25 червня 2015 року минув рік із дня смерті Івана Плюща
Юрій Гнаткевич: "Іван Плющ волею долі опинився на гребені великого революційного процесу. Він і його поведінка на високих тоді постах є віддзеркаленням тих настроїв, які були поширені в суспільстві і в частині компартії. Якби в керівництві Верховної Ради у 1991 р. опинилися представники Сходу чи Півдня України, а не вихідці з «бандерівської» Рівненщини та справді української Борзнянщини, доля СРСР могла б скластися по-іншому".

Спогади і роздуми з нагоди роковин смерті

Бувають у житті оказії, в які трохи раніше повірити було б категорично неможливо. Коли краєм 1989 р. на конференціях і зборах висувалися кандидати в депутати до Верховної Ради України, ніхто з них і гадки не мав, що всього через півтора року СРСР розпадеться. Коли у Київському політехнічному інституті йшло обговорення програм претендентів у кандидати, я несміливо говорив, що Україна має у перспективі стати членом конфедерації. Але якби тоді якийсь сміливий пророк сказав, що проголошення нашої незалежності вже не за горами, ніхто в це не повірив би, вважаючи, що цього не допустять дванадцятимільйонна КПРС, могутня радянська армія, міліція і всесильний КДБ. Але якби хтось тоді додав, що за самостійність України невдовзі голосуватиме у Верховній Раді фракція комуністів, я б назвав такого пророка зухвалим жартівником.
Гадаю, що Іван Плющ теж не вірив, коли з посади голови Київської обласної ради обирався у 1989 р. депутатом Верховної Ради, що він дуже скоро буде одним з авторів Декларації про державний суверенітет України, а через півтора року вийде з КПРС і буде одним з найак­тивніших ініціаторів розпаду Радянського Союзу. А тим часом все сталося саме так.

Якогось дня наприкінці червня 1991 р. мене запросили на шосту годину вечора до кабінету Голови Верховної Ради Л. Кравчука. Я на той час був співголовою щойно створеної фракції безпартійних. Побачивши серед запрошених Драча, Павличка, Юхновського, Голубця, Лук’яненка, Волковецького, я зрозумів, що сюди на якусь нараду скликано групу націонал-патріотів.

Леонід Кравчук запросив усіх в окремий «закапелок», бо, як він висловився, в його кабінеті стіни вуха мають. Уже там повідомив, що вони з І. Плющем хочуть обговорити з нами проблему підписання нового союзного договору. Як зізнався Кравчук, питання ставиться не про те, підписувати його чи не підписувати, а про те, як зробити так, щоб його не підписати. «Бо якщо вони тут у залі проголосують, – сказав Кравчук, – я мушу їхати в Новоогарьово і підписувати, а я такої відповідальності перед українським народом брати не хочу, бо ми вже підписували і знаємо, чим це закінчувалося». Після недовгої дискусії Плющ запропонував таку тактику: затягнути обговорення питання якомога довше, забалакати його, а відтак відкласти до осені. Було домовлено, що через надзвичайну історичну важливість питання обговорення буде продовжуватися, доки будуть охочі виступати, а кожен виступ буде тривати до десяти хвилин. Домовилися, що майже всі члени Народної Ради запишуться на виступ, а засідання переважно вестиме Іван Плющ.

Несподівано надійшло запрошення від керівництва українських організацій Канади прислати делегацію на відзначення сторіччя переселення першого українця до Канади. Кравчук вирішив делегувати на згадані урочистості І. Плюща, а той вирішив взяти з собою мене. Казали, що йому порадив таке Д. Павличко, який знав, що я маю в Канаді багато родичів.

Ми провели разом з Іваном Степановичем у кількох містах Канади два тижні, бо тоді український літак до Канади літав лише двічі на місяць. Ми жили в готелях у сусідніх номерах, багато спілкувалися, дискутували, перейшли на «ти». На офіційних і неофіційних зустрічах з українцями Канади, в наших виступах перед ними нам довелося відповідати на гострі і непрості на той час питання. Головне з них: коли Україна стане самостійною? Як рухівець, я вів себе доволі радикально, доводячи право України на незалежність, та наважувався пророкувати вихід України з СРСР років через два. Я говорив про неефективність комуністичної системи господарювання. Одна з канадських газет опублікувала інтерв’ю зі мною під заголовком «Kommunism is dead».

