Юрій Гнаткевич, політик, громадський діяч: Національно-патріотичний сегмент партій має об'єднатися в єдине політичне ціле
Зараз боротьба за "українську Украї­ну" вступає у вирішальну фазу. Подальша доля нашого національно-патріотичного сегменту та усіх його партій залежить від їхнього об’єднання в одне політичне ціле. Настав час знову скликати конгрес національно-патріотичних сил, де визначитися, що ж конкретно заважає об’єднанню націонал-патріотів.

СТАГНАЦІЯ ЧИ КАПІТУЛЯЦІЯ…
(Про наш національно-патріотичний сегмент та його перспективу)
Юрій ГНАТКЕВИЧ

Настав травень – місяць цвітіння, кількох свят і визначних дат. Одна з них – 22 травня – є особливою. День перепоховання Т. Шевченка та його день народження, 9 березня, розглядаються українськими націонал-патріотами як національні свята. Щорічно у ці дні навколо пам’ятника Кобзареві в Києві вирує море людей і прапорів. Тут збирають своїх прихильників партії і громадські організації, які сповідують ідею українського національного відродження та борються зі зловісними нащадками зросійщення українців, що тривало понад три століття.

Щоправда, цього року 9-го березня все виглядало інакше. Людського моря не було, а прапорів було мало. Прийшло трохи більше ста осіб, переважно тих, які ходять сюди впродовж останніх двадцяти п’яти років. Усі намагалися впізнавати у натовпі давніх знайомих. Люди стояли невеликими групами і гомоніли хто про що. Найпомітнішою була група, що оточила автора «Чорного Ворона». Деяку масовку створював хор «Гомін».
Не було багатьох лідерів партій. Не було черги біля мікрофона, тоді як колись до нього ні силою, ні авторитетом було не пропхатися. Від «Просвіти», Української Народної Партії, Конгресу Українських Націоналістів були головно їхні керівники. З діючих народних депутатів приїхав лише Олег Ляшко. Під час мітингу його та інших ораторів мало хто слухав, бо мало хто їх чув. Адже вперше біля пам’ятника не було «озвучки», через що промовців чули тільки ті, хто стояв близько них.

На «озвучку» не знайшлось грошей. Безгрошів’я є нині характерною проблемою усіх наших національно-патріотичних структур. А звідки ж їм взяти кошти, якщо їхня політична мета не збігається з метою олігархів? Наші олігархи досі працюють на розукраїнення України, бо в каламутній денаціоналізованій воді легше золоту рибку ловити. Серед нардепів попередніх скликань, крім П.Мовчана та В.Шовкошитного, які виступали, були помітні лише О.Шевченко та В.Корж. Не з’явився навіть І.Заєць, який зазвичай таких заходів та нагоди виступити на них не оминає. Незвичною була відсутність Д.Павличка та Л.Лук’яненка. А де був весь інший національно-патріотичний люд? Де була зі своїми прапорами «Свобода»? Де були Спілка Офіцерів і Союз Українок? І що відзеркалює така ситуація: стагнацію чи вичерпаність ідеї національного відродження? Чи, можливо, людям набридла мікрофонна балаканина вождів численних національно-патріотичних організацій? Адже в тому, що Україна після здобуття Незалежності не пішла шляхом національного відродження, вин­на не тільки п’ята колона.

Нещодавно Л.Лук’яненко оприлюднив в «Українській Правді» статтю, де в усіх українських проблемах звинуватив олігархів. Він твердив, що олігархи проводять політику асиміляції українців, кидаючи на цю справу позахмарні кошти, головно на створення підконтрольних їм російськомовних ЗМІ. Проте Лук’яненко забув визнати, що свою долю вини за стан сучасного українства мають взяти на себе самі націонал-патріоти. Коли кримінал та молода агресивна буржуазія брали за безцінь державні заводи і фабрики, націонал-патріоти брали один одного за барки, демонструючи в той спосіб, хто з них більший патріот. А коли олігархи створювали банки й телевізійні канали, націонал-патріоти створювали партії, які згодом розколювали на дві-три частини. Їх нічого не навчили перші президентські вибори, коли вони виставили проти Л.Кравчука трьох конкурентів – В.Чорновола, Л.Лук’яненка та І.Юхновського.

