Ярослав ПАВЛОВСЬКИЙ, для УП

Блиск і вбогість української опозиції

Зі шкільного курсу політекономії пам'ятаємо відомі ленінські передумови виникнення революції - "низи не можуть, а верхи не хочуть". Схоже, в Україні складається така ситуація - політична еліта не хоче чути своїх виборців, а виборці не можуть зрозуміти, що відбувається там, нагорі.

Звідси й настільки безкомпромісні соціологічні зрізи - довіри в країні не мають ні влада, ні опозиція, ні політичні інститути в цілому.

Разом з тим говорити про передумови початку революції в Україні не доводиться. Адже навіть за умови понад динамічного зростання протестних настроїв, рядовий українець займає своє улюблене "крайнє" місце.

Він здатний хіба що "проголосувати ногами", або ж підтримати свідому позицію "противсіхів".

І це зрозуміло - йому нічого іншого не залишається, оскільки в пересічній свідомості (як показує соціологія) немає істотної різниці між політиками влади та політиками опозиції.

Теза про те, що українська політика, в принципі, деідеологізована, вже набиває оскому. Але іншої системи мотивації чомусь ніхто не придумав. І якщо така ситуація в Україні цілком влаштовує владу (з її готовністю до застосування маніпулятивних технологій та адміністративного ресурсу), то опозицію вона влаштувати не може жодним чином.

Відповідь на питання, задане Мустафою Найємом опозиції в його блозі - "хлопці, а ви взагалі де?" - Цікавить широке коло експертів.

Що собою являє українська опозиція сьогодні? Чому із завершенням судових дебатів навколо справи Тимошенко вона все більше нагадує "дитячий садок без виховательки"?

Чому всі ресурси, вся активність, всі механізми комунікації тієї ж "Батьківщини" спрямовані на зовнішню аудиторію? Що, в країні нічого не відбувається з того, на що варто було б відреагувати? А держбюджет? А "зацікавленість" силовиків діяльністю низки комерційних структур, ну там "Епіцентру", "Фокстроту" й іже з ними?

Або обговорення нових реформаторських ініціатив уряду - не доля опозиції? У мене виникла шалена думка - якби не позиція Венеціанської комісії, то й закон про вибори в країні був би прийнятий так само кулуарно і без опору з боку опозиції, як і всі останні стратегічно важливі законопроекти.

Я хочу нагадати, що фракція "Батьківщини" у парламенті все ще налічує 103 народних депутати. Якщо вони одночасно тупнути ногою, то окремо взяте приміщення може німого труснути.

Чому ж тоді по всіх "економічним" питань за всю фракцію віддувається одна Королевська, з політичних (не пов'язаних зі справою Тимошенко) - Томенко. Всі інші або виконують роль гарматного м'яса в танцях навколо місць "не надто віддалених", або ж міцно засіли в соціальних мережах.

При цьому виникає маса запитань з приводу такої віртуальної активності.

У день, коли президент влаштовував публічну, але безкровну порку Кабміну, щиро шановні мною спікери від опозиції у Фейсбуці обговорювали все що завгодно - від особливостей відпочинку в Індії, до кількості гігакалорій у односолодовому віскі - але ніяк не спробували сформувати "порядок денний" дискусії на дійсно актуальну тему!

Напрошується висновок, що з появою в Україні жіночого протестного руху Femen, традиційна українська опозиція позбулася чогось чоловічого і радикального. Але ж для того, щоб влада на щось реагувала (тим більше нинішня), демонстрації жіночих грудей явно мало. Тут впору інші місця оголяти.

Чому ж сучасна опозиція така беззуба?

Відповідь проста - вона не справжня. Будь-яка політична діяльність має спиратися на соціальний базис. Сучасні опозиційні політичні партії не мають своєї соціальної бази.

Спитайте будь-якого опозиційного політика - яким він бачить власного виборця? Отримаєте невиразну відповідь: "Наш виборець - весь український народ".

Саме тому існує колосальний розрив між тим, що робить опозиція, і тим, чого чекає від неї суспільство.

Хочеться думати, що це тимчасове явище, пов'язане з ізоляцією Тимошенко. І з її виходом ситуація кардинально зміниться. Проте сумніви все ж гризуть ...

Хоча б тому, що "Батьківщина" - це не єдина опозиційна партія в країні.

Чому позиція того ж Яценюка така ж безбарвна як і загалом опозиції? Аналіз його останніх інтерв'ю переконує, що він все частіше "відтоптує територію" Тимошенко, вдаючись не тільки до її методів ведення дискусії, а й навіть до її цитат.

Виходить таке собі попурі, лайт-версія. Проте який сенс у цьому технологічному зсуві? Можна замінити Тимошенко? По-моєму, ні!

Тому, до речі, всі розмови про перспективи пошуку лідера на заміну Тимошенко в партії - пустопорожні. І ініційовані з одного центру і з однією метою - дискредитації потенційно потужних гравців.

Адже зрозуміло, що, скажімо, ні Турчинов, ні Кожем'якін, ні хто-небудь ще з номенклатурної частини "Батьківщини" ніколи не зможуть хоча б на 30% підмінити її посадженого у в'язницю лідера.

Варіант з лідерством Євгенії Тимошенко - непереконливий. Найбільш перспективне, з технологічної точки зору, висування на перші ролі Королівської або Томенка, все одно не вирішило б усі проблеми партії.

"Батьківщина", так само як і будь-яка інша партія, повинна стояти на соціальному фундаменті. А тому приречена на розвиток внутріпартійної конкуренції, якої так панічно бояться у будь-якій вождистській структурі.

Багато хто сьогодні розуміє, що не тільки в довгостроковій, а й у короткостроковій перспективі найбільш ефективно будуть працювати ідеологічні контакти з цілісними соціальними групами. Це довели і протести підприємців, і демарші вчителів, і акції афганців з чорнобильцями.

Які б версії не висловлювали експерти щодо першопричин цих акцій, їх мотивацій і наслідків, вони все одно були набагато більш ефективними, ніж традиційні, позбавлені креативу мітинги опозиції, присвячені кримінальній справі Тимошенко чи відзначення двадцятиріччя Незалежності.

Враховуючи тенденцію до олігополізации влади, в атмосфері тотального контролю над усіма її інститутами, з урахуванням завершення судової та адміністративної реформ, зміни виборчого законодавства - в опозиції просто немає шансів окрім як модернізуватися.

Час починати чесну розмову із суспільством, шукати його підтримки, а не відступати на майданчик віртуальної комунікації.

В іншому випадку опозиції загрожує неминуча маргіналізація, а суспільству - консервація нинішніх правил і засад.

Переродження опозиції - завдання не тільки для Тимошенко, Яценюка, Кличка і когось ще з топ-10. Це - сподівання суспільства, усвідомлені і неусвідомлені очікування рядового українця, який встиг звикнути до права вільного вибору, якого не сьогодні-завтра його позбавлять остаточно.

Ярослав Павловський,
заступник директора інституту інформаційного суспільства, для УП
 

Коментарі

 

Додати коментар

Захисний код
Оновити