Олег Чорногуз, письменник: "У сім”ї не без... Расевича"
Після появи статті “Iсторія невдах і різунів” у газеті “День” (число 222 за 4-5 грудня поточного 2015-го року) тепер у Львові кажуть:” У сім’ї не без... Расевича!”.
  Цей новітній “історик” чи “українознавець” Василь Расевич, як на моє переконання, несподівано кимсь знайшовся не на Півдні України, не в Центрі, не на Сході, а саме у Львові. Саме у Львові виявився “вчений”, який сьогодні доводить у типовій совково-московській інтерпретації, що син свого народу, який перейшов на бік свого народу в його боротьбі за волю Вітчизни, проти ярма і гніту - не хто інший як зрадник. Найтиповіший, на його думку, приклад - Іван Мазепа. А цей львівський “українознавець” додав сюди ще й Івана Гонту. Таку агітпропівську теорію свого часу висували Московські імперії різних забарвлень: білі, червоні. Сьогодні її можна сміливо назвати і коричневою, оскільки неоімператора новітньої Московії українські ЗМІ чи не найчастіше називають Адольфом Путлєром.

 За новітньою  “історією” В. Расевича, виявляється, національні герої України, які піднімали повстання проти загарбників своїх земель, проти гноблення зайдами різних мастей, за волю і щастя свого народу, не що інше, як гультіпаки, розбишаки, гультяї, бандити і ще цілий ряд  аналогічних епітетів та синонімів.  Одне слово, новітня теорія і новітня історія. Очевидно, синок перевчився. Якщо так далі піде, то недалекий той час, коли ми дізнаємося, якщо не дай Боже, прийде до влади опозиція, то й “Небесна Сотня” і кращі її сини, які повстали проти бандитизму Януковича та його кліки, не що інше, як...  А втім далі перо відмовляється щось подібне писати. Хоча так і хочеться додати: якщо далі піде така “новітня політика й українська історія” від расевичів, то недалекий той час, що й скульптурну композицію “Козак-переможець”, присвячену українським захисникам, які на передовій боронять свою Батьківщину від московського ординця, расевичі-колесніченки назвуть “скульптурною композицією “Гультіпак і жидо-бандерівців”.

 Чи усвідомлює В. Расевич той душевний стан пригнобленого народу, якого довели до такого відчаю, до такого стану, що навіть, знаючи наперед, що те чи інше повстання, не виключено, закінчиться поразкою, а кожному повстанцю рватимуть ніздрі, здиратимуть із живого шкіру, садитимуть на палі, свердлитимуть очі, щоб уже ніколи не бачив неба над рідною землею і не брав кілка чи вила в руки, Герої “Небесної Сотні”, свідомо йшли на з дерев’яними щитами на снайперів з автоматами Калашникова, йшли на стовідсоткову смерть заради свободи і незалежності своєї Вітчизни.
 У часи начебто певного національного благополуччя, національної гармонії, взаємопрощення, без докорів і вживання фраз на кшталт “хто давнє пом’яне, той лиха не мине”, дивись в Україні знову вискочить, як Пилип з конопель, чи то Вадим Колесніченко, чи то Василь Расевич.

 Той і той торкаються саме тих роз’ятрених ран, які дуже важко загоюються, або взагалі не загоюються, Але чи варто їх час від часу згадувати? І в ім’я чого? Та от знову знайшовся черговий товариш квіслінг (зрадник, - Ред.) зі Львова під прізвищем чи псевдонімом Расевич (від слова «раса», добре, що не від слова «апартеїд») і переглянув по-своєму історію. Щоправда, як не дивно, з ім’ям Василь. Та суть не в його імені. Суть в “новітній історії” за Василем Расевичем. Бо он у Меріме, який вважав за честь вважати себе козаком, було ім’я Проспер, а в сучасника запорозьких козаків Боплана, взагалі в метриці стояло Ле Вассер де Гійом. І козаків він знав на відстані витягнутої руки, бо засвідчував навіть складність усіх 13 дніпровських порогів і сам їх переплив, ризикуючи життям, щоб згодом з неприхованою гордістю і симпатією називати себе також козаком. Після чого сказав про козаків (тобто про «гультіпак, розбишак» і ще якимсь там дуже паскудним ученим словом. як за В. Расевичем: читай газету “День”), познайомившись з ними ближче, що: "Вони кмітливі і проникливі, дотепні й надзвичайно щедрі, не побиваються за великим багатством, зате дуже люблять свободу, без якої не уявляють собі життя. Задля цього так часто бунтують та повстають проти шляхтичів, бачачи, що їх у чомусь утискають".