У 1998 р., коли через економічні проблеми в країні політичну ініціативу перехопили комуністи й соціалісти, партії національно-патріотичної орієнтації не змогли об’єднатися. Тоді участь у парламентських виборах взяли Народний Рух, Республіканська партія, Консервативна республіканська партія, Республіканська християнська партія, Конгрес українських націоналістів, Національна асамблея, Демократична партія, Християнсько-Демократична партія, Християнсько-Народний Союз, Селянська демократична партія, Ліберально-демократична партія. Згадані партії усі вкупі набрали 16,33% голосів. З них Народний Рух взяв 9,4%, а всі інші дванадцять, не подолавши прохідний бар’єр, вкупі набрали 6,93%, голосів, які «подарували» комуністам і соціалістам.

Надалі націонал-патріоти почали братися за розум, об’єднуючись на виборах у 2002 р. і 2006 р. навколо «Нашої України», завдяки чому вони змогли бодай якось про­тистояти олігархічним силам і їхнім сателітам – комуністам і соціалістам. Після виборів у 2007 р. «Наша Україна-Народна Самооборона» змогла очолити гуманітарний блок уряду Ю.Тимошенко. Щоравда, блок «НУ-НС» нічого реального не робив для деколонізації інформаційної, культурної та топонімічної сфер, а тратив сили і час у взаємопоборенні зі своїм союзником – блоком Ю.Тимошенко. Зрештою, НУ-НС ганебно розпався, як і вся демократична коаліція, відкривши шлях до влади донецькому олігархічному кланові.

Націонал-патріоти постійно «кололися» не на ідеологічних розходженнях, а на ставленні до діючого президента. Одні, наприклад, активно підтримували Л.Кравчука, а інші закликали «добивати комуняк». Одні йшли працювати в уряд Л.Кучми, а інші волали на мітингах «Кучму геть!». Одні звинувачували В.Ющенка в зраді ідеалів Майдану, а інші звинувачували Юлю в зраді «істинно українського» президента.
Цікаво повели себе націонал-патріоти на останніх парламентських виборах. «Свобода», Правий Сектор і Конгрес Українських Націоналістів пішли окремими колонами і всі троє не подолали прохідний бар’єр. А тим часом за них у сукупності проголосувало 6,56% виборців. Деякі націонал-патріоти потрапили до Верховної Ради через мажоритарні округи, а деякі розсіялися по інших партіях і стали депутатами фракцій Блоку Петра Порошенка, «Самопомочі», «Батьківщини», Народного Фронту та Радикальної партії, які є скоріше партіями ліберальної орієнтації. Щоправда, їм властиві деякі риси, які дають підстави московським шовіністам обзивати нинішню українську владу бандерівською. Прикладом міграції націонал-патріотів до нині правлячої коаліції є Борис Тарасюк, Юрій Шухевич та В’ячеслав Кириленко. А де ж їхні партії? Де Народний Рух, який нібито об’єднався з УНП? Де нині «За Україну»? Чому так мало чути про її конкретні справи? Невже прямує до тої гавані, до якої вже пристали три республіканських партії (Л.Лук’яненка, С.Хмари і М.Поровського). Не промайне ніде згадка про бодай якісь здобутки Української Партії і Української Платформи «Собор». Досі рахується в державному реєстрі Демократична Партія, яку ще в 1990 р. створили Д.Павличко, В.Яворівський та І.Драч. Згадки в пресі про «Нашу Україну» відносяться ще до часу, коли були спроби виключити з неї В.Ющенка. Про «фортелі» «Братства» востаннє повідомлялося після заворушень на Банковій під час Євромайдану. Попри зусилля депутатів-мажоритарщиків від «Свободи», її квітка вже починає в’янути. Хоча «Свобода» намагається активізуватися антиурядовою риторикою, її подальшу політичну вагу важко передбачити.

