Влада легко вдається до хитрощів — створює клонів, які дезавуюють добрі справи, дискредитує тих, хто прагне її контролювати
Згідно з опитуванням громадської думки, проведеним на замовлення "Дзеркала тижня", тільки 3% громадян України є членами громадських організацій.
Людей, готових щоденно й активно долучатися до процесу зміни країни, вкрай мало. І це — одна з причин того, що зазначені зміни відбуваються повільніше, ніж хотілося б.
Саме цих громадян завжди намагається залякати, приручити, підкупити, знецінити, маргіналізувати кожна влада. Саме їх, активістів, влада боїться, незважаючи на їх малу кількість.

Хто ж такі активісти?

Обиватель звик сприймати людину з плакатом, із закликом, зверненням, людину з позицією як того, хто співає з чужого голосу за чужі гроші.

Обиватель не цікавиться — хто такі активісти насправді. Чому на них скоюють напади? Вбивають. Чого вони прагнуть і чого вимагають? Що їх об'єднує? Дозволю собі припущення: їх об'єднують небайдужість, відсутність інтересу економічного чи політичного. Наявність інтересу іншого — громади, суспільства, держави. Якщо вжити складніший термін — емпатія. Чи не ті самі це люди, які відразу зрозуміли, що Майдану — недостатньо? Що кожну владу треба контролювати. І від кожної влади — вимагати. А часто — й допомагати владі. Проте нам нерідко здається, що коли комусь небайдуже, то це саме нам вирішувати, чому їм небайдуже. І ми починаємо маргіналізувати. Відсутністю критичного мислення — якісні, чесні й незалежні ЗМІ. Власною байдужістю — активістів.

Мені дуже соромно за нас. До болю. За вбиту — підступно й жорстоко — Катю Гандзюк. За закриту справу вбитого — підступно й жорстоко — Миколи Бичка. За кожного зі "списку Гандзюк", яким не вичерпується список тих, хто постраждав за власну позицію.

Кількість нападів на активістів у країні кричуща; особливо — на півдні та сході України. Бездіяльність правоохоронних органів, зрощення місцевих еліт і криміналу, заплющені очі очільників держави дозволяють остаточно залякати нас і вбити нашу надію. Не чиюсь, а нашу з вами. Надію ваших дітей, за яких ви боїтеся, бо ніхто не дає жодної гарантії, що зможете їх уберегти. Від п'яного мажора за кермом, від поліцейського, який може забити до смерті, як Ігоря Індила… Від місцевих князьків, якщо ваша дитина народжена із загостреним відчуттям справедливості.

Ми ж як суспільство тим часом успішно топчемо паростки громадянської відповідальності. Для більшості громадян України це незрозуміле слово "активісти" інколи переходить у розряд лайки. Ми маргіналізуємо активістів. Ба більше — влада всіляко підштовхує нас до цього. Маючи несумірні ресурси та власні медіа, влада завжди спонукає відключити критичне мислення. Не думати. Не аналізувати фактів, не заглиблюватися в деталі. Не скласти докупи, наприклад, надання державної охорони нападникові на Сергія Стерненка, який уже тричі пережив напад, — і підштовхування заодно до думки про неоднозначність діяльності самого Стерненка. Саботуючи розслідування справи Катерини Гандзюк, коли було затримано непричетну особу і тільки завдяки журналістам та адвокату — згодом — справжніх виконавців.

Перетворювати цю справу з пошуку справедливості на політичні ігрища дозволяємо ми. Після Врадіївки, після вбивств на Майдані ми дали нас роз'єднати. Я була на акції "Хто замовив Катерину Гандзюк?" на Контрактовій площі. Дуже уважно стежачи за висвітленням опісля, я напевно можу сказати, що нас намагалися знецінити, розмазати смисли, підважити нашу справжню мету. Дуже вправно й емоційно розповідаючи про праворадикалів, про можливі провокації, про те, що ми нібито хочемо в політику, піаримося на крові та іншу схожу маячню. Досить банальна спроба дискредитувати одних активістів присутністю інших. До яких, мовляв, є питання.

А в мене питання до кожного з вас. Хто з вас востаннє відгукувався на заклик вийти на акцію проти незаконної забудови, злодійської вирубки лісу, сваволі влади, шахрайства чиновників, бездіяльності правоохоронців?