    Проспер Меріме, як і Володимир Даль - обоє гордилися, що можуть називатися козаками, тобто своєрідними лицарями ордена честі і доблесті. Так, Проспер Меріме писав, що козаків можна порівнювати з вільними моряками. І стверджував, що ці вільні люди захищали не лише свою землю і волю, а йшли на допомогу іншим країнам: Франції, Англії, Іспанії, а деякі з них, за свідченнями французького романіста, історика, етнографа і сенатора були чудовими мореплавцями. На своїх човнах досягали островів Тихого океану й допливали до узбережжя Америки.

 Це писалося сучасником тих козаків і часто не про події, які відбулися понад 200 років тому, що нині описує львівський історик чи українознавець Василь Расевич, а за 60-80. Тобто все було ще свіже в пам’яті людей і народів. Тоді вчені, на відміну від сьогоднішнього Василя Расевича зі Львова, описували і перемоги, і поразки, і трагедії, не зі слів Діми Кисельова, чи члена Держдуми Ерефії (Російської Федерації, - Ред.), які переконують багатонаціональний люд Московії ХХІ сторіччя в жорстокості і немилосерді українців. Нинішні московські ідеологічні провокатори дійшли до того, що продукують блюзнірські фальсифікати на зразок розпинання українцями малолітніх хлопчиків на хрестах, а дітям дитсадків (старшої групи) і  школярам в Україні наказують узимку і влітку годувати синичок, але безжально знищувати снігурів. Бо перші – синички - нагадують жовто-блакитний прапор України, а другі -  снігурі - московського триколірного бісика (БІлий, СИній, Красний).

 Я це пишу для чого? Для того, щоб нагадати землячку, що сказав  Іван Підкова перед смертю на Ринковій площі у Львові. А його ж  та “інтелігентна шляхта” (так треба розуміти статтю В. Расевича) не могла просто розстріляти чи повісити. А посадила в розпеченого мідного бика, підкидала під черево того бика хмиз, реготала і, скинувши аристократичні рукавички, плескала в долоні. Дружині Івана Підкови, яка стояла неподалік від шляхетного панства, відрізали груди і били ними по обличчю козацького ватажка, щоб знав, як піднімати на польську шляхту руку. А сказав Іван Підкова перед смертю ось що: ”Мене привели на смерть, хоч у своєму житті я не звершив нічого такого, за що заслужив би подібний кінець. Я знаю одне: я завжди боровся мужньо як чесний лицар проти ворогів християнства і завжди діяв для добра і користі своєї Батьківщини, і було у мене єдине бажання – бути їй опорою і захистом”...
   Так само жорстоко, висловлюючись терміном В. Расевича, «масакрували»,
страчуючи і козаків Гонту й Залізняка – великих синів великого народу. Тих, які повстали після знущань польської шляхти і єврейських безжалісних орендарів, що й за ключ до церкви здирали останню копійку. Тарас Шевченко стверджував, що “розбойники, воры” (як повторює сьогодні чи “досліджує” по-совєтські Василь Расевич у своїй “науковій праці”), за волю народу не померли б:

"Гайдамаки не воины -
Розбойники, воры.
Пятно в наший истории..."
Брешеш, людоморе!
За святую правду-волю
Розбойник не стане...

