Українець, який носить українське прізвище, але відмовляється від української мови та бореться з нею, насправді відмовляється бути українцем, а отже зраджує свою націю та переходить в інший етнічний стан.
Україна національною державою не стала. І доки вона залишатиметься державою національно-гермафродитною, ні лютого ворога, ні корупцію, ні хабарництво, ні казнокрадство та офшорництво жодному президентові подолати не вдасться. Це буде досягнуто тільки національним патріотизмом і почуттям національної відповідальності всіх українців. Тому актуалізоване нині мовним законом національне питання має перерости у проголошення державного курсу на українське національне відродження.

Чому і як актуалізувалося національне питання…
Юрій Гнаткевич, український політик, науковець, громадський діяч


Коли слухаю українські і московські телепрограми, несподівано пригадується строфа: "Не пропадёт ваш скорбный труд и дум высокое стремленье". Це писав Пушкін про декабристів. Нинішня гостра актуалізація національного питання на телеканалах і в українському суспільстві свідчить, що не пропадає даремно труд групи українських активістів, які за ініціативи і впертості харківського активіста Володимира Коваленка та київського просвітянина Івана Ющука створили два роки тому при Міністерстві культури Координаційну раду з питань впровадження української мови як державної. Адже саме на Мінкульт урядом покладено відповідальність за мовну політику в країні.

Міністр Євген Ніщук тоді прийняв нашу делегацію, після чого підписав так бажаний для нас наказ. На першому ж засіданні Координаційної ради була створена робоча група з підготовки нового мовного закону, яка, обравши своїм головою професора Володимира Василенка, відразу взялася за роботу. Я представляв у робочій групі "Просвітницький Центр національного відродження ім. Євгена Чикаленка". Група майже повністю складалася з молоді: представників різних громадських організацій, чому цей закон і називали «громадським».

Відштовхуючись від раніше зареєстрованих у Верховній Раді мовних законопроектів, ми прискіпливо і бурхливо обговорювали кожну статтю. Ніби зараз пригадується обговорення 30-ї статті закону, яка нині активно дебатується у засобах масової інформації і в суспільстві. Стаття вийшла надто ліберальною. Адже ми прописали, що хоча продавець, касир чи офіціант мають звернутися до покупця чи клієнта українською  мовою, на їхнє прохання вони можуть обслуговуватися іншою мовою. Гостро дебатувалося питання штрафів. Після того, як хтось жартома сказав, що за відсутності санкцій наш закон можна буде повісити в нужнику на цв’яшок, ми штрафи в тексті залишили.

Є поширеною думка, що ініціатором нового мовного закону був Петро Порошенко. З викладеного вище видно, що це не відповідає дійсності. Президент Порошенко в останній період своєї каденції встиг з охотою підписати наш закон. Підпису президента передувало проходження закону через Комітет духовності і культури. Тут представником робочої групи і тлумачем її позицій був координатор Руху «Простір Свободи» Тарас Шамайда. 7 червня 2017 р.  профільний комітет погодив текст закону під відомою нині назвою «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Попри відчайдушні зусилля ворогів українського національного відродження із ОПЗЖ українця Василя Німченка і українізованого (як пише Вікіпедія) Нестора Шуфрича закон було ухвалено Верховною Радою. Ця історична подія могла б і не відбутися, якби не принципова патріотична позиція тодішнього Голови Верховної Рад Андрія Парубія та його заступниці Оксани Сироїд, молода помічниця-юристка якої була секретарем нашої робочої групи. Саме вона відредагувала остаточний текст нашого варіанту  законопроекту.

Ось така коротка історія мовного закону, яка ще не закінчилася, оскільки згадані вище вороги національного відродження і вся їхня фракція ОПЗЖ опротестували його в Конституційному Суді, який ніяк не наважиться винести свій вердикт.  Час покаже, кого він підтримає: українську націю, чи ворогів її існування.

