони вже напрацьовані. Утім за останні роки наше суспільство суттєво змінилося – це потрібно врахувати з огляду на перебіг нинішніх націєтворчих процесів. Майдан і війна змушують переглянути багато старих звичних цінностей, якими жили мільйони пострадянських українців. Зараз необхідна зміна та модернізація націоналістичних ідеологем. Однак над цим майже ніхто не працює – статей на цю тему в інформативному аналітичному просторі практично немає. У кращому випадку посилаються на Бандеру чи Донцова. Це добре і це правильно, але потрібні нові прориви в теорії націоналізму. Ці нові ідеологеми мають бути, настільки переконливими, щоб українська спільнота прийняла і брала їх за основу світоглядних цінностей".

Над нинішнім станом українського націоналізму та націоналістичних рухів також розмірковує Тарас ЛИЛЬО, автор курсу «Націологія та інформація» у ЛНУ ім. Івана Франка: «Націоналістична ідеологія не є кон’юнктурною. Вона збудована на константах, серед яких – політична незалежність, створення і розвиток модерної системи національної освіти під протекторатом держави, захист вітчизняного виробника. Як відомо, саме ці чинники й посприяли модернізації країн, які сьогодні зараховуємо до числа розвинутих. Сила націоналізму полягає у тому, що він має природний характер, бо різноманітність є основою й умовою життя, а національна різноманітність – одне з найбільших багатств нашого світу.

Шкутильгання українських націоналістичних рухів після розвалу СРСР пов’язане зі спробою дискредитувати його призначення одразу з кількох поглядів.
По-перше, з боку залишкового імперіалізму сусідніх держав, для яких він, немов кістка в горлі.
По-друге, сучасна ліберальна пропаганда нав’язала фальшиве протиставлення: права людина vs права нації. Статус українців упродовж століть якраз є доказом того, що неможливо реалізувати право людини без реалізації прав нації, з якою людина себе ідентифікує. Насамперед йдеться про право на свою національну державу та життя в ній гідно, без лакейства. Ця ж пропаганда, як і більшовицька, усілякими способами намагалася дегуманізувати характер національно-визвольних рухів, зробити з них винуватців ледь не всіх кровопролить. Свого часу відомий теоретик з Оксфорда Ісая Берлін дав гарний метафоричний образ національно-визвольному руху: він прирівняв його з притиснутою до землі гілкою. У певний момент гілка випростовується, шмагає, залишає шрами, сліди крові... Але не це випростування є першопричиною кровопролиття, а те, що, образно кажучи, хтось колись цю гілку притиснув проти її волі до землі. Тому агресивність націоналізму сильно перебільшена, реалізовані нації мирні, а кривава агресивність має інші джерела – імперіалізм, шовінізм, расизм тощо.
По-третє, у нас націоналізм сильно узалежнився від рівня не жертовної політики, її справжнього призначення, а від рівня політиків. Не всі, звісно, але частина лідерів націоналістичних рухів, партій, з огляду на свою слабкість чи свідому продажність, зробили націоналістичне середовище елементом не потужної ідеології, а олігархічної технології. Про них Євген Сверстюк говорив як про баранів з націоналістичними емблемами, як про шитих білими нитками опудала, мета яких – дискредитація українського націоналізму, якому в усі часи вірив здоровий глузд народу. Тому майбутнє українського націоналізму – у його здатності вихопитися з вузькопартійного призначення, повернутися до своїх основ і справжнього свого завдання – не тільки зберегти державу, а й наповнити її українським змістом. Реалізоване національне право українців є найважливішою гарантією прав і національних меншин, і людини».

Дмитро ПЛАХТА, Львівський національний університет ім. Івана Франка
Інф.: day.kyiv.ua

Коментарі

 

Додати коментар

Захисний код
Оновити