Знаменитий письменник розповів, як аморальні типи заробляють на брудних виборчих технологіях
Писака Деркач.
Скажу одразу  - це аморальний тип, як і вся політика. Політики, кажуть, опускаються у своїй брехні нижче плінтуса, колишній мент з претензією на звання журналіста - нижче вигрібної  ями. Бандит примітивного пера і махровий брехун, якому не місце поміж журналістів. Хіба що у вапнярській громадянській вбиральні писати на стінах, що він, очевидно, і робив, коли недоука  вчили в школі розуму, а він став єфрейтором у міліцейських рядах, не дослужившись до офіцера, оскільки позбавлений честі і совісті. Можливо, він і офіцер у запасі чи відставці, але я собі дозволю на мить уподібнитися йому і так само принизити його, як він принизив у своєму пасквілі свого земляка, чудового художника "Перця", скромну людину, надрукувавши в Інтернеті суцільну брехню про цього морального авторитета, якому Деркач і в старі міліцейські підметки не годиться.

Це продажне бидло, яке за тридцять срібняків продасть рідну матір, може написати що хочете під замовлення. Навіть те, що не налазить й на п’яну голову, не кажучи про тверезу. Всі ці епітети стосуються довіреної  особи одного із претендентів на звання слуги народу із команди Григорія Калетніка, ректора Вінницького національного аграрного університету. Одразу скажу - я нічогісінько не маю проти Григорія Миколайовича і  претендента на звання «слуги народу», яких я особисто не знаю. Всі мої слова у цій статті адресуються моральному бидлу із Вапнярки, власнику привокзального ганделика Юрію Деркачу.

Ця бездуховна нікчемність, яка виклала в Інтернет бессарабські плітки за принципом - чув дзвін, та не знаю звідки він, облила й мене, автора багатьох сатиричних романів, не сіло, не впало, безпідставно, брехнею, брудом, борючись (вочевидь, за грошову винагороду, бо так просто негідник  не ризикував би, адже я на цю нікчему від пера неодмінно подам у суд за брехню і честь мого імені) через авторитет мого імені з конкуренткою по виборах Ларисою Білозір.

Ця продажна  істота – Деркач,  торгаш і вчорашній мент, за яким свого часу плакала в’язниця (замішаний був у корупції, уник тюрми, подавши швиденько рапорт і, пішовши на пенсію,  вдається до найбрудніших інсинуацій заради продажної копійки, отриманої від штабу «свого» кандидата у народі слуги» по Томашпільському округу. Я по кандидату Ларисі Білозір не маю морального право щось неправдиве сказати, чи оббрехати її, чи вибивати мерзенним наговором на неї з передвиборної колії. Бо я з цією людиною незнайомий. Ніколи не чув цього імені, якщо не брати до уваги те, що був знайомий з часів афганської війни з її однофамільцями, а, може, й родичами - Ігорем та Оксаною Білозір. Моя совість і честь не дозволить опускатися до   вигрібної ями лайна і там мочити кандидати-суперника, як це робить Ю.Деркач у своєму пасквілі. Але аморальний тип Ю.Деркач таке собі дозволяє. Він мочить безпідставно цю жінку чи дівчину, заодно й мене, хоч я не балотуюся, не живу ані в Томашполі, ані в Крижополі, ані у Вапнярці. Чому? За що? Ти хочеш «топити» за гроші суперницю? Топи. Така вже у нас брудна політика. Не відставай від аморальних типів. Але при чому тут пам’ятник літературному герою роману-бестселера Олега Чорногуза, як і сам автор, колишній Головний редактор "Перцяа", відомий у світі письменник, який не бере ніякої участі у виборах і давно на пенсії. Пише свої чергові романи, повісті, статті, видає книжки, не граючись в аморальний бандитизм у політиці. З Ларисою Білозір я ніколи не був знайомий і не знаю й не відаю хто ця жінка. Можливо, родичка Оксани Білозір, нашої співачки, Ігоря Білозіра, композитора, якого убили за українські пісні такі, негідники як Юрій Деркач. Цих людей я знав зі Львова, куди приїхав і зустрівся з ними після повернення з Афганістану, куди вони їздили підтримати бойовий дух радянських солдатів і офіцерів, які воювали за авантюрну війну недолугих політиків-маразматиків типу старого Брежнєва. Про існування Лариси Білозір я щойно дізнався, прочитавши у Фейсбуці пасквіль і на мене.

