Фонд змін
Будь-хто, хто хоча б трохи замислювався над проблемами української політики, рано чи пізно упирався в питання олігархів.
Справді, і Помаранчева революція 2004 року, і Революція Гідності 2013-2014 років мали своєю кінцевою метою поставити політичне життя країни під контроль громадян — тобто, просто кажучи, встановити в Україні демократію. Принагідно йшлося про перетворення України на сучасну демократичну й правову державу, про інтеграцію в Європу — але ж і ці завдання були б нерозв’язні без демократії. У тиранічній або олігархічній державі права людини перебувають під великим питанням, та й в Європі йому робити нічого. Основні зусилля докладалися заради демократії.

Проте у багатьох сенсах віз і нині там. Перетворення, що відбуваються в Україні, чесніше було б назвати потугами на перетворення. Українське суспільство, як і раніше, існує окремо, політичний клас — окремо, і суспільству він практично ніяк не підконтрольний, натомість якнайтісніше пов’язаний з олігархами (власне, вони й складають його ядро). Вони і вирішують свої справи через президента, парламент та уряд.
Приходячи на вибори, українець заглядає в бюлетень і бачить: ось цей кандидат представляє інтереси Пінчука, цей — Ахметова, а цей — Коломойського... Виборець думає: «Добре, звичайно, що у мене є хоча б такий вибір — росіяни й білоруси навіть його позбавлені. Але де ж той кандидат, який представляв би мої інтереси?».

Такого кандидата не лише немає, але й в принципі бути не може. Причина проста: неформальні зв’язки всередині системи, що збереглися з дореволюційних часів, звичайно, важливі, але ж вони — всього лише канали застосування тієї сили, ім’я якій гроші. Олігархи правлять усім тому, що цією силою володіють. Хто вечеряє дівчину, той її і танцює, і найбільшою мірою сказане належить до дівчат політичних. Гроші дають олігархам можливість випускати на політичну сцену лише тих акторів, які їм до вподоби — і на тих умовах, які їм до вподоби.
Тому, видається, марними є надії на можливих «несистемних» кандидатів у президенти. Хоча б на артистів, таких, як Святослав Вакарчук чи Володимир Зеленський. Нехай зараз вони перебувають і поза системою, але опинившись при владі, будь-який із них буде змушений грати за її правилами. Адже сам державний апарат залишиться незмінним, сили, що впливають на нього — теж. Чи настільки вже важливо, хто посідає перше місце? За розсудливого Августа, жорстокого Тиберія і божевільного Калігули Римська імперія жила й розвивалася приблизно однаково.
Ще з передреволюційних часів (якби це було не так, і сама революція була б неможлива) в українському суспільстві існує те, що можна назвати «консенсусом змін». Деталі можуть відрізнятися, але в головному найактивішна і найбільш передова частина цього суспільства згодна: країна потребує ось таких і таких зміни.

І відтоді йде дискусія: як здійснити ці зміни на практиці? Відповідей дається чимало, але і я ризикну запропонувати свою — звичайно, всього лише одну з можливих.
«Консенсус змін» справді існує. І аж ніяк не всі його прихильники бідні — до їхніх лав входить не лише дрібний, але й середній бізнес, і менеджери, далеко не всі з яких заробляють мало... Однак всі ці люди не мають змоги здійснити на практиці свій політичний ідеал. Порівняння з Францією 1789 року вже давно застрягло в зубах, і все-таки варто ще раз згадати про нього.
Силі, як відомо, потрібно протиставляти силу, хитрості — хитрість, а грошам — гроші. В олігархів вони є, але не тільки в них. На підставі ідей «консенсусу змін» можна створити те, що тут ми умовно назвемо «Фондом реформ». Йдеться не про партії, не про силу, яка претендує на політичну владу — а про громадський інститут, який фінансував би партії та окремих політиків, що стоять за реформи. А самі ці суб’єкти політики, отримуючи гранти від Фонду, залежали б уже від нього, а не від олігархів.

Технічно це можна було б здійснити приблизно так (зараз йдеться лише про одну з можливих схем). Отже, проголошується створення Фонду, причому його ідейна платформа — той самий «консенсус змін». На чолі організації стають люди, що володіють довірою суспільства і відомі своєю чесністю і прихильністю до змін.
Будь-хто, хто бажає реформ, перераховує до Фонду посильну для себе суму. Зробивши це, він реєструється на сайті Фонду й отримує право голосу. Зрозуміло, на цьому самому сайті публікується інформація про кожну отриману й витрачену гривню — все має бути абсолютно прозоро, без цього й сама ідея втрачає сенс.
Надалі, якщо якийсь політичний суб’єкт, що претендує на владу в Україні, ставить собі за мету реформи і бажає отримати на це кошти — він має довести, що витратить їх саме на цю мету. На сайті Фонду проводиться голосування серед жертводавців — адже хто витрачає гроші, той і має вирішувати, на що вони підуть.

І на цьому шляху є безліч пасток. Якусь частину грошей, звичайно, розкрадуть, і з цієї перспективи заздалегідь доведеться змиритися (але не з самою крадіжкою — і карати за неї з усією суворістю). При всій повазі до України, тут навіть у справі боротьби з корупцією здатні розвести корупцію, а вкрадуть навіть те, що вкрасти в принципі неможливо. Але все інше піде на діло — в будь-якому разі, така надія є.

Іншу небезпеку становить Росія, в якої грошей більш ніж достатньо. Вона цілком може через підставних осіб організувати фінансування Фонду і нав’язати йому свої цілі. Про таку загрозу теж не можна забувати. Москва цілком може перетворити прагнення українців до змін на його власну протилежність, як вже неодноразово робила. Однак в тому і полягає перевага Фонду, що бути значною силою він може лише тому, що суспільство йому довіряє. Тому він, подібно до дружини Цезаря, не може допустити, щоб на нього впала навіть тінь підозри. І неважливо, буде це підозра в роботі на Росію чи в крадіжці. Скінчилася довіра — скінчився й Фонд.
А якщо так, то головною — або хоча б однією з головних сил у політиці стане суспільна довіра. Хіба не до цього ми прагнемо?

Ілля Федосєєв
Інф.: day.kyiv.ua

Коментарі