Презентація твору відбулась у рамках республіканського мистецького фестивалю "Вересневі самоцвіти"
Задум роману виник у Олега Чорногуза понад 30 років тому, в часи тоталітарного режиму.
Республіканський мистецький фестиваль "Вересневі самоцвіти" у Кропивницькому ще 50 років тому започаткували письменники Києва і Кіровограда на чолі з нині покійним Олесем Гончарем та секретарем по ідеології Кіровоградського обкому партії, українським патріотом у часи тоталітаризму, пізніше - заступником міністра культури Дмитром Сиволапом, якого після певного політичного тертя Олесь Гончар забрав до Києва. Зі старої когорти київських літераторів - живий свідок, один із засновників фестивалю Олег Чорногуз. 50 років тому письменницьку делегацію очолював Олесь Гончар.

На фото: Відкриття фестивалю. Перед театром імені Кропивницького виступає Олег Чорногуз, поруч - очільник області Андрій Валерійович Назаренко, ліворуч - поет Олександр Косенко.
 У Кропивницькому відбулася і перша презентація цього роману, оскільки в його основу покладено життєву трагедію видатного земляка з Кіровоградщини і друга Олега Чорногуза, чудового прозаїка і дитячого письменника Віктора Близнеця (родом із Кіровоградщини).

Анотація до роману Олега Чорногуза Володимира Шовкошитного, поета, прозаїка та видавця (видавництво "Український пріоритет"):

Автор роману «Тінь генія» ніколи не прагнув ходити в «тіні генія», будучи самодостатнім літератором з часів своєї творчої юності. Хоч він і був добрим товаришем Григора Тютюнника і близьким другом Віктора Близнеця та Івана Куштенка. Саме з них Олег Чорногуз і написав свого головного героя Юлія Цезаренка. Книга про драму життя геніального письменника неперевершеним майстром гумористичного жанру подана у стилі трагікомедії, просякнута гумором, іронією й відвертим сарказмом. Багато хто з колег письменника впізнає себе на її сторінках. А інших впізнає читач.

ПЕРЕДНЄ СЛОВО АВТОРА
ДО РОМАНУ «ТІНЬ ГЕНІЯ»

  Задум роману у мене виник десь понад 30 років тому, в часи тоталітарного режиму. Я важко переживав трагедію, що трапилася з моїми близькими по духу письменниками. Двоє з трьох, про яких не йдеться в романі, були моїми друзями, але один із них став у романі літературним прототипом. Це казково чудовий прозаїк, людина і мій приятель Віктор Близнець. Другий  прозаїк і журналіст, з якого я списав деякі риси його характеру і приписав своєму головному герою у романі «Тінь генія», належав до когорти літераторів-патріотів. Так званих шестидесятників. Це Іван Куштенко, котрий постійно ходив на лезі бритви і за яким постійно надвисала тінь ГУЛАГУ.

     З Григором  Тютюнником, одним із наймогутніших наших прозаїків,  я мав рідкісні зустрічі. В основному, за його інтересами. Про це я написав у своїй мемуарній книжці «Із глибин пам’яті моєї». Але у хвилини важкого душевного стану Григір ділився зі мною сокровенним. Ті наші розмови, і не завжди «за кавою», в часи тоталітарної епохи, насправді чи не реально в колоніальні дні, в яких ми перебували в часи  Московської колонії, були для обох надзвичайно небезпечними. У  такі хвилини щиросердного одкровення Григір часто згадував, що він колишній моряк, а я вторив йому, обіймаючи, і казав, що я колишній курсант військового училища. Обоє ми добре у часи військової служби вивчили  систему автомата Калашникова і не тільки, і ми були готові в будь-який час вийти на барикади  у випадку слушної нагоди. За доброю чаркою, не втрачаючи голови, клялися у вірності один одному і Україні.

    Але це були епізодичні мої зустрічі з Григорієм. Я не належав до тих письменників, що любили ходити у тіні геніїв і цим самим ніби й себе возвеличували у власному таланті. Я в цьому випадку був досить, мабуть, амбітним чи гордим у своїй самодостатності. На тлі безмежного Всесвіту і космічного часу нашу останню зустріч у житті з Григорієм можна назвати Миттєвою. Як і з його чудовим другом і художником молодіжного журналу (і не тільки!) Миколою Дахном. Десь саме ця подія і покладена в основу мого ж роману.