Якщо читати цього брехуна із Вапнярки, то виходить, що Лариса Білозір має якесь відношення до появи пам’ятника моєму літературному герою  за моїми  романами «Аристократ із Вапнярки» і «Претенденти на папаху». Я офіційно заявляю перед Богом і судом - Лариса Білозір до цього пам’ятника має таке ж відношення, як я до створення пам’ятника Аполлону Бельведерському в одному з будинків Ватиканського музею чи в Метрополітен у США, де я мав честь побувати.

Пам’ятник  графу Сідалковському народився у Вапнярці, дякуючи українському сподвижнику, патріоту (на відміну від пасквілянта з команди Г.М.Калетніка - Ю.Деркача), громадському діячу, лікарю, журналісту, який, побачивши пам’ятник у Жмеринці Остапу Бендеру - пройдисвіту і авантюристу, зателефонував скульптуру, письменнику Миколі Крижанівському у Могилів– Подільський, де на той час Микола Миколайович обіймав посаду редактора міської газети і Гамарник запропонував нашому славетному скульпторові поставити пам’ятник й українському «герою». Не шахраю, не авантюристу, який в гонитві за багатством готовий продати і рідну матір, як, до речі, меркантильний обпльовувач з Інтернету Ю.Деркач. Розмазавши мене, а   паралельно і кандидата в слуги народу Ларису Білозір, ця нікчема гадала, що їй так усе минеться. Мій граф Сідалковський на відміну від авантюриста і шахрая Остапа Бендера - це  жертовна постать колоніальної держави, пригнобленої нації, народу! Молода людина, яку в постколоніальній республіці сюзерен (колонізатор) асимілює його народ, не дає йому «вибитися в люди»  і людина з колонії (СРСР) намагається, виїхавши з глухої провінції, вапнякової ями, низин, використовуючи свій інтелект і зовнішність, намагається завоювати столицю. Прописатися в ній, одружившись на киянці, яка має постійну прописку у столиці, бо в селі  колгоспник, син чи донька колгоспника на паспорт і прописку не мають такого права вільної людини. Тут тільки право на статус раба, підневільного. Це фактично статус неофіційного, але реального раба. От хто такий «Аристоркат із Вапнярки». Це ціла минула епоха історії нашої, тепер оновленої держави. Недаремно  цей твір вважався антирадянським. Автора переслідували. Приймалися партійні постанови. А ця нинішня вапнярська бездуховність в особі Юрія Деркача радить зняти пам’ятник. Бо, мовляв, він (цитую) шахраю і авантюристу. Помиляєшся, невігласе! Читай критику і аналізи на мої романи. Зокрема, дослідження доктора наук, письменника, Головного редактора «Науковий світ» Юрія Цекова. Стаття «Сідалковщина, уявний рай міщанина» (1982). Це драматично постать, на відміну авантюриста і шахрая Остапа Бендера і злодюжки Міхаїла Самуйльовіча Паніковського. Останньому стоїть пам’ятник у Києві, на розі Хрещатика і Прорізної, де він крав свого часу птицю і придурювався сліпим, вициганюючи у перехожих копійку. Або взяти того ж Свирида Голохвастова (його характеристика - його ж прізвище), який через меркантильні планів збирався  вигідно продатися і продати свою нікчемну душу й тіло, як Ю.Деркач,  одружившись  на не милій його серцю Проні Прокопівні, а на кишені і крамниці її батька Прокопа Свиридовича Сірка. Може, і знести в Україні, і в усьому світі, пам’ятники й цим сатиричним  безсмертним персонажам за порадою міліціонера з претензією на журналіста Юрія Деркача. Його ницість і брехня не має меж.

