А ми всі чекаємо змін
Зміни на краще настають не внаслідок їх чекання, а коли кожен докладає до цього свої щоденні цілеспрямовані зусилля.
За сто років після скинення монархії, і навіть за майже чотири роки після скинення Януковича, у нас, на відміну від Швейцарій та Ізраїлей, на зміну "держава — це я" так і не прийшло "держава — це ми".
Про передреволюційну ситуацію, коли «верхи не можуть, а низи не хочуть», моє покоління змушували зубрити в школі до зубовного скреготу. А ось про що не написав теоретик усіх революцій Ленін (але не практик — як відомо, Ілліч не організував жодної революції, і навіть Жовтневий переворот може поставити собі в сумнівну за теперішніх часів заслугу Троцький, а не він), так це про той період після закінчення Революції, коли всі знають і багато говорять про те, як зробити краще, але щось робити не може і не хоче ніхто. Переживемо цей смутний період, може, ми із власного досвіду напишемо. А поки «Баришня вже лягли і просять реформ» — це про нас.

Це ще з часів Перебудови повелося. Пам’ятаєте у Цоя: «Ми чекаємо змін!»? Так, саме чекаємо. Там у нього в пісні і про серця, і про очі, навіть про роль сміху і сліз в очікуванні змін згадано. Лише про руки нічого не співається. Як не співається про те, що зміни на краще настають не внаслідок їх чекання, а коли кожен докладає до цього свої щоденні цілеспрямовані зусилля — руками насамперед, а вже потім очима і серцем. Як це сталося з колишніми громадянами «країни будівників комунізму», ніяк  не можу зрозуміти. Напевно, так вийшло тому, що про процес будівництва цього  комунізму громадяни пізнього СРСР вважали за краще читати або дивитися, адже картинка у фотошопі тодішньої «Комсомольської правди» була в рази привабливішою за реальність.

Замість будівників ми виховали декілька поколінь глядачів — сьогодні більше десятка країн, де глядачі замість громадян, і декілька сотень акторів зі сцени розважають глядацьку залу. Як наслідок — скільки не змінювали репертуар, зміни на краще все не наставали, хіба що, коли в залі нарешті відкрили двері, стало можливим вийти з неї в іншу країну. Та й у цьому разі, настання змін на краще залежало не від рук, а від напрямку руху ніг. Більшість наших мігрантів тієї хвилі обрали Захід як систему соціального забезпечення, а не як безмежні можливості конвертувати свої таланти й уміння в матеріальні гаразди. Але навіть і там, у ситих Німеччині або Штатах, вони доживають свої дні перед комп’ютерами та телевізорами, рефлекторно за диктором повторюючи: «Путін, прийди!»

Лад у цій країні буде, коли, прийшовши з роботи, у нас уже не залишатиметься ні часу, ні сили втуплюватися в екрани і тремтіти до ранку від кожної дурості, від кожної плітки, від кожної страшилки — будь-чого, що там  показують. Коли наші люди навчаться кожного разу, що б там не сталося — пожежа чи вибухи на армійських складах — не повискувати від благородного обурення «Доки!», не роздавати безкоштовні поради в усіх галузях людської життєдіяльності, максимально віддалених від сфери їх компетентності, а просто допомагати, коли в чийсь дім прийде біда. Саме цим відрізняється громадянин і людина (за правилами граматики — з маленької, але в голові вона з великої букви «Л») від розпластаного на піддоні препарованого трупа земноводного, до якого через оптоволоконний кабель підключений провайдером телевізійний або сигнал Інтернет.

Уже не Совок потрібно з цієї країни розжареним залізом витравлювати, а Шустера з українських голів, звичку підміняти реальне життя щоденним телевізійним реаліті-шоу. Колись, коли розвалився Союз, у нас багато говорили про Україну як про країну світлих голів і золотих рук. За світлі голови не скажу, як їх відсоток виміряєш, — голів, що говорять, на зразок нашого брата-блогера, багато, але вдень з вогнем не знайдеш експерта хоч у чомусь. Але руки, з руками у нас біда. Напередодні опублікований новий щорічний рейтинг глобальної конкурентоспроможності країн, у якому Україна піднялася на 4 позиції. Реформи державних інституцій, макроекономічні показники, навіть зміни на фінансовому ринку штовхають нашу країну вгору. Знаєте, в чому показники нашої країни продовжують нагадувати траєкторію падіння літака? Освіта і ринок праці. Все, реформи зверху вперлися в неможливість і небажання змінюватися знизу. Глядачі в залі геть відмовляються залишати насиджені місця і повертатися до верстатів, хором, на знак протесту, продовжуючи співати: «Змін! Ми чекаємо змін!» Західні інвестори можуть побудувати ще сотню заводів, але хто буде на них працювати в країні, де кожен третій, якщо вірити дипломам, кваліфікований менеджер, маркетолог, бухгалтер. Де цього року б’ють рекорди конкурси на філологічних, а не на інженерних або факультетах програмування у вузах. Якщо набагато комфортніше продовжувати торгувати трусами і бюстгальтерами на зупинках, найматися за  одну-дві сотні в політичну масовку на мітингах, дивитися політичні шоу по телевізору, лаяти всіх і вся, і чекати змін.

Андрій Плахонін
Інф.: day.kyiv.ua

Коментарі

 

Додати коментар

Захисний код
Оновити