В історії фотографії нашої країни у нас немає фотографій голоду в Україні 1930-х років, коли загинуло кілька мільйонів людей, а трупи лежали просто на вулицях
У нас немає фотографій війни, бо журналістам заборонялось показувати картини скорботи, що загрожують моральному духу радянського народу.
У нас немає не-“полірованих” фотографій підприємств, немає зображень вуличних подій, крім демонстрацій. Уся історія фотографії “вкрита пилом” - Борис Михайлов.

Матеріал написано для проєкту "Харківська школа фотографії: від радянської цензури до нової естетики", який реалізовується у межах програми #UkraineEverywhere Українського інституту. Вперше було опубліковано в польському виданні Block Magazine.

Середовище молодих харківських фотографів, яке дослідники згодом почали окреслювати як Харківську школу фотографії, склалося в 1970-х роках у радянському на той час Харкові.

Його діяльність була спрямована на створення візуальної опозиції панівним наративам радянської імперії й естетичному канону соціалістичного реалізму. Можна сказати, що Харківська школа фотографії — це антирадянський протест, сформульований мовою фотографічного зображення.

Творчість засновників і учасників школи (Бориса Михайлова, Юрія Рупіна, Олега Мальованого, Євгена Павлова та ін.) цензурувалася владою, їхні виставки закривали, в лабораторіях проводили обшуки. Втім, попри всі перепони і обмеження, Харківська школа фотографії досить швидко сформувалася у потужний фотографічний рух з упізнаваною візуальною манерою і характерними засобами виразу.

Серед них — експерименти з формою, постеризація, фотомонтаж, розмальовування плівки, світлин, мультиекспозиція, сильна ретуш, поєднання фотографій із текстами тощо.

У чому ж саме полягає протестність Харківської школи фотографії? Соціалістичний реалізм прославляє асексуальне атлетичне тіло, радість самовідданої праці, створює ідеальну картинку стандартизованого побуту радянської людини, яка повністю позбавляється індивідуальності.

На противагу цій утопійній естетиці, представники Харківської школи фіксують на плівку зони замовчування — те, що ігнорується або ж табуюється офіційним наративом. У їхній об'єктив потрапляють черги за їжею, бездомні, алкоголіки, повії, еротизоване (або ж спотворене) оголене тіло.

У своїх роботах вони часто звертаються до кітчу, карнавалу і антиестетики. У Радянському Союзі "секса нет" — Харківська школа створює еротичні зображення на межі з порнографією.

Друга Світова війна мислиться виключно в категоріях "героїчного подвигу радянського народу, який переміг фашизм", — Харківська школа перетворює все на карнавал з перевдяганням. Голодомор, штучний голод 1932-33 років, який забрав до 4 мільйонів життів, є у радянському просторі повним табу — Харківська школа намагається заповнити лакуну відсутніх зображень фотографічними фантомами.

Підважування офіційних наративів у Радянському Союзі ніколи не було безпечним заняттям. Репресивний державний апарат пильно стежив за тим, щоб ударемнити такі намагання і покарати винних. Голодомор, незважаючи на катастрофічний масштаб цього злочину, був білою плямою у радянській історії, подією, якої офіційно не сталося.

Фотографувати голодуючих чи померлих з голоду людей було заборонено. В одній з численних справ "Великої Чистки" 1937-го року в протоколі допиту натрапляємо на такий діалог між співробітником НКВД і затриманим: "— Ви займалися фотографуванням жебраків? — Так, я сфотографував одного жебрака, щоб мати документ, який свідчить про важке життя в 1933 році".

І хоча ця спроба зафіксувати жахіття Голодомору не була головною причиною арешту, обвинуваченого засудили до смертної кари, а світлину знищили. Режим не просто знищував людей — він намагався стерти саму пам'ять про них і їхню долю.

Замість стертих свідчень про злочини радянська пропаганда створювала ідеалізовану картинку квітучого українського села. Яскравим прикладом контрасту між офіційною репрезентацією і жахливою реальністю є картина "Збирання помідорів" і трагічна доля її автора.

Повний текст


Лія Достлєва, Андрій Достлєв
Мисткиня, кураторка, культурна антропологиня, пише для Culture.pl, Czas Kultury, Korydor тощо. Основними напрямками її досліджень є проблеми емпатії, травми та постпам’яті. Художник, куратор та дослідник фотографії з України; зараз мешкає в Польщі. Його основними сферами інтересів є пам’ять, травма, ідентичність — як особиста, так і колективна, а також різні аспекти квірності. Працює з різними медіа. Його роботи виставлялися в Україні, Польщі, Австрії, Франції, Італії тощо. Опублікував кілька книг зі своїми фотосеріями.
Інф.: istpravda.com.ua

Коментарі

 

Додати коментар

Захисний код
Оновити