Але цьому негіднику із вапнярського генделика на привокзальній площі, цього здалося мало. Він квачем з дьогтем обмазав з ніг до голови і мого гарного приятеля, колегу, нині, на жаль, покійного головного художника «Перця», з яким мені довелося понад 20 років працювати в журналі «Перець». Деркач з нього  зробив у своєму опусі…алкаша. Велерій Зелінський ніколи не вживав спиртного. Він бавився кавою. Рідше - чаєм, частіше - мінеральною водою. Ми з Валерієм ніколи не сварилися, бо він і я – це обличчя нашого багатомільйонного журналу. Я нещодавно випустив черговий томик під назвою «Від Нью-Йорка до Крижополя», де з любов’ю пишу про Валерія Зелінського у мемуаресці «Зустріч у Софії», стор.22), куди ми їздили з Валерієм на бієнале, у Габрово, і де нас зустрічав Головний редактор сатиричного журналу «Стршел» Хрісто Пелітєв. Наш спільний друг. Валерій Зелінський помер не від алкоголю, як пише пасквілянт Деркач, і не від сварки зі мною. Він мав необережність одружитися на художниці-кар’єристці Тетяні  Г., яка незабаром його зрадила в ім’я «більших грошей і слави, вийшовши  вигідно вдруге заміж за чиновника від мистецтва, що дихав Леніним. Дякуючи йому і дружбі з милою Галею Кальченко, вона незабаром отримала Шевченківську премію за свій художній триптих « Свято урожаю».

Якби цей дьогтьовий мазило користувався правдою, а не брехнею, як це часто роблять під час виборчої компанії, то краще б він своєму землякові, заробивши на горілці та інших напоях у своєму генделику, якщо не пам’ятник поставив би у Вапнярці, то хоча замовив меморіальну дошку на будинку, де жив Валерій Зелінський. Добився б у мерії назви вулиці імені нашого славного перчанського художника. Туди б спрямував свою ще молоду силу і енергію, жив би духовністю, а не салом єдиним після чарки і продажністю під час виборних кампаній. Створив би в Інтернеті, у Вікіпедії, хоча б біографію Валерія Зелінського. Він на це заслуговує. Але ця брехлива і підла нікчема замість творення добра землякам поливає близьких брудом через Інтернет, не перевіривши фактів, не дослідивши теми. Певен - це все оплачено. Колишній мент, а нинішній гендляр-торгаш безкоштовно не працюватиме і не писатиме. За нечесно зароблені гроші  від одного із суперників чи команди Калетніка цей покидьок пера готовий обмастити дьогтем взагалі не причетну до нашого дійства Ларису Білозір.

Щодо грошей, хто дав на пам’ятник, то панок із ганделика протер би свої посоловілі  від горілки чи брехні  очі і не полінувався б перейти дорогу від свого пий-бару і прочитати на пам’ятнику імена людей, які живуть не салом єдиним, а духовністю і славою українського народу. Вони й дали гроші  на пам’ятник герою моїх двох сатиричних романів: Микола Катеринчук, народний депутат кількох скликань, Олег Ляшко, Голова Радикальної партії, член його партії - Артем Глінський, мій славний земляк Валерій Марченко, колишній начальник міліції, який на відміну від мента Ю. Деркача читає книжки і ще курсантом з-під парти читав «Аристократа із Вапнярки» та «Претендентів на папаху», підполковник міліції Олександр Баланов, Віктор Бичков, шанований на Поділлі Олександр Кавун, Василь Александр, Володимир Романюк, який є конкурентом слуги народу, за котрого у такий мерзенний спосіб піклується Ю. Деркач і кидає тінь, цілком можливо, на свою ж дуже порядну людину, котру я не знаю і не можу, відповідно, нічого поганого сказати про неї. Окрім того - хай їй щастить у виборах!!! Якщо той протеже Деркача, патріот рідної  йому і  мені України, котру треба захищати, об'єднуючись, щоб завтра танки Путіна не прокотилися і рідною мені Вапняркою й землею дорогої моєму серцю України.  Прикро, якщо гарна людина зв’язалася з такою ницістю і аморальним типом, яким, як бачимо з його писанини, є Юрій Деркач, то тінь упаде й на чесну людину, бо ж у народі кажуть: «Скажи хто твій друг…

Не можу не згадати ім’я і Володимира Онуки, директора Прат "Зернопродукт МХП", ім'я якого теж є на стелі пам’ятника. Ця інтелігентна людина не лише дає хліб  нашій державі і до хліба, а й живе не хлібом єдиним. Він знає, чим мене вразити, бо я вже не знаю, забув цілі абзаци роману, що й продемонстрував під час відкриття пам’ятника у Вапнярці,.

