Євген Лапін: Феномен згуртованості в українських реаліях
Що з нами не так, і як потрібно вчитися бути єдиним цілим.
У цього явища багато різних назв. Залежно від контексту, це явище називають єдністю, солідарністю, спільністю, згуртованістю, зв’язністю, груповою цілісністю etc. Ми говоритимемо про згуртованість (cohesion — англ.). Однак, хоч би як ми називали цей феномен, суть його зводиться до одного: спільнота людей поводиться як єдине ціле.

Характерний приклад — командні види спорту. Футболіст віддає пас туди, де з його команди нікого немає, але, коли м'яч долітає у призначену точку поля, його приймає партнер із команди, який опинився там, де треба. Як спортсменам вдається досягти цього, не домовляючись? Просто вони навчилися почуватися у грі єдиним цілим.

Що з нами не так?

Цілком очевидно, що, практично, в усіх сферах життя бути згуртованою спільнотою ефективніше, ніж вирішувати проблеми й завдання поодинці.

 Інколи феномен, який цікавить нас, описують і пояснюють через категорію ідентичності. Коли велика кількість людей, усвідомлено чи неусвідомлено, пов'язує «образ себе» з певною ідеєю, цінністю або моделлю поведінки, і, ніби переживаючи взаємну причетність, вони починають не домовляючись поводитися відповідно до цієї ідеї, цієї цінності тощо. Це переживання і називають ідентичністю.

Спільнота людей із явно вираженою ідентичністю поводиться як цілісний суб'єкт. Навіть незнайомі одне з одним люди у певних контекстах діють скоординовано. Така пов'язана ідентичністю спільнота виявляється більш згуртованою, тобто більше спроможною на вирішення складних соціальних завдань, із якими не під силу впоратися спільноті без вираженої ідентичності.

Чинниками, що створюють таку ідентичність на рівні всього суспільства, можуть виступати спільна історична пам'ять, досвід спільного подолання тяжких випробувань, спільне культурне коріння, спільна релігія, єдина мова й т.п.

На жаль, в українському суспільстві перелічені вище чинники не працюють. У нас в одному регіоні одна історична пам'ять, в іншому — інша. Відтак, одна частина суспільства, згуртована однією історичною пам'яттю, опиняється в жорсткій конфронтації з іншою частиною суспільства, згуртованою іншою історичною пам'яттю.

Замість згуртованого суспільства ми прийшли до протилежного результату — розколу, що й призвело до втрати низки територій та війни в одному з регіонів.

Досвід спільного подолання тяжких випробувань у контексті наявності дуже розбіжних історичних пам'ятей сприймається не як об'єднавчий, а, навпаки, — як роз’єднавчий чинник. І це даність, якої не можна не враховувати. (Майдан — виняток, але про це нижче.)

Спроби політиків стрімко українізувати суспільство з допомогою єдиної мови, використавши її як об'єднавчий чинник, — також поки що призводять до протилежного результату. Змусити всіх публічно розмовляти однією мовою можна, але це не приведе до того, що українська мова стане внутрішнім об'єднавчим чинником усього суспільства.

Безумовно, крок у напрямі об'єднання зроблено в конфесійному плані — з одержанням Україною Томосу. Однак його реальні наслідки ми зможемо оцінити лише через кілька поколінь.

Культура могла б об'єднати українське суспільство, проте на тлі конфлікту двох історичних пам'ятей її об'єднавча роль поки що так само нівелюється. Та й на культуру влада апріорі не робить ставки, про що свідчить цифра у відповідній статті Державного бюджету України.

Мабуть, за певних умов ідентичність і пов'язану з нею згуртованість можна було б формувати й підтримувати через культивування образу спільного ворога. Що певною мірою і відбулося. Через російську агресію на Сході нашої країни дедалі більше й більше жителів України починають сприймати РФ як ворога.

Однак через недостатню адекватність і недостатню ефективність внутрішньої державної політики України це не приводить до підвищення згуртованості вкотре зневіреного суспільства. Тому робити ставку на образ ворога як на чинник, який підвищує згуртованість українського суспільства, — шлях у нікуди.

