Людина, яка присвятила Україні кожен свій подих, кожен свій помисел
Михайло Григорович Воскобійник (21.11 1918, Україна - 11.09 2001, США) - український вчений-історик, доктор наук, журналіст, публіцист, політичний діяч, основоположник УРДП, член уряду УНР у вигнанні, Голова "Української Національної Ради" і дійсний член УВАН та НТШ. У 1946-54 - редагував газету "Українські вісті" (Новий Ульм, Німеччина). У 1958-64 - співробітник радіостанції "Визволення" (згодом "Свобода"). До кінця свого життя видатний політик працював на консолідацію української нації, єднання її, незалежно від кордонів та континентів.
Велич такої державної постаті, такого політичного і громадського діяча, такого вченого, знаменитого професора Гейдельбергського, Сіракузського та Пенсільванського університетів ще недостатньо оцінена нашою державою. А рідній Україні Михайло Воскобійник присвятив  кожен свій подих, кожен свій помисел. Він залишив нам після себе чимало гарних справ, котрі й досі вірно служать  його Україні, нашій Україні, заради якої він жив і яку любив понад усе.

Спомином про великого сина великого народу Михайла Воскобійника ділиться для користувачів порталу "Воля народу" письменник Олег Чорногуз:

МОЇ НЕЗАБУТНІ ЗУСТРІЧІ
 
З Михайлом Григоровичем Воскобійником я зустрівся напередодні першого року нашої оновленої Незалежності. Трапилося це в палаці "Україна”. Як колишній голова  громадської організації „Українська родина” при Спілці письменників України, я був одним із засновників Всесвітнього конгресу (пізніше - Форум)  українців. Саме там я мав честь познайомитися з багатьма видатними людьми української діаспори. Поміж них і з академіком Юрієм Шевельовим, якому, як головуючий у Президії Конгресу,  мав честь надати слово для виступу.
 У перерві я зустрів милого, середнього на зріст батька. Так, батька. Я не обмовився - батька двох молоденьких донечок, який прибув на Всесвітній конгрес ледь не з усім своїм сімейством. Це був Михайло Воскобійник.

 Після перших хвилин нашої розмови я був вражений його обізнаністю. Через кілька хвилин ми вияснили, що обидва - колеги по журналістиці. Він уже знав чимало про мене.  Я про нього також. Очевидно, не випадково він стільки років редагував газету «Українські вісті» (Новий Ульм, Німеччина,1946-54), а через кілька років став  — співробітником радіостанції «Визволення», котра згодом називалася радіостанція «Свобода».

 Та того дня ми торкнулися, як не дивно, української літератури, а не всесвітніх конгресових проблем. Він, як виявилося, читав мою дилогію «Аристократ» із Вапнярки» і „Претендентів на папаху” і тепер, перебуваючи уже у вільній Україні, дивувався, як у часи тоталітарного режиму і цензури,  вийшли ці, фактично, антирадянські романи. Пан Михайло так і сказав - антирадянські.
- Я знаю, що Ваш роман „Вавилон на Гудзоні” кастрували цензурні ножиці. Ми про це передавали по радіо „Свобода”.
-  Так, я пригадую той день. 65 тисяч примірників ті цензурні ножиці різали книжку до ранку. Два примірники вдалося сховати і в одного із працівників видавництва „Молодь” вони й досі зберігаються. У мене, на жаль, нема. Та мене дивує інше: того дня, вранці у друкарню комбінату Радянська преса” прибули хлопці з контори глибокого буріння, - посміхнувся я.- Представники КеДеБе.  Їх уже цікавили не  ножиці, а хто в таку рань передав про це інформацію на вашу радіостанцію.
-    Цього я вже не знаю. У нас були, звісно, свої люди, але щоб так оперативно, це  і для мене загадка. Про це відало тільки наше начальство. До речі, а через що порізали Ваш роман?
-     Через вашого відомого фейлетоніста Арта Бухвальда. У мене там був один розділ саме про цього американського дотепника. Називався розділ „Моя зустріч з Арт Бухвальдом”. Напередодні цих київських цензурних подій Арт у Москві вийшов  навіть окремою збіркою. Книжка фейлетонів чи то публіцистики, здається, називалася «Америка і американці». Але незабаром після виходу його книжки Бухвальд потрапив у чорні брежнєвські списки - написав фейлетон, де головним героєм його смішної оповіді уже став сам Леонід Ілліч.  Хоча через три роки - це вже літо 1988 року - Арт Бухвальд приїздить у Москву. Тут він зустрічається (я знаю це з розповідей Григорія Горіна і Аркадія Арканова - мої колеги по жанру) з совєтськими сатириками, яких я вже назвав і з  Олексієм П’яновим – моїм колегою, приятелем, головним редактором журналу „Крокодил”. Я тоді також займав посаду головного редактора, але українського сатиричного журналу - „Перець”. Олексій П’янов про Арт Бухвальдла написав нарис, я ж присвятив йому один із смішних і дружніх розділів свого сатиричного роману „Вавилон на Гудзоні”.