Як відрізнити "своїх" від "чужих"?

Сьогодні будь-хто з плакатом чи мегафоном може назвати себе активістом. Активістами називають себе вчорашні чи новітні "тітушки", проплачена ким завгодно масовка, найманці-провокатори. Так, їх чимало, їх чисельність і агресивність дискредитують громадянський рух. В очах тих, кому чомусь важко увімкнути функцію критичного мислення, безперечно.

Невже кожен із нас не здатен на мінімальний аналіз, включення своїх соціальних зв'язків та мереж, аби чітко розібратися, хто є хто та убезпечити себе від помилок ідентифікації? Влада легко вдається до хитрощів — створює клонів, які дезавуюють добрі справи, накидаючи машкару брехні, недостовірності, провокацій та екстремізму. Дискредитує тих, хто прагне її контролювати, з допомогою різноманітних фейків.

Нам усе ще бракує зрілості. Не ворога розгледіти в іншому, а оцінити реальні дії та звірити цінності. Чи будуть розчарування і втрати на такому шляху? Безперечно. Але головне — не зупинятися і набрати ту критичну масу іншості, яка змінить усе докорінно.

Таке просте латинське слово activus, а саме — діяльний, таке далеке для переважної більшості українського суспільства. Ми вчимося потроху. Прибрати власне подвір'я, сортувати сміття, захищати слабших. Не так швидко й ефективно, як самі того потребуємо, проте вчимося. Десь збайдужіло, десь через примус. Ми навчилися схоплювати тренди, проте дуже невміло працюємо над їх укоріненням. Усього цього замало. Треба ще навчитися читати програми кандидатів у президенти. Зрозуміти нарешті, що у прямому віданні президента — лише оборона та зовнішня політика. Не продавати свій голос. Усвідомити, що популізм убиває все живе, як би лагідно не огортав він нас своїми щупальцями.

Активісти теж "грішать". І цим ослаблюють себе, стаючи не опонентами влади, а легкою мішенню. Впевненість у власній винятковості, зневажання деталей та нехтування важливими формальностями часто виставляє їх "дилетантами" й "крикунами", нівелюючи щирі наміри і роблячи легкою здобиччю для цинічних та зациклених на власному его можновладців. Не можна постійно спотикатися на дрібницях і через це втрачати головне.

Вам важко повірити, що задля досягнення якоїсь спільної мети можна опинитися на вуличній акції? А мене турбує питання, чому не виходите ви. Коли знищують парк біля вашого будинку. Коли легалізують незаконну забудову. Забруднюють викидами річку. Крадуть із місцевого бюджету. Чому хтось має вирішити ці проблеми за вас?

Нас переконують, що ми замало знаємо, розуміємо і лише зчиняємо галас. Пересічний українець бачить це приблизно так: якщо стоять, значить їм за це заплатили. Хто вони? Які в них мотиви, і чому вони діють? Не просто ж так стоять? А насправді війна за гідність є саме такою. Ми всі разом ще довго будемо викашлювати заробітчанство на мітингах, де за пару сотень гривень хтось продав вашу віру в нас. Далеко не всі активісти проплачені. Навпаки: справжній громадянський активізм зазвичай — волонтерський.

Найшляхетніші справи та речі, які я спостерігала за роки незалежності, робилися власним коштом тих, кому небайдуже. І не всі, хто отримує грантове фінансування, — бездумні провідники зовнішньої волі. Помста у вигляді електронного декларування антикорупційних активістів — свідчення страху влади перед активістами.

У нас можуть бути і є питання до щирості донорської спільноти, бо не завжди всіх цікавить справжній стан справ і реальні зміни. Але все просто. Якщо вам не до вподоби іноземні гранти на розвиток демократії та громадянського суспільства — подивіться на бізнеси довкола. Чи багато їх сприяють утвердженню громадянських свобод? І тихо проаналізуйте — а ви сприяєте? Я знаю дуже багатьох досить відомих громадських діячів, які не вийшли самі підтримати жодну важливу акцію протягом року, не кажучи вже про ініціювання, організаційну, інтелектуальну чи фінансову участь…

Справедливості не варто чекати — за неї треба боротися

Активних громадян усе ще небагато. Вони втомлюються, вигоряють. Мало було вистояти Майдан. Мало було допустити до влади нових, які швидко інфікувалися вірусом приналежності, та навіть самого доторку, до влади й "захворіли" тяжче за своїх попередників. Треба було, а зараз ще більше треба, їх жорстко контролювати. Ми забували, що "нові" вже не говорять з нами однією мовою — з різних причин. А часто вже не хочуть говорити взагалі.

