Кіра Муратова - один із найбільш феноменальних художників Східної Європи за останні 50 літ
                                 "Несть пророка у вітчизні своїй"
                                  (Матф., 13, 57; Марк, 6, 4; Лука, 4, 24)
З почуттям гордості й смутку зустріли українські шанувальники непересічного таланту режисера Кіри Муратової повідомлення, що всі її стрічки будуть представлені на 42-му Міжнародному Роттердамському фестивалі, який триватиме з 23 січня по 3 лютого. А це двадцять робіт, створених майстром за п’ятдесят літ невтомної творчої праці, починаючи від дипломної роботи – короткометражки "Біля крутого яру" і закінчуючи фільмом "Вічне повернення", прем’єрний показ якого відбувся торік на Римському кінофестивалі. Тож маємо всі підстави пишатися, що наша співвітчизниця так гідно презентуватиме Україну на цьому престижному кінофорумі у рамках фестивальної секції "Нові сигнали".

Приємно читати на офіційному сайті Роттердамськомго МКФ: "Кіра Муратова - один із найбільш феноменальних художників Східної Європи за останні 50 літ. Її відмінність у тім, що вона не вписується в будь-які традиції чи контексти, окрім її власних. Муратова створює і відтворює свої ідеї та ідеали досконалості й недосконалості, величі й занепаду, розмиваючи кордони між ними. Її парадоксальна творчість поєднує в собі тонкий гумор і  глибокий сум, вона грає із подібностями й відмінностями поезії та жорстокості, ніжності й  безсердечності".

За свою непоступливість, за право художньо змальовувати правду життя, за відверте нехтування зашкарублих кінематографічних традицій Кіра Муратова завжди платить дуже дорого. Нагадаю тут кілька епізодів із її творчої біографії. Коли у Парижі вперше провели «Дні українського кіно», там три із шістнадцяти стрічок належали Кірі Муратовій. Після показу їх глядачі засипали режисера питаннями і не відпускали годину. Якась пані з діаспори поцікавилися, навіщо вона показує «чорнуху». На це Кіра Георгіївна відповіла: «Я таке вислуховувала впродовж усього періоду існування Радянського Союзу».

Окрик з Москви у 1968 році: «Список нецікавих, просто поганих, а то і порочних картин, що претендують на розробку сучасної теми, дуже великий... Копання в побутовому бруді, моральній розбещеності подається як «дослідження морально-етичних проблем». Сумнівний, із цієї точки зору, фільм «Короткі зустрічі», наприклад, один час звеличувався майже як еталон утілення на екрані сучасної радянської теми». (Голова Держкіно СРСР тих років О. Романов.)

Відлуння у Києві: «Поки глядачі Москви, Одеси, Києва й Риги гостро й по-партійному критикували «Довгі проводи», у секції СК УРСР лунали голоси, що захвалюють фільм Муратової. Як сміли хвалити!? Хто право дав?! Сьогодні треба сказати прямо, що вона поставила фільм контрреволюційний і антирадянський». (М.Винокуров, газета «Радянська Україна» 19.02.1972 р.)

Сергій Герасимов на захист своєї вихованки: «Кіра Муратова надзвичайно послідовна у своєму бажанні зрозуміти людину. Усе, що вона робила у ВДІКу (а це були й інсценівки, й самостійні стрічки), усе було спрямовано до дослідження людини. Життя в її творчому процесі зі всіма елементами боротьби живого з мертвим, нового з що інде... За зовнішньою сердитістю Муратової як автора криється її принципова нетерпимість до усього фальшивого й дурного в житті. У недавно закінченій картині «Короткі зустрічі» я бачу ті ж риси.»  (ж. «Советский экран», 1968, №5)

Всупереч волі партії: «У 1971 році зйомки картини К.Муратової «Довгі проводи» були зупинені спеціальною  постановою ЦК Компартії України «за формалізм і ідолопоклонство перед Заходом». Однак фільм вийшов у 1987-му і в Локарно завоював приз Фінпреси.»

К.Муратова про важку долю кінорежисера колись і тепер: «Сьогодні ніякі продюсери й економічні кризи не заважають мені знімати, що я хочу, як заважали радянські чиновники від культури, яким потрібно було постійно доводити, що ти не верблюд. Коли тобі заявляють: не знімайте цвинтар, бо у Радянському Союзі смерті немає, не знаєш, що і заперечити. Слава богу, що ті компартійні порядки канули в Лету. Зараз продюсер може сказати, що гроші скінчилися. Це зрозуміти можна. Продюсери, як відомо, хочуть заробляти гроші, а чого ж їм ще хотіти? Адже іншого задоволення від кінопроцесу вони не отримують, а я отримую. Так нехай у них у житті буде хоч ця маленька радість.