Іван Степанович вів себе обережніше. Він говорив, що Україна має право на вихід з СРСР, але комуністи ставлять питання про перетворення його на конфедерацію, в якій Україна мала б великі права та можливості. Він постійно посилався на прийняту нами Декларацію про державний суверенітет. Говорячи про роль українців у житті Канади, Плющ захоплювався їхніми успіхами на хліборобській ниві. Він, виступаючи, часто говорив: «Якщо українці тут, у Канаді, годують свою країну та підгодовують кілька інших країн, а українці в Україні ніяк не можуть вирішити продовольчу проблему на своїй родючій землі, то, мабуть, причина полягає в системі господарювання».

Ми заходили до супермаркетів, де захоплювалися кількістю і якістю товарів, про що у нас можна було тільки мріяти. Якось Іван Степанович висловився, що якби наші жінки потрапили в такий магазин, вони б його «рознесли». Ідучи вулицями Торонто, ми звернули увагу на цікаві і красиві будинки, споруджені за модерними технологіями. Плющ запитав мене: «Ти чуєш, як щось смердить?» Я принюхався та відповів у тому сенсі, що йому просто здалося. «Та не здалося, – відреагував Плющ. – Я носом чую, що капіталізм таки гниє». До речі, в Торонто ми перебували на запрошення Голови Канадського Товариства прихильників Руху Ераста Гуцуляка. Була тоді така організація в Канаді, і був такий українець, який опікувався у ті часи політичною та фінансовою підтримкою Народного Руху.

У столиці Канади Оттаві ми мали зустріч у парламентському комітеті в закордонних справах. Тоді саме планувалися візит Л. Кравчука до Сполучених Штатів Америки і його участь у роботі сесії Генеральної Асамблеї ООН. Нашим завданням було переконати голову парламентського комітету, аби той в свою чергу переконав когось із перших осіб Канади – прем’єр-міністра чи принаймні генерал-губернатора Канади Романа Гнатишина – зустріти Кравчука на летовищі під час посадки літака на канадській території. Нам відповіли, що з розумінням ставляться до нашого прагнення підкреслити нашу державну окремішність від Москви, але справжній стан речей не дозволить канадським керівникам порушити усталені дипломатичні норми. Пізніше Плющ сказав мені: «Оце вони так борються за права народів». Відомо, що у ті часи в США традиційно щороку відбувався «тиждень поневолених народів».

Іван Степанович першого ж дня перебування в Канаді попросив мене слідкувати, що пишуть про події в Україні канадські газети. Нарешті в одній з них я зустрів коротесеньку замітку під назвою «Україна відклала підписання нового договору». Я переклав її вголос для Плю­ща, після чого він вигукнув: «Молодець!» «Хто?», – запитав я. «Кравчук» – почув я у відповідь.

Описані факти дозволили мені зрозуміти, що в середовищі комуністів є такі, які не забули, що вони українці, і яким набридла московська опіка та які готові відколотися від Москви. Водночас вони зневірилися у перспективі перемоги соціалістичної економіки у змаганні з капіталістичною приватновласницькою системою. Я зрозумів, що частина членів КПУ реально є союзниками рухівців. Пізніше це проявилося і в голосуванні за незалежність, і в прийнятті законів, що відкривали шлях до роздержавлення об’єктів державної власності та «розколгоспнення» села. Яким шляхом пішли ці процеси і хто та як скористався з прийняття цих законів, – справа інша.

Іван Плющ волею долі опинився на гребені великого революційного процесу. Він і його поведінка на високих тоді постах є віддзеркаленням тих настроїв, які були поширені в суспільстві і в частині компартії. Якби в керівництві Верховної Ради у 1991 р. опинилися представники Сходу чи Півдня України, а не вихідці з «бандерівської» Рівненщини та справді української Борзнянщини, доля СРСР могла б скластися по-іншому.

