Парадокс: Москва і Варшава нав’язують суверенній державі, Незалежній від Сейму і Кремля, своїх героїв! - Олег Чорногуз
Польща в черговий раз у своїй історії йде хибним шляхом, і це на шкоду, в першу чергу, їй, коханій.
Засуджуючи до страти молодого студента Степана Бандеру, польський прокурор, прийшовши додому, у своєму щоденнику записав: “нашим би полякам навчитися любити так свою Ойчизну, як  цей юнак любить свою Україну!”.
Багато поляків знали і допомагали нищівній машині нацистів. Польська спроба переписати історію, закрити роти тим, хто пережив Голокост, є шокуючою і гідною зневаги. Ми не дозволимо колабораціоністам сховатися за спинами нацистів і заперечити їхню історичну відповідальність.
Не дозволимо їм також сховатися від архівів, документів, що зберігаються не тільки у Польщі, а й в інших світах.

РОЗДУМИ НАД ОБРАЗОМ  СТЕПАНА БАНДЕРИ  
(продовження, початок - тут)
Олег Чорногуз, письменник

   Чесні поляки старшого покоління це визнавали і розуміли. Навіть  вийшов у 80-90 роки твір польського письменника, здається “Дзвони у вечірніх сутінках” (точну назву забув, хоч роман читав), в якому об’єктивно описувалися події тієї страшної трагедії для обох народів. Тепер із написаних у законі слів суб’єктивних польських парламентарів  виходить, що  тільки українська сторона вбивала поляків, а поляки зі своїми арміями, загонами, самооборонною сиділи на печі і чекали на чужій, окупованій українській території від українців польського геноциду. А де ж, панове, були ваші сміливі вояки вище названих армій та загонів Самооборони, інші ваші захисники? Сиділи у погребах і чекали, коли вам українці влаштують геноцид? Не соромно? Де ж ваш польський так званий гонор? Де сором, де честь, де гідність, що ви раптом, через 70 з лишнім років, почали пускати перед усім світом сльозу у жилетку, в якої рукавів нема?
     Так, мені могло б також не подобатися прізвище Бандера, на яке стільки висіяно ненависті і зневаги совєтською ідеологією, під якою я зростав і все це чув. Як і пізніше - від усіх не начитаних землячків моїх, які нічого не хотіли і не хочуть знати, окрім напівфабрикатів, що їм всипають під порожню черепну коробку: малоросам, перевертням і українофобам, що живуть в Україні, є її громадянами, але не патріотами. Вони або дикуни, або тимчасовці, або раби з позицією “Какая разніца, якою мовою розмовляти, в яку церкву ходити, яку країну любити”. Їм аби жити. Це переважно не люди, а шлунки, в яких виділяється тільки сік, як у піддослідного пса академіка Павлова. Проти Бандери (з іспанської, до речі, Бандера – це прапор, а Путін - маленька проститутка (путана). Чи не символічний такий історичний збіг обставин!!! - ОЧ) виступають переважно ті, хто навіть близько не знає, хто такий Бандера. Якщо у двох словах, то це син України, який усе своє життя присвятив одному – любові  і служінню Україні, забувши про родину, про світ, про все на цьому світі, окрім волі для України. Для України і для всіх поневолених народів на території Імперії Зла. На території тюрми народів. Його гасло Воля народам! воля людині! Це найголовніше кредо його життя.
    Його служіння Вітчизні, мабуть, не має аналогів у світі. Якби будь-який народ, будь-яка держава мала таку постать як Степан Бандера, для того народу, для тієї країни  - це був би справді Прапор того чи іншого  народу. З Крові, з плоті, з духовності і любові. Великої любові.
   Ця людина із студентських літ присвятила себе святому служінню - звільнити рідну землю від окупантів. Будь-яких: червоних, коричневих, червоно-білих. Ця людина не носила при собі зброї. Ця людина нікого за своє життя особисто не вбивала і не вбила. Ця людина все життя перебувала в судах, тюрмах і концтаборах. З концтабору вийшла, не підписавши ніякої угоди ні з Гітлером, ні зі Сталіном, ні, образно кажучи, ні з Пілсудським.