Деякі мені пропонують: оплатимо виробництво такого кіно, що будуть дивитися мільйони глядачів. Відповідаю: я таке не вмію робити. Це все рівно, що жадати від кішки, щоб вона стала собакою.»

Про парадокс життєвого кредо: «Для режисера, мені здається, типовий такий парадокс: потрібно сполучити у своїй психіці дві крайності. Одна з них називається «манія величності», інша «знай, цвіркун, свій зашпарок». Без манії величності, потаємної чи  явної, приховуваної чи афішованої, неможливо в режисурі нічого зробити. А з іншого боку, треба знати свої обриси, свої контури, свої ніші, межі й у них утискуватися з усією своєю манією величності. Для мене, наприклад, це обов'язково. Думаю, таке правило усі практикують, але, можливо, не всі усвідомлено. Завдання художника в тім, щоб бути цікавим, але бути цікавим усім і відразу неможливо, добре б для початку самому собі. Тоді є шанс виявитися цікавим хоча б подібним до себе. А прагнути догодити всім - це порожнє, це схоже на морок у тумані. Я ніколи не прагну створювати якесь спеціальне елітарне кіно, а що можу, те і знімаю. Напевно, я не вмію знімати кіно для більшості, тому і знімаю для меншості, і чим більшою буде «меншість» у кожного художника, тим краще для всіх. Своїм фільмам оцінку я не даю, себе у них не випинаю, керуючись настановою Поля Валері, який казав, що  художник має бути присутнім у своєму доробку, як бог у всесвіті: бути всюдисущим і невидимим.»

Визнання й невизнання на Римському кінофестивалі: Парадоксально, але факт. Найяскравішою подією, гіпнотичною пучиною назвали критики стрічку Кіри Муратової «Вічне повернення». Увесь Інтернет обійшов відеоролик про те, як український режисер поставила на коліна президента цього фестивалю Марка Мюллера. Але… включениа до конкурсної програми картина Кіри Муратової призу не удостоєна, а журі на своє виправдання зазначило, що «це кіно не для всіх».

Чому ретроспективи з фільмів Кіри Муратової не було і не планується в Україні? Питання це слід у першу чергу адресувати нашому міністрові культури Михайлу Кулиняку. Прикро, що фільмів своєї уславленої землячки, народної артистки України, кавалера ордена Князя Ярослава Мудрого V ступеню, лауреата Державної премії імені Т.Г.Шевченка, багатьох фестивальних кінопремій у різних номінаціях не бачили і не знають навіть одесити. Хіба що однодумець Муратової і актор у її стрічках Георгій Делієв крутить їх періодично у кінотеатрі при своєму Будинку клоуна.

Пригадую торішній Міжнародний одеський кінофестиваль, який фактично вилився у бізнес-проект Вікторії Тігіпко. На нього чималі кошти витратило і Міністерство культури й обласна адміністрація, а прибутки пішли в гаманець мільйонера, тодішнього віце-прем’єр-міністра Сергія Тігіпка та його дружини. Вони не хотіли бачити Кіри Муратової і близько, бо розшаркувалися перед голлівудськими й подібними до них зарубіжними зірками. На фестивалі було представлено панораму нового російського кіно та ретроспективу фільмів Тодда Солондза. Не залучили Кіру Муратову ні до відбіркової комісії, ні до складу журі, не запросили її навіть для проведення майстер-класу.

Прикро, що Мінкультури, на словах ратуючи за відродження національної культури, а на ділі демонструючи відверту неприязнь до неї, не доросло до усвідомлення всесвітньої величі унікального таланту Кіри Муратової. Аби спокутувати свою багатолітню провину перед цим режисером, позбавленим державних дотацій, Михайлові Кулиняку годилося б зобов’язати Вікторію Тігіпко включити цього року до програми свого Одеського кінофестивалю ретроспективу всіх двадцяти її фільмів, як це зробили у Роттердамі.

Твори Кіри Муратової, досить важко пробиваючись до глядача, нікого не залишають байдужим. Їх слід не просто дивитися, а сприймати душею й розумом. Вони зроблені не для певної аудиторії, а для тієї, яку виховала вона сама. А в Одесі у неї прихильників уже не бракує. Кіра Георгіївна продовжує знімати кіно за своїм незмінним принципом - так, як їй власне сумління підказує. Не рахуючись ні з політичною кон'юнктурою, ні з критикою, ні зі славою й званнями. Вона залишається зразком незалежності митця. Дай боже, щоб таких було якнайбільше.

Сергій Горицвіт, незалежний журналіст, для "Волі народу"

На світлинах: Кіра Муратова на Римському міжнародному кінофестивалі, кадр зі стрічки «Вічне повернення», на зйомках фільму «Мелодія для шарманки».

Фото із архіву автора

Коментарі

 

Коментарі  

 
+1 #1 Don 18.01.2013 23:28
Ця жінка - гордість України!
Цитувати
 

Додати коментар

Захисний код
Оновити