Нова політична ситуація характери­зуються приходом до влади проєвропейської буржуазії вкупі з ліберал-демократами, певна частина яких підтримує ідею українського національного відродження. Якщо під ним розуміти повернення всіх українців до своїх національних витоків, до своєї національної мови і культури, вінцем чого має стати побудова справді української національної держави, доводиться визнати, що в середовищі і в електораті Президента й Прем’єра є чимало прихильників побудови саме української, а не квазіукраїнської держави. Доказом сказаного є призначення віце-прем’єр-міністром і міністром культури В’ячеслава Кириленка та схвалені Верховною Радою урядові законопроекти «про декомунізацію».

В.Кириленку вже зараз нелегко: в пресі рясніють вимоги усунути його з поста. Йому не раз буде потрібна допомога з боку громадськості та захист і від тих лібералів, які байдужі до української національної справи, і від буржуазії, якій дешевше «крутити» російські серіали, ніж створювати українські фільми. П’ята колона теж з України не евакуювалася. Вона нині готується до активної фази конституційного процесу, де буде наполягати на імплементації положень, які б не закрили шлях подальшому зросійщенню і розбрату українців. До того ж, появився цікавий етнічний феномен на кшталт Семена Семенченка. З’ясовується, що коли український воїн спілкується мовою ворога, це не має жодного значення. Головне, щоб він був патріотом України. Націонал-патріоти, поза сумнівом, захочуть навчити Семенченка української мови. Але чи захоче він та усі такі як він нею заговорити?

Зараз боротьба за «українську Украї­ну» вступає у вирішальну фазу. Подальша доля нашого національно-патріотичного сегменту та усіх його партій залежить від їхнього об’єднання в одне політичне ціле. Настав час знову скликати конгрес національно-патріотичних сил, де визначитися, що ж конкретно заважає об’єднанню націонал-патріотів (нагадаємо: перший і єдиний за роки відновленої незалежності України Форум національно-демократичних сил відбувся 14-16 жовтня 2002 року в Києві. На ньому було вирішено створити постійно діючий формат скоординованої взаємодії національно-демократичних сил, яким стала УНРада - Ред.).
Якщо на перешкоді стоять амбіції «вождів», то амбіції треба подолати та взятися за законодавче унормування процедури злиття партій. Такий законопроект колись у Верховній Раді вже реєструвався, але був відкинутий регіоналами. Його прийняття спонукало б до реформування всього нашого «партійного господарства». Адже в Україні зараз зареєстровано 242 партії, про переважну більшість яких нічого не чули навіть обізнані експерти. Показово, що на реєстрації перебувають п’ять козацьких партій (Партія козаків України, Козацька Українська партія, Всеукраїнська козацька партія, Козацька Народна Партія, Партія «Козацька рада»). То, може, наші козаки об’єднаються в одну козацьку партію та закличуть «Свободу», КУН, Українську Партію, Правий Сектор та інших до спільного походу на вибори, що відбудуться у жовтні?

То був жарт, бо об’єднання націонал-патріотів насправді є справою надто непростою. Але якщо цього разу верх візьме не відповідальність перед Україною, а знову переможуть амбіції, ситуація невдовзі стане для націонал-патріотів схожою не на стагнацію, а на капітуляцію.
Починаючи з 22 травня ц.р., варто було б завести традицію: кожен, кому пощастить прорватися до мікрофона на мітингу біля пам’ятника Т.Шевченку, обов’язково мав би звітувати перед Кобзарем, розпочинаючи свою промову словами «За час, що минув, для української національної справи і єдності українських національно-патріотичних сил я зробив конкретно таке. Перше…» І далі за пунктами…

Юрій ГНАТКЕВИЧ, політик, громадський діяч,
Голова Просвітницького Центру національного відродження ім. Євгена Чикаленка

Інф. газети "Нація і держава"

Коментарі

 

Додати коментар

Захисний код
Оновити