30-та Стаття закону стала дзвіночком, який розбудив тих українців, які тепер змушені задуматися: вони українці, чи «укрАинцы». Тих «украінцев», які не тільки вільно чи невільно зрадили мову своєї нації, але навіть ненавидять її, наш мовний закон дуже розсердив і вони стали волати про дискримінацію русскоязичних. Про дискримінацію нервово зашипіли  пропагандисти московських телеканалів. Ратують, що ми в Україні не українську мову захищаємо, а з їхнім «язиком» боремося. А як вони хотіли? Ми не забули десятки царських указів і наказів царських міністрів про заборону українського книгодрукування, про витіснення української мови з освіти та богослужіння. Ми не забули Емський указ та циркуляр царського міністра внутрішніх справ Валуєва: «Никакого украинского язика не было, нет и быть не может, а есть некультурное сельское наречие…» Ставлення до української мови як до сільської, колгоспної остаточно було сформовано за комуністичної влади.

Другий дзвіночок задзвонив від професора Педагогічного Університету Ім.  Драгоманова Євгенії Більченко. Наше намагання нагадати українцям, що вони українці, а не малороси, викладач культурології, доктор наук українка Більченко назвала фашизмом. Привернуло увагу громадськості загадкове запевнення української професорші, що вона так палко любить Росію, що ніколи не виїде з України. Громадськість має можливість зайвий раз переконатися, яких зусиль доклала російська імперія, аби витруїти з українців їхню національну гідність.

А вже третій дзвіночок не просто задзвонив: він «закалатав». Подія в школі №137 м. Дніпра порушила не тільки мовне питання, а й національну проблематику на весь її зріст. Учителька молодших класів Вікторія Жданова, чоловіка якої російські найманці вбили в АТО, розповідала своїм учням, що російська мова - це мова ворога і говорити треба не російською мовою, а нашою державною. Мати одного з другокласників у своєму інтерв’ю телебаченню скаржилася, що її син після цього вимагає від батьків спілкуватися з ним українською мовою. Найцікавіше те, що вона висловлювала своє щире обурення поведінкою вчительки бездоганною українською мовою. Вона дещо нагадала вчителям київських шкіл, які подібно хамелеонам, міняють свою мовну поведінку: на уроках вони українці, а на перервах і в учительських вони вже «косят» під москалів. Поза сумнівом, вчинок і позиція вчительки з Дніпра буде жваво обговорюватися в деяких київських учительських.

Дискусії і полеміки, викликані мовним законом, ще раз засвідчили, що хоча Україна вийшла з російської імперії, але імперія вийшла далеко не з усіх українців, і що саме ті з них, з кого вона не вийшла, чинять опір нашому законові, найперша мета якого полягає в тому, щоб нагадати їм, що вони не малороси і не хохли, а українці, національною мовою яких є одна з наймелодійніших світових мов, яку російська імперія витруїла з них, та яку засмітила і засіяла вульгарщиною.

Чи є на це якась рада? Звичайно, є. Насамперед дивує беззубість нашого українського телебачення. Ті телеканали, які належать членам ОПЗЖ, порушують вимоги закону про мовні квоти, чим продовжують зросійщувати українців: мовляв, нічого не змінилося і не зміниться. В ОПЗЖ добре засвоїли, що всяка мова вивчається не з підручників, а завдяки частому сприйняттю її на слух, бо лексика та інтонації записуються нейронами головного мозку у звуковому коді. Національна рада з питань телебачення з приходом "зеленої влади" припинила контроль за дотриманням квотних обмежень. Три телеканали, які можна вважати українськими («5-й», «Еспресо», «Прямий») запрошують на мовні дискусії лише чинних нардепів, забуваючи залучити до них професіоналів, які мають досвід багаторічної боротьби із засиллям російської мови, насамперед просвітян, внаслідок чого такі дискусії точаться головним чином навколо «прітєснєнія» русскоязичного насєлєнія». Українці тут переважно виправдовуються. Жодного разу не довелося почути, що українські активісти борються не з російською мовою як такою, а з нею як основним інструментом зросійщення українців, чим протистоять ліквідації української нації як геополітичного суб'єкта, що було і залишається мрією і практикою російського імперіалізму та шовінізму, вагомі досягнення яких прослідковуються на прикладі професорші Більченко та багатьох українців Донбасу, які з російської зброї стріляють по наших воїнах під команду «По украм огонь!» 

