Журналіст Віталій Портников: Неусвідомлення своєї національної ідентичності - ознака колоніального мислення
Олександр Мастер попросив, а я розміщую на його прохання цей, вартий уваги шановної громади, допис. Переклад на українську мову зробив пан Олександр Мастер, пише на своїй сторінці у Фейсбук Оксана Ляшенко.
Віталій Портников півгодини переконував ведучу, що запорукою успішної України є зараз не економічні реформи чи свобода і демократія, а національна ідентичність людей: у першу чергу, мова, потім культура, історія і також автокефалія церкви (Томос). Єврей Віталій Портников(Vitaly Portnikov) переконує українку Людмилу Немирю в необхідності українізації (!).
Див. на відео з 54 хвилини:

Друга частина надзвичайно відверта і від того, місцями, навіть обурлива. Не впевнений, чи більшість українців зможе прийняти таку голу правду. Усе це російською мовою, але я надаю власний переклад Oleksandr Master:

Ведуча (В): на чому базується ідентичність?
Портніков (П): на тому, що наступного разу тут не буде російської мови, бо ніхто з глядачів не буде ЇЇ розуміти.

В: Ну це що єдине, що…
П: Це один із фундаментальних моментів

В: Ну добре. В авторитарній державі це можна дуже швидко зробити
П: Не можна, бо потрібні покоління, для яких ця мова буде рідною.

В: Указом?
П: Указом не можна. Ніхто не думає, що Путін завоює Польщу, бо там усі люди говорять польською. І навіть в соціалістичні часи у Польщі була самостійна інфраструктура, а Україна була зросійщена. До речі, завжди коли щось хотіли перетворити в російську провінцію, то туди відправляли росіян. Не маю нічого проти росіян, тут мова про росіян як носіїв культури – ними можуть бути і українці, і білоруси також, яких відправляли на будівництва Латвії та Естонії. Тому що це був єдиний засіб ліквідувати державність цих країн, через зміну демографічного складу. А в Україні, хоч це також робилось через Голодомор, не потрібно було міняти демографічну більшість, а потрібно було міняти свідомість нації, щоб вона стала російська.

В: Добре, давайте введемо авторитарне правління, відмінимо свободу слова – це ж найкращий спосіб змінити свідомість?
П: Свобода слова не є фундаментом існування української нації. Тому що, якщо Росія буде демократична та вільна, і Україна буде демократична та вільна, то значить вони можуть об'єднатися. Що їх тоді розділяє? Уявіть, Путін помер, з'явився новий Горбачов, демократія і свобода, дружба з сусідами, розмовляйте любою мовою. Але краще російською. Бо російська це мова демАкратії і свАбоди, давайте нею розмовляти, а українська це мова ОлігАрхАтА – у вас Олігархи нею розмовляють. Давайте об'єднаємося і буде в нас демократія і свобода.

П: Ви зараз будете казати, що я проти демократії та свободи. Але я кажу про інші речі. Щоб Україна збереглася як держава, демократія і свобода важливі, але це не головне. Головне – це ідентичність, головне, щоб це була країна, яка відрізняється від Росії, Польщі, Фінляндії та Швеції так само, як ці країни відрізняються між собою – мова, культура, розуміння власної історії, які відрізняються від російських і які не мають з російськими нерозривного зв'язку.

Найголовніше, що відбулося за ці 5 років, це мовні квоти на телебаченні, це допомога українському кінематографу і те, що ми можемо отримати Томос про автокефалію. Це останнє рішення вартує 100 економічних реформ в країні. Тому що економічні реформи завжди можна провести, а цивілізаційні розриви можна зробити лише в певні історичні моменти – раз на 300-500 років.

Люди, які борються за економічні реформи, можуть бути замінені іншими людьми, а люди, які отримають автокефалію, можуть ніколи більше не з'явитись протягом наступних 700 років – наскільки ми цього чекали? При цьому Росія усе це чудово розуміє, тому з приводу отримання Томоса буде чергова воєнна провокація, щоб нівелювати значення цього факту. Все це може бути, бо Росія, на відміну від нас, чудово все це розуміє. Росіяни витратили сотні років, щоб ліквідувати інший народ, який тут жив. Наприклад, був інший народ в Великому Новгороді, зовсім інший, за всіма генетичними аналізами росіяни півночі і центральної частини відрізняються, як два окремих народи. В Новгороді була інша мова, інша цивілізація, демократія, все таке – вони просто все це знищили. І тепер це звичайна заштатна, нікому не цікава Новгородська область, де просто в Софійському соборі сплять наші князі. А Україну не змогли знищити, бо вона довгий час була в Речі Посполитій і у Великому Князівстві Литовському – пізно ми увійшли. Вони все зробили можливе, точніше не вони, а українські колабораціоністи, які їм служили, які поїхали звідси будувати там імперію: концепція трьох народів, спільна історія від Київської Русі – і більшість населення досі не може позбутися цієї нісенітниці, хоча це не правда і не має відношення до історії. Але це писали в підручниках, їх вчили цього в школах.

