Вікторія БЕКЕШКО, журналіст, м. Донецьк, для Волі народу
"Я притворялся, что преподавал, а они притворялись, что учились. И дипломы прилагались к нашей театральной пьесе". Щось є таке у словах Аугусто Кюрі, що примушує замислитися та озирнутися навкруги.
Скільки українців кожен день роблять вигляд, що знання, які вони отримують в університетах, варті ціни за навчання та витраченого часу? Скільки тих, хто чітко бачить різницю між імітацією навчального процесу, отриманням реальних знань та збагаченням світогляду?
Багато-небагато, але достатньо для того, щоб таке питання постало. Рівень української сучасної освіти, зокрема вищої, не тішить високою якістю. Букет недоліків замішаний на декількох основних причинах.


Коли впроваджували Болонську систему, ніхто не думав, що вона не дійде до завершального етапу, а так і залишиться у зародковому стані. Крім зміни на кредитно-модульну систему та дипломів деяких університетів, які дають змогу працювати за кордоном, істотно нічого не змінилося. Викладачі скаржаться, що писемної документації стало в декілька разів більше. А головного, на що так сподівалися студенти,  індивідуального вибору предметів, ніхто так і не побачив. Тому фізикам пхають історію, психологам – математику, а журналістам – стародавню українську  літературу. Та чи не вимагає суспільний темп життя відійти від радянської системи освіти – з купою знань за усіма напрямками, а не суто зі спеціальності? Можливо, вузька спеціалізація обмежує, та хіба загальним знанням та поняттям не мають вчити ще в школі? На жаль, останнім часом середня освіта теж летить зі сходинок донизу. У період підготовки до вступних іспитів вчителі спокійно спостерігають, як їх учні ходять до репетиторів. Та й загальний рівень знань педагогів теж знижується. 

Сувора регламентованість кредитно-модульної системи негативно позначається й на розумовому та творчому процесі пізнання. Прояви цього неважко помітити на звичайних семінарських заняттях. Все розплановано, кожне питання відоме, кожна відповідь знайдена. А що робить викладач, завдання якого, начебто, займатися науковими дослідженнями і впроваджувати щось нове у навчальний процес? Читає він лекцію із зошита чи, може, переймається годинним навантаженням, від якого залежить зарплатня? Так у гонитві за гарним заробітком знижується якість викладу предметів.

Слабка підготовка викладачів – явище досить розповсюджене. Із цього випливає, що студенти отримують  переважно теоретичний матеріал та результати наукових розробок у кращому випадку 30-річної давнини. А це вже проблема Міністерства освіти і науки України.
  Та сучасне життя потребує практиків.  Скрізь вимагається досвід роботи. Про те, щоб отримати його протягом навчання, не може бути й мови, бо для цього необхідна добра технічна база та налагоджені зв’язки у багатьох сферах, а цього якраз і не вистачає.  Слабка фінансова підтримка держави лягає важким каменем на шляху розвитку та реформування вищої освіти. 

Щоправда, існують певні конкурси, конференції та гранти наукових робіт, освіта дещо  удосконалюється. Недарма ж Україна у рейтингу U21 Ranking of National Higher Education Systems 2012 посіла 25 місце, залишивши позаду Чехію, Польщу, Словенію, Італію та Росію. Проте все більше студентів, які мають далекоглядні плани на майбутнє, після четвертого курсу віддають перевагу саме освіті за кордоном.

Що ж, можна ще довго блукати полем причинно-наслідкових зв’язків, жалітися на власні проблеми і заздрити сусідам. А можна зупинитися посередині поля та спробувати щось змінити. У нашому випадку не щось, а цілу систему. Потрібно надати університетам автономію, припинити змагання викладачів за кількістю зібраних предметів і приділити належну увагу науковим досягненням в обраній галузі, які, зрозуміло, повинні належним чином оплачуватися.
Коли навчання перетвориться на творчий процес, де кожен намагатиметься розвивати свій інтелект, вирішувати різні завдання та отримувати дійсно потрібні знання за спеціальністю, тоді вища освіта перетвориться на потужний засіб розвитку, де спеціалісти будуть справжніми професіоналами, і країна завдяки їм досягне значно вищих вершин. І, пригадавши слова Мартіна Лютера Кінга, може, здійсниться мета справжньої освіти – інтелект плюс характер.

Сприймати навчання як творчий процес свого часу почала Фінляндія, і зараз вона входить до п’ятірки країн з найкращим рівнем вищої освіти. Звичайно, ця держава змогла забезпечити реформи необхідною фінансовою підтримкою, відсутність якої сьогодні стримує Україну. Може, автономія університету, індивідуальний вибір предметів та фінансова підтримка наукових розробок — занадто глобальні зміни, яких нам і не доведеться побачити. Та втілення їх у життя суттєво наблизить до вдосконалення рівня сучасної освіти. 
 

Коментарі

 

Коментарі  

 
0 #6 Джон Рембо 01.06.2013 17:57
На мою думку контроль за нвчанням в ВНЗ слід передати галузевим струкутрам. І викуренити кумівство, реально з потоку знайти 2-3 адекватні людини, що можуть викладати по своїй спеціальності.
Цитувати
 
 
+1 #5 Правдолюб 12.11.2012 19:45
Хто там шептав, що на Донбасі не знають української?!!!
Цитувати
 
 
-1 #4 Don 12.11.2012 19:33
Цитую ъхъхъ:
Бла-бда-бла-бла...А преподавала ли сама?

Устами младенца глаголит истина!
Цитувати
 
 
+1 #3 Воля 12.11.2012 19:32
Молодець, дівчинка!
У Донецьку є розумні люди. до яких варто прислухатися владі!
(Почую кожного...)
Цитувати
 
 
-2 #2 ъхъхъ 12.11.2012 19:31
Бла-бда-бла-бла...А преподавала ли сама?
Цитувати
 
 
0 #1 dffgh 12.11.2012 19:29
Маячня.
Цитувати
 

Додати коментар

Захисний код
Оновити