    У дні найкривавішої  Другої Світової війни Степан Бандера сидів зі своїми побратимами у концтаборі “Заксенхаузен” на польській землі, де вбили і задушили його рідних братів польські колаборанти - польські зрадники, а гітлерівські служки. Його вбив Сталін рукою українського зрадника Сташинського. Убив як іншого великомученика - Лева Ребета, котрий також нікого не вбивав, не насилував не вішав і не топив. Той і той зверталися до усіх поневолених народів світу, в тому числі і до поляків, котрі не відгукнулися, щоб стати пліч-о-пліч і знищити як червону, так і коричневу чуму на землі ХХ сторіччя. У ті ж роки Другої світової бандерівці організували Великий збір і кілька Конференцій на території України. Лейтмотивом в основі всіх Трьох засідань лежала боротьба з червоним і коричневими окупантами на українській землі. На всіх цих Зборах, Конференціях польське питання не піднімалося, оскільки українці вважали поляків такими самим поневоленими, і українцям слід іти пліч-о-пліч з поляками, незважаючи на на дику пацифікацію. На одному із цих Зборів і було затверджене гасло: ”Воля народам! Воля людині!” Під цим гаслом підписалися сини Азербайджана і Грузії, Дагестану і Татарстану. Одним словом, підписалися представники усіх поневолених Москвою народів.

    Із архівів, як і з інших документів, що зберігаються не тільки у Польщі, а й в інших країнах, є чимало свідчень, як саме поляки вислужувалися перед Гітлером. Як вірно служили, одягши пов’язку поліцая, чи наглядача у гітлерівських концтаборах, що розкинулися  на території Польщі. Так і хочеться написати про них: «яка б нявчала, а яка б мовчала», а не виписували брехливі, надумані, сфальшовані хворими головами закони, вдаватися до своєрідних інтерпретацій історичних подій і всю цю суб’єктивну дурню- брехню узаконювати в Сеймі.
    З боку наших польських колег, як на мене, це не що інше, як безвідповідальне розпалювання ненависті до сусіда. Тим паче, коли в сусіда кривава війна на сході з Московським загарбником. Тоді постає питання: кому – це вигідно: нам чи Польщі?! Я гадаю, нікому із нас. Це вигідно Кремлю, який тільки мріє взяти Київ і привласнити не тільки українську землю, а заодно й нашу древню історію, доточивши її до свого куцого ярлика 1147 року - року заснування Москви, або 1277 – рік першого московського улусу завдяки ярлику від хана Батия.
     Якщо б це трапилося (чергове взяття Москвою древнього Києва), то полякам варто б пам’ятати - наступною буде Варшава. А про Львів, про який несподівано почали мріяти  поляки, можна забути як сьогодні, так і завтра. Цього вже ніколи не трапиться. Тим паче, що Львів - це місто сина Данила Галицького.
     Польща в черговий раз у своїй історії йде хибним  шляхом, і це на шкоду, в першу чергу, їй, коханій. Бо саме Польщі варто триматися добрих і толерантних українців. Добрих, поки їх не розізлили і пам’ятати, що українці зла довго не тримають та й не живуть одним кривавим минулим. Українці завжди дивляться у гарне майбутнє, як вічні будівничі, а не як завойовники чужих земель і міст..
 
