Цей твір викрив російські байки щодо української мови
Українська література не відображає весь процес формування мови від давньоруської до української. Але вона була, існувала у формі усних традицій протягом століть, потроху трансформуючись і набираючи сучасних рис.
"Енеїда" Івана Котляревського започаткувала нову українську літературу. До її виходу, українські письменники писали на "старокніжном русском язикє". Вони стидалися творити українською мовою, яка була близькою до сучасної та якою розмовляли звичайні українці, передають "Патріоти України" з посиланням на Агентство Творчих Подій.
Котляревський, який народився на Полтавщині, багато спілкувався з українськими селянами і добре знав українську мову. Можливо, спочатку він і писав твір, як бурлеск. Але 1827-го, коли Котляревський закінчив останню, шосту частину, він уже був бувалим воїном і досвідченим українським літератором.

Завершував він поему вже як серйозний твір, вимальовуючи в образі Енея легендарного українського козака з минулого. Саме цю традицію невдовзі продовжив інший полтавчанин – Микола Гоголь, який випустив в 1835 році повість "Тарас Бульба". А далі у гру вступить Тарас Шевченко.

Росіяни полюбляють теорію, що сучасну українську мову створили на політичне замовлення кабінетах Австро-Угорської імперії у другій половині XIX ст., щоб показати ментальну різницю між українцями і росіянами. Але щоб звести її нанівець, треба просто прочитати "Енеїду", яка писалася у кінці XVIII ст. Мова там дуже близька до тієї, якою сьогодні спілкуються під час політичних ток-шоу на телебачені.

Українська література не відображає весь процес формування мови від давньоруської до української. Але вона була, й Котляревський її не придумав. Існувала у формі усної традиції протягом століть, потроху трансформуючись і набираючи сучасних рис. Виник феномен: самостійної держави України не було, а українська культура, частиною якої є мова, — була і невпинно розвивалась. Всупереч усьому.

Інф.: patrioty.org.ua

Коментарі

 

Коментарі  

 
+2 #1 Varnak 16.09.2019 14:34
Тарас Шевченко
На вічну пам'ять Котляревському

Сонце гріє, вітер віє
З поля на долину,
Над водою гне вербою
Червону калину;
На калині одиноке
Гніздечко гойдає, –
А де ж дівся соловейко?
Не питай, не знає.
Згадай лихо – та й байдуже…
Минулось… пропало…
Згадай добре – серце в'яне:
Чому не осталось?
Отож гляну та згадаю:
Було, як смеркає,
Защебече на калині –
Ніхто не минає.
Чи багатий, кого доля,
Як мати дитину,
Убирає, доглядає, –
Не мине калину.
Чи сирота, що до світа
Встає працювати,
Опиниться, послухає;
Мов батько та мати
Розпитують, розмовляють, –
Серце б'ється, любо…
І світ божий як великдень,
І люди як люди.
Чи дівчина, що милого
Щодень виглядає,
В'яне, сохне сиротою,
Де дітись не знає;
Піде на шлях подивитись,
Поплакати в лози, –
Защебече соловейко –
Сохнуть дрібні сльози.
Послухає, усміхнеться,
Піде темним гаєм…
Ніби з милим розмовляла…
А він, знай, співає,

Та дрібно, та рівно, як бога благає,
Поки вийде злодій на шлях погулять
З ножем у халайві, – піде руна гаєм,
Піде та замовкне – нащо щебетать?
Запеклую душу злодія не спинить,
Тільки стратить голос, добру не навчить.
Нехай же лютує, поки сам загине,
Поки безголов'я ворон прокричить.

Засне долина. На калині
І соловейко задріма.
Повіє вітер по долині –
Пішла дібровою руна,
Руна гуляє, божа мова.
Встануть сердеги працювать,
Корови підуть по діброві,
Дівчата вийдуть воду брать,
І сонце гляне, – рай, та й годі!
Верба сміється, свято скрізь!
Заплаче злодій, лютий злодій.
Було так перш – тепер дивись:
Сонце гріє, вітер віє
З поля на долину,
Над водою гне з вербою
Червону калину;
На калині одиноке
Гніздечко гойдає, –
А де ж дівся соловейко?
Не питай, не знає.

Недавно, недавно у нас в Україні
Старий Котляревський отак щебетав;
Замовк неборака, сиротами кинув
І гори, і море, де перше витав,

Де ватагу пройдисвіста
Водив за собою, –
Все осталось, все сумує,
Як руїни Трої.
Все сумує, – тільки слава
Сонцем засіяла.
Не вмре кобзар, бо навіки
Його привітала.
Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди,
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!

Праведная душе! прийми мою мову,
Не мудру, та щиру. Прийми, привітай.
Не кинь сиротою, як кинув діброви,
Прилини до мене, хоч на одно слово,
Та про Україну мені заспівай!
Нехай усміхнеться серце на чужині,
Хоч раз усміхнеться, дивлячись, як ти
Всю славу козацьку за словом єдиним
Переніс в убогу хату сироти.
Прилинь, сизий орле, бо я одинокий
Сирота у світі, в чужому краю.
Дивлюся на море широке, глибоке,
Поплив би на той бік – човна не дають.
Згадаю Енея, згадаю родину,
Згадаю, заплачу, як тая дитина.
А хвилі на той бік ідуть та ревуть.
А може, я темний, нічого не бачу,
Злая доля, може, на тім боці плаче, –
Сироту усюди люде осміють.
Нехай би сміялись, та там море грає,
Там сонце, там місяць ясніше сія,
Там з вітром могила в степу розмовляє,
Там не одинокий був би з нею й я.
Праведная душе! прийми мою мову,
Не мудру, та щиру. Прийми, привітай.
Не кинь сиротою, як кинув діброви,
Прилини до мене, хоч на одно слово,
Та про Україну мені заспівай!

[1838, С.-Петербург]

Джерело: “Кобзар”
http://oursong.narod.ru/eneida/in_memory.html

Там же див. також "Енеїду" Івана Котляревського з неперевершеними ілюстраціями Анатолія Базилевича
http://oursong.narod.ru/eneida/
Цитувати
 

Додати коментар

Захисний код
Оновити