   Після Арт Бухвальда ми з Михайлом Воскобійником перейшли на ближчі нам теми - українські. Говорили про майбутнє України, її шляхи розвитку.  Михайло Воскобійник за своїми пророчими словами, своїм  передбачуванням  нагадував  мені українського Нострадамуса. Він,  на той час  голова Української Національної Ради, радів оновленій нашій державності і водночас боявся за її майбутнє.
-  Дуже вже ми кручені. Сталінські голодомори і розстріли фактично знищили генофонд нашого народу. Ці трагічні суспільні й колоніальні біди породили чимало серед нас покручів, манкуртів. А це не виліковне. Не одне покоління ми маємо пройти, щоб відродити наш народ, наш козацький дух, нашу національну гордість. Нам нині потрібен український президент. Український президент не за паспортом - за національним духом, але ми його ще не бачимо.
 Наступного дня, вже в Маріїнському палаці, Михайло Воскобійник з українським президентом в екзилі Миколою Плав’юком офіційно передали естафету влади від УНР вперше народом обраному президенту Леоніду Кравчуку.
     Після закінчення Конгресу, у ті серпневі дні, ми ще раз зустрілися з Михайлом Воскобійником у готелі „Київ”.  Саме там він мені розповів, що розпочав книжку споминів про свою родину. Розстріляного батька Григорія Воскобійника, поневіряння мами - матері трьох дітей Марини. Після воєнні їхні митарства по Європі, а пізніше й по США і саме тоді запропонував  мені завершити його мемуари, оскільки на той час він уже почувався не зовсім добре.
    Через кілька днів я познайомився і з його молодшим братом Олексієм. У тому ж таки готелі Київ”. Там ми і продовжили нашу розмову про книжку спогадів, хоча на першому плані стояло питання щодо інвестицій. Олексій Воскобійник - американський будівничий. Йому хотілося вкласти свої важко, як він казав, зароблені гроші в українську економіку, котрі б працювали на добробут рідного українського народу. Саме тоді я його познайомив з ректором Київської аграрної академії (нині - Національний аграрний університет) Дмитром Мельничуком. Той у свою чергу зі своїми земляками – черкащанками, і Олексій Григорович вклав свої півтора мільйони доларів у недобудований за Михайла Горбачова черкаський завод „Маїс” та стільки ж виділив, як меценат, і на Аграрний університет, аби наші студенти мали змогу зустрітися зі студентами Пенсільванського і отримати спільний американсько - український диплом. Та то вже інша історія.
      Але тема піднята Михайлом Воскобійника не була знята з порядку денного – написання книжки мемуарів родини Воскобійників. Олексій Григорович люб’язно погодився на цю пропозицію і запитав, що мені для цього потрібно. Я, не задумуючись, відповів:
-    Поїздка на Флориду, кімнатка з холодильником,  без телефону і телевізора та мінімум дві години ваших усних спогадів про вашу родину у моєму колі.
Так я незабаром вилетів до Америки. Спочатку до Майямі, а звідти у містечко Бока Ратон, де переважно взимку проживав Олексій Григорович з дружиною Галиною.
 Книжку я написав швидко. Мабуть, за півтора місяці. Стільки ж читав її Олексій Григорович, а потім її дали на сімейне читання і редагування багаторічному і професійному редакторові Михайлу Воскобійнику. Після кількох десятків зауважень, родина дала добро на випуск книжки, яка незабаром вийшла  українською і англійськими мовами. А нині її видають і піратським способом, незважаючи, що там стоїть мій і Олексія Воскобійника копірайт. Мій, як автора літературного запису мемуарів. Цю книжку легко можна знайти в Інтернеті , набравши ім’я Олексія Воскобійника і заголовок споминів - „Повість моїх літ”.
 Між писанням книжки, як казав Олексій Григорович, ми щонеділі виїздили з ним у Купер-Сіті, невеличке містечко в штаті Флорида, де проживав Михайло Воскобійник зі своєї Галею. Пишу слова „зі своєю”, бо й в Олексія Григоровича також дружину звуть Галина.

    Ми тут відвідували українську православну церкву, яку розписав художник із України Іван Балдуха, а фінансував його працю Олексій Григорович. У церкві, уже після молитов і співів, за  горнятком кави, як кажуть львів’яни, ми говорили не тільки про  тривожне життя в Україні, але й обговорювали часто статті Михайла Воскобійника. Деякі з них він мене просив відредагувати, бо здоров’я бажало кращого. Я саме тоді зрозумів, що в пана Михайла важка хвороба. Він худнув на очах. Бували такі дні, що після приступу мені доводилося його переносити до авто. Він зовсім мало важив. І незважаючи на страшну хворобу, він до останнього подиху, не полишав пера як публіцист, як історик. Останні статті мені довелося дописувати, зберігаючи повністю його думки, погляди, бачення України, її шляхів розвитку, якими вона має йти до свого кращого.
   8 чи то 9  вересня 2001 мені зателефонував Олексій Григорович на київську квартиру з Флориди і з сумом повідомив, що він втратив і другого брата - Михайла (першим помер наймолодший Воскобійник - Іван).
- Михайла, - повторив він, - якого уже нема поміж нас.
А після важкою паузи, він передав останнє прохання покійного пана Михайла за кілька днів до своєї смерті, яку відчув, яку передбачив:
 - Хочу, щоб на мої похорони з України приїхали Микола Плав’юк і Олег Чорногуз.