   Прикро, що доводиться в наші дні нагадувати деяким “історикам”, що Коліївщина – це велике національно-визвольне повстання проти польського гніту, що гайдамацький рух був гнівним  вибухом у відповідь на катування і грабіж українського люду поляками – конфедератами, руйнування ними православних церков і монастирів.
      Та повернімося ще раз до Тараса Григоровича, батьки якого, можна з упевненістю сказати, були ще живими свідками Коліївщини. Вони не замулювалися у “наукові першоджерела”, щоб збагатити свої знання, як пан Расевич, із чужих, тенденційно совєтських книжок та енциклопедій. Тому й Тарас Григорович у “Гайдамаках” писав ще по свіжій пам’яті старших людей:

Розбрелись конфедерати  
По Польщі, Волині,  
По Литві, по Молдаванах  
І по Україні;  
Розбрелися та й забули  
Волю рятувати,  
Полигалися з жидами,  
Та й ну руйнувати.  
Руйнували, мордували,  
Церквами топили…  
А тим часом гайдамаки  
Ножі освятили.

 І не був зрадником Іван Гонта, який перейшов на бік свого народу. Все це штампи з агітпропу совєтської ідеології, якою й досі живе Василь Расевич, вочевидь, колаборант 5-ої колони Львова і його околиць. І я певний: такі статті як звернення до польського Сейму колесніченками й 147 квіслінгами (по-нашому – зрадниками з Верховної Ради) пишуться на чиєсь замовлення. Пишуться саме тоді, у той час, коли і євреї, і поляки, і українці живуть в Україні однією родиною.  

 Хіба не за совєтів не дозволили поставити пам’ятника Залізняку і Гонті у 1968 році, про що мріяв Петро Тимофійович Тронько? Хіба не за часів Московської імперії сина українського народу гетьмана Мазепу називали зрадником, а московська церква під вивіскою Української православної у церквах, збудованих Іваном Мазепою, й досі оголошує йому анафеми, і досі та ж московська церква за вказівкою Кремля не дозволяє поставити пам’ятник Івану Мазепі у Києві на вулиці його імені! Уже й частину цієї вулиці московський патріарх Кіріл перейменував у Лаврську, на якій закладений  камінь під той пам’ятник.

Провокативні статті расевичів з’являються сьогодні, коли Польща, Ізраїль є нашими міжнародними адвокатам і засвідчують, що в Україні нема антисемітизму. Сьогодні, коли в наших найвищих державних кріслах сидять і обираються українським народом люди різних національностей. У тому числі чи не найбільше євреїв, хоча вони складають в Україні і меншість. То чи не в цьому причина і з’ява замовної статті чергового квіслінга в Україні?! Не випадково на околиці Тель-Авіва висаджений “Український гай” на честь не “розбишак, гультіпак, погромників, колаборантів”, як пише В. Расевич. Колаборантів до кого? До своєї віри, до свого українського народу? Чи це тільки “вчений” набір слів Расевича - претендента на звання новоспеченого історика у львівському інституті українознавства? З таким “політичним українознавством” ми завтра можемо опинитися не перед прірвою, а в прірві, в руках садиста і загарбника, московіта-ординця. Пам’ятник той поставлено не «розбишакам і гультіпакам», а синам українського народу. Як символ вільнолюбства, мужності, незалежності нашої України від загарбників різних мастей.

     Ми сьогодні в Україні живемо в миролюбному суспільстві, толерантному до усіх без винятку націй і національностей, до інших народів. Навіть до московського, який понад 300 років був нашим гнобителем, а нині знову мріє стати загарбником наших земель, і є дрімучим, як московське болото, агресором та, до речі, фальшивим істориком. Бо його історія - це суцільний міф, вигадки, московська ідеологія, яка саме під таким соусом і подається та, як не прикро, сприймається вісімдесятивідсотковим безжальним жорстоким народом, який схвалює загарбницьку і підступну війну новоспеченого “полководця” Путіна. Схвалює разом зі своїм неоімператором, який мріє саме про таку корону, яку йому днями підніс один із найпопулярніших гумористів Ерефії (Геннадій Хазанов, - Ред.).