  Я тоді, задумавши його, не міг створити такого художнього полотна. Література усіх народів СРСР ще активно дихала Леніним, а Українська ще й «кишіла» бандерівцями в лісі чи на полонинах Карпатських гір. Саме автори цих антипатріотичних творів, можна сказати - слуги  політичної кон’юнктури - високо цінилися тією тоталітарною владою в часи побудови «соціалізму з людським обличчям» після мільйонних жертв найчастіше ні в чому не винних людей. Така ненастроєність того часу аж ніяк не вписувалася у художній рівень мого літературного письма.  Хоча треба віддати належне: чи не  більшість тих кон’юнктурників, обвішаних владою орденами і високими державними преміями, належали до талановитих  таки письменників. Але чи не всі вони, за незначним винятком, таки «геніально» поєднували в собі і талант, і пристосуванство до  епохи, в якій вони жили і творили. Чимало з них прикопали свій талант. Окремі  - просто закопали навік, вибравши  при житті існування «актуальності дня» і морального квіслінгства.

  Ми з Григором Тютюнник не писали ані про партію «вождя всіх народів і всіх континентів», як і не осуджували борців за волю України, котрі віддавали свою юність і часто клали її добровільно на олтар любові до рідної Вітчизни – України, перебуваючи час від часу то під одним, то під іншим і майже безперервним окупантом.

  Роман «Тінь генія» я свого часу хотів присвятити Віктору Близницю і Григору Тютюннику, які не зі своєї волі відійшли передчасно в інші світи. Але на той час моральної відповідальності і  печалі у моїй пам’яті та й уяві дуже зримо ще жили спомини про ті трагічні дні, і я не знаходив іронічних ноток, щоб сісти за стіл і писати…  хоча б іронічний роман, не кажучи вже про сатиричний. Твір не вкладався  в «прокрустове ложе» рамок цього жанру. Потрібно було або вкорочувати ноги, або руки, а, можливо, й голову. А, може, мені просто тоді не вистачало таланту і я, натомість, написав цілком «серйозний» роман без «почуття гумору» - «Я хочу до моря» - твір про дні масових арештів української інтелігенції. Цей роман писався «по гарячих слідах»  1974 року. Стояв у тематичному плані на видання, але «пильне око» редактора-цензора замітило одразу крамолу і видавництвом «Молодь» роман, як і моя антирадянська сатирична повість «Голубий апендицит», по якій проїхалася своєю статтею всесоюзна газета «Правда», орган Політбюро  ЦК КПРС, були заборонені до друку. Роман «Я хочу до моря» пролежав у шухляді до  епохи перебудови Горбачова і побачив світ через 15 років у журналі «Київ» (1989 рік), а вже згодом вийшов окремою книжкою у республіканському видавництві «Український письменник».  Повість «Голубий апендицит» фактично гумористична, а не сатирична, як визначила Постанова керуючої партії,  побачила світ десь через років два після публікації в журналі "Березіль" ( Харків, 1973 рік) уже в Москві, у перекладі  відомого московського сатирика Леоніда Ленча у видавництві «Советский писатель», у збірці гумористичних порад «Веселые советы».

  Усі ці роки я не забував про  передчасну смерть своїх друзів і «мріяв увіковічнити» їхню трагічну долю, але ключ для написання  роману «Тінь генія» у своєму, притаманному тільки мені стилі, не знаходив. І раптом телефонний дзвінок від мого друга Анатолія Наумова із Донецька, письменника-сатирика, який і подав мені ідею все ж написати про ті події. Саме в моєму ключі, який він мені і підказав трішки під іншим кутом зору, маючи моральне право «опуститися», а, може, й піднятися до іронічного рівня як письменника-сатирика, гумориста. Після нашої розмови з Наумовим  раптом  усе  лягло на місце. Тим більше, що після трагедій двох моїх  колег по перу - Віктора Близнеця і Григора Тютюнника - їхній трагічний подвиг захотів повторити і мій друг Іван Куштенко, над яким так часто ходив чорний привид агента з «контори глибоко буріння» (КГБ). Він того ж трагічного року – року свого арешту утік з моєї рідної Вінниці до  Києва і там на якийсь час «замів сліди», а згодом перестав займатися взагалі «революційною діяльністю» і його залишили в спокої. А може якраз навпаки - не залишили в спокої і він вирішив накласти на себе… петлю, про що і повідомив мене за годину чи за декілька хвилин до смерті.

