Віталій Портников: Українська мова в українському ресторані. Повернення за святковий стіл
У цій побутової інтермедії - вся історія України останніх століть.
Розмовляємо зі Святославом Вакарчуком і Миколою Княжицьким на терасі одного з київських ресторанів. Спілкування, зрозуміло, йде українською мовою. Офіціанти — професійні і ввічливі - розмовляють між собою неподалік в очікуванні, поки ми визначимося із замовленням. Спілкування, зрозуміло, йде українською мовою — пише Віталій Портников для "Радіо.Свобода".

Але ось офіціант підходить до нас прийняти замовлення і … звертається російською. Сторонньому спостерігачеві це може здатися дивним, навіть диким. Чому люди, які спілкуються між собою однією мовою, вважають за краще перейти для бесіди з клієнтом на іншу? Тим більше, що офіціант чудово знає, хто такий Вакарчук, якщо не був на його концертах, то вже точно слухав пісні. І розуміє: рідна мова відвідувача — українська, а не російська. Як, втім, і рідна мова офіціанта. Тим більше, що офіціант — молодий хлопець, який, на відміну від нас, не застав часи ганебного зросійщення, коли вважалося, що говорити українською мовою «у пристойному місці» просто соромно, що українська мова — це мова села, а не міста.

І, тим не менш, у цій побутової інтермедії - вся історія України останніх століть. Свідчення того, до якого рівня імперія розвинула в українців комплекс національної неповноцінності, так, що навіть через десятиліття після її загибелі, я чую від молодих людей, які приїжджають до Києва зі східних регіонів країни, що говорити рідною для них українською мовою «не прийнято», що «засміють».

І я згадую про своїх однокласників, україномовних хлопців, які будь-що-будь намагалися «звільнитися» від мови своїх батьків, тільки щоб уславитися «городскімі». І про своїх колежанок по російському відділенню філологічного факультету університету в Дніпрі, красивих дівчат із українських сіл, які за будь-що бажали вивчитися на викладачів російської мови. Саме російської! Щоб уславитися «городскімі». Щоб викладати мову, якою розмовляло місто.

Злий чарівник біситься у кремлівських палатах

Саме тому 16 січня є таким важливим днем не тільки для української мови, він важливий для всієї України. Пасербицю, яка може хіба що мити тарілки на кухні, держава урочисто садовить за ошатний стіл. За міський стіл. І раптово виявляється, що ця падчірка — не падчірка ніяка, а рідна дочка, яка і була завжди городянкою, елегантною і вишуканою.

А злий чарівник, який намагався нашу «попелюшку» змусити прибиратися на чужій кухні, біситься від злості у своїх кремлівських палатах і розповідає світу про утиски «російськомовного населення», обмеження прав національних меншин, насильницьку українізацію та інші «українські злочини».

Інф.: nv.ua

Коментарі

 

Додати коментар

Захисний код
Оновити