     Програючи війну, Третій Рейх у 1944 році раптом згадав про Степана Бандеру. І ходаки Адольфа Гітлера прибули у концтабір “Заксенхаузен”, де сидів усі ті роки Степан Бандера зі своїми, на щастя, не розстріляними однодумцями. Прибули посланці з документами, в яких обіцяли автономію Україні. Звичайно,  у випадку, якщо вождь українських націоналістів Степан Бандера виставить мільйонну Українську армію проти Червоної. Степан Бандера, ризикуючи у черговий раз своїм життям, не поставив свого підпису під гітлерівськими документами. Не пішов на співробітництво з Третім Рейхом. Він сказав: передайте фюреру, що такий документ потрібно було надати нам 30 червня 1941 року, коли ми оголосили Акт відновлення УНР. А що ж ми отримали від вашого вождя? 300 убитих українських урядовців, закатованих моїх рідних братів у вашому концтаборі руками ваших колаборантів -  поляків. Ми готові були підписати таку угоду і за кілька років до наступу німецьких військ на Радянський Союз. І знову ж - за умови, що  Адольф Гітлер надасть Україні автономію, як і іншим своїм союзникам - Болгарії, Угорщині, Румунії, але Україні автономії не надали. Україну нищили, ніби в жорстокості змагаючись зі Сталіним, і під дулами пістолетів та самосуду.
     Степан Бандера тоді не уклав Угоди з Адольфом Гітлером. Але сьогодні, коли знову проливається кров в Україні московським загарбником, саме таких мужніх людей – таких найкращих синів України як Степан Бандера, Роман Шухевич кремлівські пропагандисти хочуть очорнити. Саме з таких самовідданих  героїв, судячи з імперських претензій Москви і Польщі, не потрібно брати приклад – яскравий приклад любові і вірності служіння своєму народові у найстрашніші хвилини власного життя. Як одним, так і іншим хочеться, щоб такі герої в нашій пам’яті вмерли. Щоб українці не мали таких своїх синів і дочок, якими б захоплювалася підростаюче покоління, гордилося ними, наслідуючи їх у любові до Вітчизни, свого народу, заради волі і незалежності якого вони також готові покласти на олтар жертовності своє життя.
    Дивовижне й парадоксальне ще одне політичне явище: Москва і Варшава нав’язують суверенній державі, Незалежній від Сейму і Кремля, своїх героїв! Ми, по-перше, уже не колонія ані Москви, ані Варшави (так у нас ще є підніжки Москви і грязь Варшави у 5-й колоні України, але не вони нашу долю вирішують). По друге, наші герої воювали не під Варшавою чи у Москві, або в Самарі. Ми за свою волю воювали на своїй землі і відстоювали цю волю у своїх горах і лісах. Ви ж любите Пілсудського чи генерала Андерса. Це ваше право. Москва захлинається від любові до божевільного Івана Грозного - ката новгородців і псковців, чорносетеннської повії Катерини чи до тирана Сталіна – це їхнє право. Хай люблять, хай створюють їм мавзолеї, хай цілують у пантофлі і вище. Це їхнє моральне право. Нам воно ні до чого. Нам, аби тільки Москва не викрадала наших  київських князів і нашу н історію і чи не найпершу назву нашої держави – Руси-України і не присвоювали, по-злодійськи, тих, хто їм не належить: як, наприклад, князь Володимир-хреститель, княгиня Анна - королева Франції. А там хай божеволіють, і ті, й інші, залишивши нас у спокої. Сьогодні два  імперські гонори злигалися між собою і диктують нам кого в Україні любити – Сталіна чи Пілсудського, чи бандитів із армії Крайової, яка вирізала наших людей на Волині і кидала у вогонь українських немовлят! А Москва хоче, щоб ми і досі любили зрадника свого батька їхнього московського “героя” - Павліка Морозова та злочинницю Зою Космодем’янську, котра в ім’я кремлівської ідеології спалювала хати своїх ж росіян, аби там і німецьким духом не пахло.

    А Бандера ані в стінах тюрем, ані в стінах казематів, ані в стінах концтаборів і карцерів ніколи не зраджував свій народ, свою землю, і все своє життя присвятив служінню нам, українцям, в ім’я нашої волі, нашої державності, нашої невмирущості, поклавши на жертовний олтар заради цього своє власне життя. Чи його подвиг-життя не варті наслідування нашої молоді, яка має знати  правду про таку постать у нашій історії, якою є постать Стапана Бандера. Постать, якій у вірності Вітчизні, любові до свого народу, нема  рівних, мабуть, у цілому світі.
   
  Олег  ЧОРНОГУЗ, письменник,
  для порталу "Воля народу"

Коментарі

 

Коментарі  

 
0 #2 Буртик 07.02.2018 00:56
Вельмишановний молодший Друже Олег, - відповідь на Вашу статтю у ‘’Воля Народу’’ Степан Бандера.

Кожний запитає, хто не знає, Хто є автором цеї статті? Впізнайте по змісту і характеру його статті. Так він є незрівнано-великий український патріот, лбитиль свого нарду, соборник та неперевершимий мистець слова,яке вживає, замість зброї, як хірург – лезо острого ножа та вирізує занесені болячки на здорове тіло українського народу.

Гратулю Дорогий пане Олег, заючи, що Ви є ісповідником мельниківської ідеології, але допис про діяльність С. Бандери, навіть його звеличник не зміг би краще написати.

З великою пошаною.

Ваш друг Іван
Цитувати
 
 
+2 #1 Верес 06.02.2018 12:17
Прочитав - передай іншому!
Цитувати
 

Додати коментар

Захисний код
Оновити