 Після розмови з Олексієм Григоровичем я одразу зателефонував  Миколі Плав’юку. Ми вже збиралися було замовити авіаквитки. Але раптом всепланетарна звістка – терористичний акт на Всесвітній торговий центр і Пентагон. Квитки в Україні в той день, як і в усьому світі, не продавали. У той день і помер Михайло Григорович Воскобійник. Поховали його в сімейному склепі, в Баунд-Бруці, Нью-Джерсі, недалеко від Нью-Йорку.
 Так передчасно у ті трагічні дні для Америки у кращі світи відійшов і великий син великого народу, український вчений-історик, політичний діяч, журналіст, основоположник УРДП, член уряду УНР на вигнанні, голова Української Національної Ради і дійсний член УВАН та НТШ.
      Я любив Михайла Воскобійника, оскільки його природженого інтелігента, надзвичайно скромну людину не можна було не любити. Через кілька років, на запрошення молодшого брата Олексія Воскобійника і його дружини пані Галини, я приїхав до Стейт-Коледжу, Пенсільванський університет) на презентацію книжки „Повість моїх літ”, яку переклав  англійською мовою професор цього ж університету Майкл Найдан.
 Саме тоді я порушив питання про видання книжки і Михайла Воскобійника. Його статей, його незакінчених споминів. Олексій Григорович і пані Галина одразу погодилися на таке видання як на духовний пам’ятник Михайлу Воскобійнику.
- А хто упорядкує цю книжку? - запитав Олексій Григорович. - Ви?
- Ні, - відповів я. Гадаю, це зробить дружина пана Михайла - Галина і Олексій Коновал, незмінний начальник штабу фундації імені Багряного.
- Тоді дій. Я книжку фінансую, - мовив Олексій Григорович.
 Того ж дня, не відкладаючи все в довгий ящик, я зателефонував в Арлінгтон Олексію Коновалу. Він сказав, що залюбки упорядкував би, але всі архіви - у  колишнього редактора „Українських вістей” Сергія Козака (нині головний редактор „Літературної України”). Незабаром я від’їхав в Україну і зв’язався із Сергієм Козаком. Ми з ним, як не дивно, познайомилися не в Україні, а в Америці. Він  виступав на презентації нашої спільної з Олексієм Воскобійником книжки „Повість моїх літ”. Там же народилася і ще одна ідея з моєї ініціативи - заснувати Міжнародну літературну премію в жанрі мемуаристики імені родини Воскобійників, як ще одну пам’ять і про пана Михайла. Я розробив статут цієї премії, замовив дипломи і рекомендував родині Воскобійників членами журі в Україні письменників - Миколу Жулинського, Богдана Гориня, Петра Кононенка, залишаючись тут їхнім представником. З американського боку членами журі стали:  Олексій Воскобійник, Галина Воскобійник, син Юрій і донька Лариса. Першими лауреатами  цієї премії стали наші дисиденти – шестидесятники: Василь Овсієнко, Ярема Ткачук, донька  гетьмана Павла Скоропадського – Олена Отто-Скоропадська та ваш покірний слуга.
 Сергій Козак одразу погодився на упорядкування книжки Михайла Воскобійника. Це була нелегка праця. Потрібно було знайти чи не всі листи  пана Михайла, його публікації у газеті, починаючи з Нового Ульму (Німеччина) і кінчаючи американським континентом, де до перших років оновленої Незалежності України, виходила газета „Українські вісті”. Два роки тому  книжка Михайла Воскобійника „Україна - ХХ: національна ідея і чин” нарешті, побачила світ у видавництві „Літературна Україна”- „Ярославів вал”.

 Книжка видана за кошти фундації імені Івана Багряного, колишнього друга і соратника по партії УРДП  Михайла Воскобійника і одного із організаторів та творців цієї фундації, котру він створив як невмирущу пам’ять про ще одного великого сина українського народу Івана Багряного. Першим  головою фундації за рекомендацією Михайла Воскобійника стала пані Галина Воскобійник, яка  і донині  є очільником цієї благородної установи.

 Болісно сьогодні писати ці рядки споминів про свого славного старшого приятеля й однодумця Михайла Воскобійника. Особливо болісно тому, що така державна постать, такий громадський діяч, такий учений, знаменитий професор Гейдельбергського, Сіракузського та Пенсільванського університетів, яким був Михайло Воскобійник і який передчасно пішов за межу земного буття, ще міг стільки послужити рідній Україні, якій він присвятив  кожен свій подих, кожен свій помисел. Пан Михайло пішов від нас, але залишив нам після себе чимало гарних справ, котрі й досі вірно служать  його Україні, нашій Україні, заради якої він жив і яку любив понад усе.
                                                                         
Олег Чорногуз, письменник, лауреат Міжнародної премії родини Воскобійників у жанрі мемуаристики,
для «Волі народу»

Читайте також по темі: Олег Чорногуз "Слово про друга"

Коментарі