В: Та ми за 27 років не дуже багато підручників написали, по яких діти можуть зрозуміти, що все по-іншому. Ось це є культура.
П: Звісно. Тому що з 1991 року ми жили з ідеєю, що потрібно побудувати багату країну. І досі з цим живемо. А я вам кажу, що тут не буде багатої країни, не надійтесь на це.

В: Хоч вільна буде? Ну якщо не багата, не вільна, то лише з ідентичністю?
П: Тут потрібно побудувати українську вільну країну з рівними шансами для всіх. Але ці шанси не гарантують, що населення стане багате. Війна, низька працездатність населення, старіння – говорять про те. що з кожним роком ми від цивілізованого світу будемо відставати з кожним роком все більше. Ніякої можливості зробити ривок в сьогоднішніх умовах у нас немає – є можливість тільки підтримати штани. Тому багато людей будуть звідси виїжджати. Але ті люди, які залишаться, якщо зможуть створити тут Українську вільну країну, то багато людей захочуть тут жити щоб бути Українцями. Я ще раз підкреслюю, ця країна має бути прихистком для українців – Прихистком, а не Клондайком. Ізраїль був найбіднійшою країною до 6-денної війни, корупція була (вище голови), жили в металевих вагончиках. Але чого хотіли люди, які туди їхали? Вони хотіли бути євреями. В совєцький час більшість євреїв по ізраїльських візах не їхало в Ізраїль, а виїжджало в США – тому що вони не хотіли бути євреями! Ну не можна людину змусити бути євреєм, якщо він не хоче. Навіть якщо він 3 тисячі разів народився євреєм. Ну не хочу він! Якщо в Америці жити багатше, то поїде в Америку.

В: Так, не всі ж люди бачать історичну місію.
П: Так само багато українців виїжджають. Але ми тут країна, яка для українців (!). Не для мене перш за все, а для українця, який хоче бути українцем. Для того хлопчика, який сьогодні народився в селі і хоче залишитись українцем, а не стати росіянином, не стати американцем, не стати поляком. Який хоче жити у своїй країні, говорити своєю мовою, своєю історією.

В: Або говорити різними мовами і все одно бути українцем. Або бути різними національностями, але все одно бути українцем.
П: Якщо людина іншої національності, вона все одно буде розуміти, що українська мова це його цінність. Як розуміє це будь який французький єврей, що залишився у Франції. Він безумовно єврей, але хоче бути французом. А якщо він хоче бути євреєм, то він купує квартиру в Тель-Авіві і їде в Тель-Авів. Він продовжує розуміти французьку, але він також розуміє, що його головна мова, заради якої він виховує своїх дітей, це іврит. Це різні речі. Ніхто ж не говорить, що люди не повинні розуміти тут російську, англійську чи польську мову. Питання в тому, якою мовою вони хочуть дихати. Це найголовніше, тут дихати треба українською. І значно важливіше, ніж усе інше. Ви розумієте, усі інші країни роблять те саме, що й ми: вони проводять економічні реформи, борються з корупцією, борються за досягнення демократії, борються з ворогами – це природно. Тільки люди в тих країнах точно знають, хто вони: шведи, норвежці, поляки, євреї.

В: А ми також не знаємо.
П: Не знаємо. Не знаємо, бо в саме поняття українець вкладають різні сенси.

В: Знаємо, ми сто раз довели це, що ми знаємо. Ми довели тим, що вистояли у війні, ми довели тим, як російськомовні люди йшли на фронт з голими руками і вмирали за свободу цієї країни.
П: Може ці люди приймали те, що українські цінності будуть важливі для їхніх дітей?

В: Просто тоді було не важливо, якою мовою вони говорили. Просто тоді вони думали про Україну, як про свою…
П: А може ті люди були ображені, що інша Білгородська область забрала кусок?

В: Просто люди не йдуть вмирати за образу.
П: Не відомо. Хто за що. Люди вмирають за різні речі. У них різне уявлення Батьківщини. Якщо ми не вибудуємо тут нормальну країну, де люди будуть розуміти, що вони вмирають за УКРАЇНУ. І що таке Україна при цьому. Дивіться, у виборах бере участь меншість. А у голосуванні на виборах бере участь більшість – дезорієнтована більшість.