На цьому й поставлю крапку у Передмові, що стосується сюжету роману, щоб залишити інтригу роману читачеві. Але хочу додати декілька слів про інше. Я завершив роман уже у вільних, демократичних роках Незалежної від недремного ока Кремля, твір, ідею до якого подав мені Анатолій Наумов.
- Треба сідати за роман і писати. - місяцями наполягав він. - Так, як ти, у нас ніхто не пише - заохочував він мене. - Рідкісний випадок, коли автор поєднує  драму, що межує з трагедією і можете перетворити епізодичні уривки життя у трагікомедією. А ти зможеш! Тобі це під силу.

 Анатолій, образно кажучи, «не злазив з мене», поки не переїхав до Вінниці з окупованого «русскім міром» сучасними московітами і дорогого йому, етнічному росіянину, українського Донбасу. Тепер ми живемо з ним на одній землі - подільській, на якій я і засів за цей роман і, здається, таки засіяв ще один шматочок української ниви в укрлітературі. Після остаточного завершення твору я збирався присвятити твір Анатолію. Але тут трапилася і моя особиста трагедія - після 5-тирічної  важкої хвороби я назавжди втратив дорогу мені дружину, друга, однодумця, яка пройшла все те, що й проходив я і вцілів. Можливо, саме завдяки її професії. Вона була лікарем найвищої категорії за своїм серцем і душею, кандидатом медичних наук. Ліда лікувала, працюючи роками у номенклатурній «Феофанії», тодічасних «сильних світу того», і, мабуть, саме це мене врятувало від того, що зазнав Богдан Горинь, з яким ми дружили і дружимо ще від московських порогів літературних курсів для молодих у далекі 60-ті роки, під керівництвом московських поетів таких як Олексій Сурков і його повоєнні ровесники, які нас, молодих і не обстріляних, вчили любити «родіну», але… не свою.

 Богдан і його брат Михайло, живучи у Львові, де найпильніше «світилося око Москви» на українську інтелігенцію, дуже швидко загримів у неозорі простори Сибіру за розповсюдження листівок антирадянського характеру. Я в Києві, дякуючи Євгену Кириловичу Марчуку, Павлу Архиповичу Загребельному та Борису Івановичу Вихристенку та й своїй дружині, вцілів, зумівши уникнути арешту, що вимагала Москва від Києва. Я пройшов і в літературі тоталітарного режиму крізь рядки тимчасовості, не написавши ані рядка про партію, партквиток якої мав на грудях, і ні рядка про бандерівців, у «лігві» яких я виховався, закінчивши Івано-Франківську школу №5, а пізніше - ще й Чернівецьке військове училище, в якому проходив військові навчання в  сторожинецьких лісах Буковини, де ще у 1954-56-х роках на наші курсантські голови сипалися з гілок дерев упівські листівки з фотомонтажем поваленого пам’ятника тирану Сталіну.

  Я довго писав цей роман. Більше 5 років. Усі ці роки я перебував поруч із дружиною, яка була прикута до ліжка, але вірила, що переможе смерть. Заради неї ми переїхали у моє рідне село, покинувши, здається, назавжди рідну столицю. І ось рівно рік тому Ліда відійшла в інші світи. Можливо, кращі, справедливіші. Можливо?! Пішла начебто раптово і несподівано. Адже вона так уміла боротися за життя. Лікарі – професії яких вона присвятила усе своє життя, довели її до смерті. Через свій цинізм, професійну жорстокість, а ще, мабуть, породжену нову «медичну ментальність» - байдужість до чужого горя, що завойовує черстві душі і в тих, хто клявся Гіппократу у вірності, але ця вірність зраджується при народженні ринкової системи.

 Після цього трагічного дня у моєму житті я зателефонував Анатолію Наумову і повідомив що ось через рік після смерті Ліди я закінчив, нарешті, «наш спільний» роман:  його ідея, моя реалізація. Я обіцяв цей роман присвятити йому. Він на це заслужив, бо він надихнув мене до написання цього твору. Я нібито виправдав його сподівання, але тепер порушив дане йому моє слово і з його дозволу присвячую цей твір моїй дорогій Лідії.

 Олег Чорногуз

 

Коментарі

 

Додати коментар

Захисний код
Оновити