Але чи є оптимістична перспектива?

 Показово, що багато експертів, журналісти і представники громадянського суспільства давно сходяться на думці, що головним, коли не єдиним чинником, який об'єднає українське суспільство, має стати спільний образ майбутнього. Однак ініціативу в цьому процесі перехопили політики, обіцяючи виборцю на виборах — парламентських і президентських — нову ідеальну країну. Проте вона потім завжди розбивалася об недоговороспроможність і корупційність як старих, так і нових псевдоеліт, що змінюють одна одну при владі.

І це саме ще одна — ключова — проблема для України. Мало того що політичні партії часто навмисне розколювали суспільство і, пробиваючись у владу, маніпулювали мовою, історичною пам'яттю та культурою. Але навіть якщо цього не відбувалося і в політичній програмі тієї або іншої партії чи політика мова заходила про модель якоїсь успішної й сильної України, вона нівелювалася відсутністю реальних реформ після приходу цієї політичної сили до влади.

Тут саме доречно повернутися до досвіду Євромайдану. Коли люди, об'єднані загальним баченням європейського майбутнього України, змогли згуртуватися і перемогти в зіткненні сильнішого противника. Очевидно, що досвід спільного подолання відбувався не в минулому, не апелював до тієї або іншої історичної пам'яті. Все відбувалося в сьогоденні, і склеєна в ньому нова ідентичність дозволила примирити дві історичні пам'яті, згадані вище. Або, точніше, дозволила співвіднести їх так, щоб їхнє протистояння не було істотним у спільній діяльності.

У певний момент здалося навіть, що в країні виник суспільний договір між суспільством (волонтери й активісти перейшли в третій сектор) та політикумом (низка майданних партій стали правлячими) і можна продовжити спільну діяльність у напрямі наміченого й майбутнього.

Але з тих самих причин і через, по суті, розірваний постмайданною владою договір ми не змогли використати потенціал навіть такої глибини, сили й ціни. Чим не тільки розчарували прибічників Майдану, а й ще більше відштовхнули тих, хто його не зрозумів або не відчув. Хоча й живе з образом майбутньої успішної України, за який і стояли люди на Майдані. Плата за зраду — висока. Ми не тільки втратили території, а й продовжуємо втрачати людей усередині країни.

Росія як серйозний глобальний гравець, як і раніше, працює на розкол. Агресивна політика медіаресурсів, афілійованих із проросійськими партіями, які продовжують маніпулювати і минулим, і сьогоденням, збирає у свої електоральні «бульбашки» розгублених і розчарованих виборців. Провал Зеленського лише погіршує ситуацію, а останні дані соціологів КМІС і Фонду демократичних ініціатив — шокують: ОПЗЖ — перша, а Юрій Бойко, який тисне руку російському прем'єрові під час війни, — другий після Зеленського. Ми втратили черговий шанс і наближаємося до ще однієї межі, за якою — вже реальне громадянське протистояння, обумовлене поставленим під сумнів європейським вектором. Тобто ми можемо повернутися в ту саму точку, знецінивши тисячі життів наших співвітчизників, котрі загинули як на Майдані, так і на фронті.

Однак повторюся, що зовнішні чинники лише посилюють вплив внутрішніх. І якщо політики не впорюються із завданнями, то чому не формується пул експертів, здатних правильно сформулювати завдання та знайти інструменти для їх вирішення? По суті, створити базу для ключової реформи країни: зробити її згуртованою, отже — ефективною.

Які завдання у експертів?

На жаль, експертне середовище теж затиснуте в рамки старих руйнівних наративів, а часто несамостійне через роботу з різними внутрішніми й зовнішніми донорами.

У користуванні — опора на ті самі образи минулого, причому в прочитанні тільки однієї версії історичної пам'яті; ідеї моноетнічної держави; постійні пошуки винних, що формує осуд одних і відчуття вини в інших, а відповідно — ще більше поглиблює розкол.