В: Тільки ми ж не дезорієнтована більшість. От давайте, відразу чесно скажемо. Усе чудово розуміємо, ми мудрі.
П: Слухайте, перестаньте, не треба цих лозунгів. Українці бідний, дезорієнтований народ, більша частина якого не розуміє взагалі де вона знаходиться і для чого вона живе. Усі ці розмови про мудрих і сильних залиште для Тимошенко і Порошенка – вони розкажуть на мітингах. Ні, я не жартую.Тому що нація, яка захоплена досі цінностями виживання, не може бути мудрою і сильною. Так не буває в історії, ми таку націю будуємо.

В: Так щоб вижити, треба бути мудрим. І сильними.
П: Або поступливим, або слизьким, або брехливим. Та яка різниця, для того щоб вижити можна все – можна рідну маму продати щоб вижити.

В: Не можна
П: Можна. Ми це бачили на прикладі української історії десятки разів. Продавали Україну, продавали рідну мати, продавали сім'ю. А потім говорили, що найголовніше це сімейні цінності. Але якщо треба гроші, то побачимо.
Ми це добре проходили. Ми будуємо інший народ, з 2014 року. Але так, люди, які хочуть таку Україну, перебувають в меншості. Не треба думати, що десь там на заході є інша більшість – ні, там такі самі люди живуть. Вони спокійно їдуть звідси – з Україною в серці, звичайно – але їдуть. І я не хочу їх звинувачувати. Тому що я завжди вважаю, що почуття Батьківщини, і почуття обов'язку це не одне й те саме. Якби це було те саме, то я б зараз сидів в студії Тель-Авіва, але ж я не відчуваю обов'язку перед Ізраїлем – я відчуваю обов'язок перед Україною. Хоча Ізраїль я сприймаю як батьківщину мого народу, але політично я сприймаю себе як українця, і відчуваю обов'язок перед Україною. Це ж неможливо нав'язати. Навіть самому собі, не те що хтось інший, сам собі ніколи не нав'яже цього відчуття. І я добре розумію українців, які їдуть – у них є відчуття Батьківщини, і немає відчуття обов'язку перед Україною. А ми тут будуємо країну у кого є почуття обов'язку – інші тут не залишаться. Тут не буде добре жити дуже довго.

В: З ким будувати, якщо найактивніші поїдуть? Сумно.
П: Ні, не поїдуть найактивніші. Поїдуть без відчуття обов'язку. Ті ізраїльтяни, що побудували Ізраїль набагато ефективніші від мене як будівничого Ізраїлю і американських євреїв.

В: А може ті, хто їдуть, мають відчуття обов'язку перед своїми дітьми і своєю сім'єю? Таке ж можливе. Для них батьківщина це їхня ім'я, їхній батько, мати, дружина, діти.
П: Можливо, це нормальна свідомість колоніальної нації. Запевняю вас, у всіх колоніальних націй сім'я це найважливіше. Тому що у них немає держави. У них чужа держава.

В: А для кого державні цінності важливіші сім'ї? Для німця, для француза?
П: Запевняю, що там цінності держави і цінності сім'ї практично тотожні. А в нас ні, у нас сім'я. Там сім'я дуже важлива, але там і країна дуже важлива. Треба дивитись соціологію, але я точно знаю: українські сімейні цінності це особливість колоніальних націй.

В: Для рядових росіян імперія важливіша за сім'ю?
П: Якби це було не так, то Росія не була б такою країною. Чому Росія завжди вигравала в околиць імперії, бо для росіянина це зовсім нормально померти за державу, щоб вона була сильною і всі боялись. Росія це авторитарна країна, без демократичних традицій, але з державним відчуттям у народу. Поки у нас не з'явиться це відчуття ми завжди будемо програвати росіянам. Завжди. Ми ніколи не виграємо, ми завжди буде їхньою напівколонією. Це потрібно чітко розуміти – якщо не сформуємо цього відчуття, не сформуємо ідентичності, то нічого не буде. Це у них було виховано навіть не Московським князівством, а ще Золотою Ордою.

Чому білі йшли служити в червону армію в 20-ті роки? Чому біла еміграція підтримала Совєцький Союз у другій світовій війні? Тому що вони бачили як була відновлена імперія – для них це було найголовніше. Демократія і свобода їх зовсім не цікавили, їх цікавила територія, і влада на території, і вплив країни. Тому що вони росіяни. Вони цим пишаються. А ми дійсно пишаємося сімейними досягненнями. Нічого поганого у цьому немає – це по-людськи дуже добре. Але якщо ми не навчимося пишатися Україною, її культурою, її силою, її можливостями, тим як вона опирається. І якщо це не стане на першому місці для великої кількості людей, деколи важливіше сімейних інтересів, то ніякої України не буди. Я вас запевняю.

Повідомила про новину Оксана Ляшенко на своїй сторінці у Facebook

Коментарі

 

Додати коментар

Захисний код
Оновити