Наше суспільство потерпає. Воно борсається у трясовині власної неосвіченості, всепоглинаючого патерналізму і втоми. Ця втома трансформована у байдужість громадян. Ми важко піддаємося урокам історії, навіть після століть боротьби, бід, воєн та непоправних втрат. І навіть нас — сучасників, оминувши історичну даність, не вчить реальність навколо. Під "Плине кача" ми оплакували Небесну Сотню та полеглих на Донбасі. Але за зовсім короткий проміжок часу ми все рідше і млявіше запитуємо результати розслідування справ Майдану. Ми звикли до щоденних звісток про полеглих на фронті. І вже значно менше цікавимося потребами бійців.

Ідеться не про звичайний психологічний захист, який спрацьовує як електричний запобіжник — автоматично відключаючи нашу психіку задля її ж безпеки. Мова про відповідальність і можливість, яку ми отримали. Патріотизм полягає у відповідальності за реальність навколо. Кожного з нас — у власній відповідальності за стан речей. І тут відкривається ціле дзеркало нас самих. Не треба кричати про любов до України, не треба обов'язково ставати політиком, аби щось змінити. Треба для початку озирнутися навколо — й оцінити себе. Проаналізувати, як ви виконуєте свою роботу. Чи не соромно вам за ваш результат перед тими, хто повертається з війни і хотів би бачити зміни?

В умовах слабких інституцій активізм є саме тією машинною оливою, яка, змащуючи закляклі коліщатка, таки змушує їх, хоч і зі скрипом, але рухатися. І не дайте роз'єднати чи знищити це. Адже саме це може нас врятувати і народити нові відповідальні еліти. Останніми роками захисту потребували й самі нові інституції — це і кейс із БПД, і робота над конкурсами до НАБУ, ДБР, оновленням суддівського корпусу, медичною реформою. Все, що так важко народжувалося, через страшний супротив, що ламало схеми, потім теж було дуже вразливим. Реванш завжди близько. І успіхи треба вміти захищати.

Активістів потрібно викристалізовувати, вирощувати, підтримувати і спонукати до дії. Не завжди відточеної, зрозумілої і беззастережно прийнятної, але дії. Забезпечити їм не страх за своє життя, не кримінальні провадження та залякування, а суспільну підтримку. Їх потрібно навчати, бо більшість їх, із їхніми задатками, й можуть у майбутньому стати такими затребуваними сьогодні політиками нової якості. Проте без потрібних умінь, знань та досвіду вони стануть ще одними нерезультативними будь-де, а симуляція і профанація "нових облич" тим часом триватиме. Це складна і тривала робота. До останнього часу я не усвідомлювала, що активістів треба й захищати. Це справа кожного з нас. Адже ми ніколи не можемо зарікатися, що нам не знадобляться їхні сміливість, мужність і готовність боротися. Навіть тоді, коли здається, що все втрачено й надії немає. А коли втрачено все, єдине, що залишається, — боротися за справедливість. І ніхто з нас не застрахований, що саме нам колись знадобиться заклик до підтримки і ми дуже захочемо, щоб нам повірили та допомогли.

Світлана Матвієнко, Голова Ради Лабораторії Законодавчих ініціатив
Інф.: dt.ua

Коментарі

 

Коментарі  

 
-1 #2 УКР 02.03.2019 18:56
Цитую Varnak:
Яку владу згадує тут авторка? Україна - парламентсько-президентська республіка, отже, при владі парламент, Президент, суд, четверта влада найдревнішої професії, ...
Президент керує більшістю в Раді через БПП, урядом - через хройсмана, ГПУ - через луцика.
Цитувати
 
 
0 #1 Varnak 02.03.2019 18:40
Яку владу згадує тут авторка? Україна - парламентсько-президентська республіка, отже, при владі парламент, Президент, суд, четверта влада найдревнішої професії, ...
Цитувати
 

Додати коментар

Захисний код
Оновити