Але повернемося до писаки від генделика. Це типовий образ хахла-малороса, якого зневажає навіть «русскій мір». Отакі, на жаль, є в нашій державі! І, як не прикро, великий відсоток.  Малорос Юрій Деркач заради свого шлунка готовий втоптати в землю і своє рідне, святе, духовність, нашу славу на догоду миттєвій насолоді, космічній миті, аби задовольнити  свою короткочасну потребу - потребу свого шлунку. Продажність, продажність і ще раз продажність - ось девіз цих ницих істот.

Повторюю: я не знаю конкурента по суперництву з Ларисою Білозір, як і не знаю самої пані Лариси, але певен, що і він не належить до таких негідників, яким є Юрій Деркач… Шкода, що така істота взяла у свою команду такого аморального типа, яким є Ю.Деркач, характеристику якого я змалював у першому абзаці. Щоб так критично судити людей, треба самому бути моральною  людиною, а не типом. Це колишній мент, як я провів журналістське розслідування, здоровий бугай, коли запахло у повітрі смаленим - замішаний у корупції і тільки випадково не потрапив до  в’язниці - швиденько пішов на пенсію і справу закрили. Тепер торгує в ганделику на привокзальній площі Вапнярки. Я знаю багато славних поліцейських - колишніх міліціонерів. Високо освічених і чистих у своїй моралі. Ім’я одного з таких стоїть і на пам’ятнику Сідалковському, вапнярському аристократу - Олександру Баланову. Він мав причетність до безсмертя мого героя, виділивши із власної кишені певну суму коштів, щоб його улюблений герой залишився разом з його іменем на  цьому пам’ятнику безсмертя. Ні імені, ні прізвища Лариси Білозір  там нема. Його і не могло бути, бо вона, ще раз підкреслюю, немає аніякогісінького (!!!!!) відношення до пам’ятника Миколи Крижанівського, скульптора. У чому ж її дорікає цей мерзенний наклепницький тип Деркач? Аби кинути тінь, можливо, на цілком гарну, милу жінку, виною якої є тільки те, що вона суперниця по виборах когось із кандидатів, якому продався Деркач. Торгаші безкоштовно не працюють. Я можу за це покласти голову на плаху. Я за сорок років сатиричної своєї діяльності вивчив таких типів. У нього й на писку написано, якщо ви заглянете у Фейсбук, де він друкує свої брехливі опуси.

Ця мерзота своїм аморальним вчинком, брехнею підтверджує мою істину: українські вибори - це коли губи мастять сметаною, а мізки пудрять брехнею. Якщо так, тоді моя стаття за адресою. Деркач є саме таким аморальним типом. Обережно з цією нікчемою. Можете заразитися невиліковною хворобою… Тепер я переконався Дер…кач  дер і дере гроші за різні афери, комбінації, брехню, і очима не кліпає не лише у привокзальному генделику і магазинчику на території військової частини, а й заробляє, як графоман, на пасквілях, які творить з п’яної чи хворої голови десь у підворітні  генделика і знову проситься до суду. Час не за горами. Тоді його й Г.М. Каленік не врятує.

Олег Чорногуз, письменник

PS: Подаю ілюстрацію для бездуховних невігласів. Таким, як Ю.Деркач із Вапнярського генделика, щоб запам’ятав, що є на світі люди, а не жлоби, які живуть не тільки тельбухами, а ще й духовністю: розумом, інтелектом, меценатством!

Коментарі

 

Додати коментар

Захисний код
Оновити