Істотний, хоча, по суті, смішний чинник «Три українці — два гетьмани», властивий більшості українських експертів, які не готові дослухатися до інших думок. Тоді як усі серйозні завдання соціогуманітарного конструювання, до яких, на мій погляд, належить і посилення згуртованості українського суспільства через роботу з його ідентичностями, нині можуть бути вирішені тільки колегіально.

Понад те, повноцінна картина майбутнього та дорожня карта, яка має до нього привести, такі складні, що їх неможливо утримати в одній голові. Тому, в поєднанні з попереднім, цей чинник призводить до постійного пробуксовування процесу.

Відтак, не складається команда експертів, голови яких спільно змогли б утримати таку картину майбутнього разом із дорожньою картою. Так, щоб можна було «розшити» її в наративи, ідеологеми та меседжі для наступного транслювання в суспільну свідомість.

До того ж більшість експертів усе ще мислять лінійною логікою. І, на жаль, не готові розглядати нелінійні динамічні явища, якими, на мій погляд, є феномен ідентичності та пов'язана з нею згуртованість.

Наприклад, багато хто не готовий сприйняти думку, що для того, аби встигати за дедалі динамічнішим світом, потрібно вповільнюватися. Або що інколи ефективніше діяти не домовляючись. Або що інколи консенсус важливіший за ефективність. Або що грою можна подолати війну.

Ми всі завжди поспішаємо отримати готову відповідь, причому бажано, щоб вона була простою. Мабуть, цей чинник стосується процесу вирішення взагалі будь-якого глобального завдання. Нам же принаймні незатишно, а то й болісно утримувати в зоні уваги невирішене завдання. Це викликає сильний дискомфорт — питання є, а відповіді на нього немає.

Треба щось робити, а що — незрозуміло. Робимо або те, що написано в підручнику, або те, що роблять інші у схожій ситуації, або перше, що спаде на думку. — Пандемія? Карантином її! Друга хвиля? Карантином вихідного дня її!

Певна річ, в усіх цих причин є свої підстави й передумови. Але суть того, як їм давати раду, мені здається, зводиться до трьох речей — готовності експертів працювати в команді, невикористання чинників, які роз'єднують людей, і намірів справді вирішити поставлені завдання.

Відмичка до включення такого наміру проста у звучанні, але складна у виконанні — «Дозволити собі утримувати завдання в зоні уваги невирішеним та підвищувати рівень власної компетентності, доки він не сягне рівня складності завдання».

Тобто тримати завдання в увазі, залучати різних експертів, розглядати його пошарово, пофрагментно, з різним рівнем деталізації, доки не прийде однозначне, просте, зрозуміле для всіх учасників процесу рішення. І не поспішати при цьому. Бо відповідальність за свою позицію та щирість стосовно країни і її майбутнього — одна з ключових умов цієї роботи.

Проте варто підкреслити, що ця відмичка, ця рекомендація — не так для державних керівників: вони вважають, що не мають права не вирішувати завдання, для них простіше вирішити його хоч якось, головне — щоб до них не було юридично обґрунтованих претензій. Це побажання, швидше, для експертів-аналітиків, на думку яких зрештою і спираються політики.

Повторюся, на мій погляд, урахування всіх цих чинників здатне для початку допомогти стати більш згуртованою хоча б нашій експертній спільноті. «Інститут громадянського суспільства» організував серію експертних дискусій про різні аспекти згуртованості. Наш майданчик працює вже кілька місяців.

Хочу підкреслити, що головна мета ініціативи — не тільки й не так розробка єдиного бачення майбутнього та пов'язаної з ним програми посилення згуртованості українського суспільства, як формування експертної спільноти, здатної систематично вирішувати соціальні завдання такого масштабу. Тобто на практиці зразу ж апробувати концепцію згуртованості на команді експертів.

Кожна історія і кожна реформа починаються з першого кроку. Думаю, що це — точно гідний план на новий, 2021 рік!

Євген Лапін
аналітик, психолог (Інститут громадянського суспільства)
Інф.: zn.ua


Коментарі

 

Додати коментар

Захисний код
Оновити