У цьому зв’язку саме через телебачення варто запровадити і поширити поняття «зради нації». Адже українець, який носить українське прізвище, але відмовляється від української мови та бореться з нею, насправді відмовляється бути українцем, а отже зраджує свою націю та переходить в інший етнічний стан. За зраду батьківщини передбачається кримінал, а зрада нації у нас досі передбачає створення для зради сприятливих умов, наприклад, навчання українських школярів російської мови або навіть в «російських» школах. Чи багато є українських шкіл для української діаспори в Росії та чи вивчають там українську мову? Там закрили єдину українську бібліотеку і єдину українську церкву! Жаль, що Український Інститут етнополітичних досліджень ім. Івана Кураса ніяк не наважиться дослідити, чи залишаються українцями ті українці, які свідомо відмовилися від мови своєї нації і розмовляють з дітьми та внуками російською, а чи вони вже утворюють якийсь окремий підетнос.

Особливим резервом для популяризації державної мови є очільники держави. Маємо шостого президента і двадцятого прем’єр-міністра. Хіба хоч один з них публічно закликав українців не цуратися рідної національної мови? Жоден. Жоден з президентів не вчинив так, як вчинили Томаш Масарик у Чехії та Юзеф Пілсудський у Польщі, які проголосили у своїх країнах курс на національне відродження та закликали свої національні буржуазії його підтримати. Ю. Пілсудський запропонував звільнитися з Войска Польського всім офіцерам, які відмовляються говорити з жовнєжамі польською мовою. Натомість в Україні навіть практикувалося вихваляння тим, що наші офіцери є російськомовними, а захищають Україну від російського агресора.

Багато зробив для національного пробудження Віктор Ющенко. Але питаннями мови він не переймався, хіба що тлумачив роль мови в націєтворенні, відповідаючи на гострі запитаннях журналістів. Керівництву «Просвіти» жодного разу не вдалося пробитися до Ющенка на прийом. Чисельна тоді парламентська коаліція не була активована на прийняття мовного закону, хоча два його проекти були тоді зареєстровані у Верховній Раді. Віце-прем’єр з гуманітарних питань Іван Васюник займався... підготовкою до фінальної частини європейського футбольного чемпіонату. Мова у нього була не на часі.

Унікальну можливість увійти в українську історію як український націєтворець має шостий президент Володимир Зеленський. Він переконливо продемонстрував, як легко може людина, яка виросла в русскоязичному середовищі, перейти на українську мову, якби вона лишень мала потребу в цьому. Така потреба виникла у Зеленського, коли він став президентом України. Така потреба могла б нині виникнути у мільйонів русскоязичних українців, якби Президент дав вказівку виконувати Закон про забезпечення функціонування української мови як державної. На жаль, цей закон нині заблокований. Президент веде себе так, ніби такого закону нема. Президент з єврейським корінням забув, на жаль, досвід єврейської держави Ізраїль, на момент утворення якої в ній було лише декілька старців, які вміли читати написані івритом релігійні тексти. Нині Ізраїль є справжньою національною державою, в якій івритом володіють усі її громадяни.

Україна національною державою не стала. І доки вона залишатиметься державою національно-гермафродитною, ні лютого ворога, ні корупцію, ні хабарництво, ні казнокрадство та офшорництво жодному президентові подолати не вдасться. Це буде досягнуто тільки національним патріотизмом і почуттям національної відповідальності всіх українців. Тому актуалізоване нині мовним законом національне питання має перерости в проголошення державного курсу на українське національне відродження. Усе має бути як у людей. Тут знову пригадується Пушкін, якого так і кортить трохи перефразувати: «Не пропадёт наш скромный труд? Из искры возгорится пламя?»

 Юрій Гнаткевич, політик, народний депутат Укураїни кількох скликань, громадський діяч,
Голова "Просвітницького Центру національного відродження імені Євгена Чикаленка"

Коментарі

 

Додати коментар

Захисний код
Оновити