А згадаймо ще одну зовсім недавню історичну паралель у зв’язку з цієї провокаційною, а не полемічною статтею, свідком якої є, гадаю, і В. Расевич. Саме у ті дні, коли президент  Польщі Кваснєвський і президент Кучма поставили пам’ятник полякам і українцям, котрі боролися кожен за свою батьківщину і волю, з’явилися на політичний світ два професійних провокатори. І це саме тоді, коли  на чергових сторінках спільної історії України і Польщі викарбували золоті слова – “Вибачаємо і просимо вибачення”. Кремлю ті слова не сподобалися. Москва знайшла чергового васю расевича в особі регіонала Вадима Колесніченка і якогось польського душпастира кресових середовищ Тадеуша Ісаковича- Залеського, які організували криваву виставку в «Українському домі», у Києві, щоб розбити  щойно налагоджену велику дружбу між поляками й українцями. Але на цьому квіслінги не заспокоїлися. Вони накатали разом із 147–ма нардепами імені Януковича ще й звернення до польського сейму, щоб ту двосторонню різню було визнано “геноцидом” польського народу. А українського? Проти якого воювали ціла армія Крайова і армія Сікорського? Чи українські діти в полум’ї тієї  провокації з боку НКВС чи Абверу не такі ж, як і польські діти?! А жахлива і немилосердна операція “Вісла”, на яку досі нема ніякої ані відповіді, ані пояснень для українців, для українського народу. Може,  цю відповідь знає “новітній вчений” від львівського українознавства Расевич?!

 Колишній агент КДБ, комсомолець і московський холуй Вадим Колесніченко, який у Криму ходив у вишиванці, видавав себе за “прихильника Петлюри” та виловлював на півострові довірливих українських патріотів, і за свої провокації отримав з рук Путіна орден “Дружби народів” за зросійщення України – філологічну медаль Пушкіна, а за польську провокацію нагороджений ще й Хрестом пам’яті жертв геноциду ОУН-УПА. Є такий у Польщі орден чи медаль кресового патріотичного руху. Толерантні українці, які хочуть миру, а не провокацій , не дозволяють собі навіть у думках започатковувати в Україні Хрест пам’яті жертв Армії Крайової, куди входили ще й Національна військова організація  «Конфедерація нації», селянські батальйони, народна гвардія польської соцпартії, та інші. Чи, скажімо, Хрест операції “Вісла”. Ось про що я сьогодні повинен згадувати, прочитавши провокаційну статтю В. Расевича в газеті "День”.

   Та мене уже не цікавить ця провокаційна статейка у “Дні. Мене цікавить сьогодні, яку медальку отримає Василь Расевич із рук Путіна за те, що він за допомогою англо-російсько-українськомовного часопису “День” ударив ножем в спину сьогоднішніх “жидобандерівців”, щоб на догоду імперії внести розкол і посіяти національну ворожнечу між двома древніми народами - українським і єврейським, з яким ми стільки століть ішли поруч. Так, між нами всяке траплялося, але чи завжди з нашої вини. То чи треба у цей драматичний для України час сьогодні різати по живому наші  стосунки? Чи треба провокатору з інституту львівського українознавства ятрити незагоєну рану на догоду замовнику?!

 І останнє, якщо не дай Боже, найтрагічніше – емоції візьмуть гору над розумом і стара рана  роз’ятриться, і євреї й українці почнуть згадувати давнє минуле. Але тоді те “давнє” згадає і сьогоднішній, скажімо, путінський генерал Кречетников-Собакін та прийде зі своїм військом в Україну і  “по-братньому” почне мирити нас, як у часи Коліївщини. Спочатку козаки, як “брати” почоломкаються, потім вип’ють, тоді дружньо закусять, а під ранок Кречетников-Собакін із Московії накаже полковнику донських козаків Гур’єву міцненько пов’язати козаків наших і ще теплими й живенькими здати до рук тих, проти яких нібито вони прийшли повоювати та заодно підтримати українців. Чи не заради такої історичної  паралелі писалася стаття новітнього історика В. Расевича з Львівського інституту українознавства?! А як ви гадаєте, читачу?                                           

Олег ЧОРНОГУЗ, письменник,
для порталу "Воля народу"

Коментарі

 

Коментарі  

 
0 #1 Віктор1 12.01.2016 21:38
Гарна стаття!!! Показує справжнього негідника Расевича, який хоче ганьбити історію козаків навіть пороху не нюхавши..
Цитувати
 

Додати коментар

Захисний код
Оновити