Пригадую розмови між депутатами після візиту І. Плюща до Москви, де він зустрічався З М. Горбачовим і обговорював з ним перспективи підписання союзного договору. Жваво переповідалися такі слова, нібито сказані Іваном Степановичем: «Михаил Сергеевич! Вы меня вдивляете: какой Союз? Его уже нет!» Все зроблене і сказане І. Плющем у ті буремні роки дає підстави віднести його до видатних українців. Він увійде в українську історію як один із найвпливовіших борців за проголошення незалежності України і повалення комуністичної диктатури.

Відчуваю незайвим оповісти таку розмову між нами. Я сказав, що мої політичні погляди випливають ще з мого дитинства, бо мої батько й матір постраждали за зв’язки з УПА, я бачив убитих енкаведистами односельчан-бандерівців, а дід завжди гостро критикував колгоспи. І я запитав: «Скажи, Іване, коли ти, як комуніст, почав сумніватися у правильності лінії партії?» Плющ розповів мені таку історію. Його ще дуже молодим рекомендували «на голову колгоспу». А тоді кандидати на такі посади проходили узгодження в райкомі партії. Перед поїздкою в райком Плющ дуже хвилювався, а до райкому їхав «як до церкви». Спочатку була співбесіда з першим секретарем. Той, прочитавши всі документи, звернувся до присутнього другого секретаря: «Петре! Йому двадцять чотири роки, а його вже на голову колгоспу пхають. Моїй дочці двадцять вісім, а я її ще молодою і дурною вважаю». Але при цьому «перший» загнув двоповерхового матюка. Після цього Плющ довго не міг оговтатися. «Ще тоді, – сказав він мені, – я подумав, що якщо така людина дозволяє собі таку поведінку і гне такі матюки, то в нашій системі щось не так».

Назавжди запам’ятається наша остання розмова. Це було в сесійній залі Верховної Ради у квітні 2012 р. Я нагадав Сергієві Головатому, що він першим з трибуни Верховної Ради в далекому 1990 р. розповів про три незалежні гілки влади в демократичному суспільстві. «Ти повірив би тоді,– запитав я, – що через двадцять років в Україні будуть, як ти й мріяв, три гілки влади, але вони всі три в реальності будуть повністю залежними від президента?» У розмову втрутився Плющ. Він сказав, що в те, що наші президенти будуть намагатися перебирати на себе повноваження, він ще міг би повірити. Але в те, що Україна не буде через двадцять років в Європі, він не повірив би нізащо. Саме так він і сказав.

Іван Плющ був віддзеркаленням не тільки рушійних сил української революції 1991 р. Його тодішня українська мова відбивала її тогочасний стан у середовищі української номенклатури. Ідеться навіть не про діалектні особливості його мовлення, зокрема про його знаменитий «мікрохвон», а про переповнення його лексичного багажу багатьма русизмами. Я регулярно вручав йому щотижневі письмові звіти про його лексичні огріхи, і він навіть згадав якось про це в одному радіоінтерв’ю. Найдовше довелося боротися з його «настоювати». Я писав в одному звіті: «Настоювати можна самогонку на калгані, а на виступах з трибуни можна лише наполягати». На основі лексичних помилок Плюща та інших депутатів мені вдалося видати «Словник-антисуржик», який депутати називали словником «плющизмів». В не­давньому перевиданні цього словника, яке називається «Участь не приймають, а питання не піднімають», я в передмові нагадав, як одного разу, відкриваючи засідання, Плющ сказав: «Доброго ранку, шановні народні депутати! Як ви помните, вчора утром ми договорилися сьодня розминки не проводити». Кілька депутатів вигукнули: «Не утром, а вранці!». Іван Степанович «викрутився» таким чином: «Вранці – це по десяту годину, а після десятої – це утром». Сильний, розумний, цікавий і дотепний був українець.
Світла йому пам'ять!

Юрій ГНАТКЕВИЧ,
народний депутат України кількох скликань, Голова Просвітницького Центру національного відродження ім. Євгена Чикаленка
На світлині: Під час перебування в Канаді Юрій ГНАТКЕВИЧ (крайній ліворуч) та Іван ПЛЮЩ (у центрі) в товаристві українок.
1991 рік.
Інф. газети "Нація і держава"

Коментарі