Із початком війни 1941 року між Німеччиною та Радянським Союзом УПА "Полiська січ" у силi понад 10 000 багнетiв укриває свiй прапор вiчною славою у жорстоких боях із гітлерівцями, а потiм і з терористично-диверсiйними частинами НКВС. До речі, сам Бульба тоді зауважував щодо останніх: "Скiльки не пробували чекiсти та партiйцi пiдносити бойовий дух цiєї безлюдної маси, головним чином - автоматом, вiн, однак, із дня на день падав. Деморалiзацiя росла на очах. Пiсля кожного нiчного бою, пекельних детонацiй динамiту пiд бункерами, сотень мiнометних канонад на оточеннi села, мiстечка чи лiсового масиву червоноармiйцi розбiгалися, хто куди мiг. Вони ховалися по лiсах вiд своїх начальникiв та комiсарiв..., масово переходили на наш бiк, в українсько-бiлоруськi вiддiли. Це були найкращi нашi бойовi товаришi".
Не давали бульбівці спокою й нацистським "визволителям". 16 квiтня 1942 року Головна команда УПА видала наказ новоорганiзованим "Лiтаючим бригадам" партизанiв, у якому говорилося: "Негайно розпочати першу фазу збройної боротьби проти Гiтлера..." В iсторiю героїчної боротьби воїнiв УПА Боровця (Бульби) назавжди золотими лiтерами вкарбована, наприклад, "Шепетiвська операція", в результатi якої великий залiзничний вузол у нiч проти 19 серпня 1942 року було звiльнено вiд фашистiв. Уваги заслуговує й військова операція в Гощі, коли формування УПА, розбивши німців, захопило друкарню. До речі, це дозволило налагодити масовий як на ті часи випуск патріотичних газет «Оборона України», «Гайдамака» та «Земля і Влада». Тут довелося отаманові згадати свій довоєнний фах. Адже ці видання Тарас Боровець нерідко особисто й редагував.
А особливо вражаючою була операція в Людвиполі 28 березня 1943 року, коли 2 000 есесівців і шуцманів так і не змогли захопити місто, котре було в руках повстанців. Таким чином, на другому році війни УПА "Поліська січ" майже півроку не пускала загарбників на величезну територію в трикутнику Слуцьк-Гомель-Житомир із понад мільйонним цивільним населенням. Він став воістину "бермудським" для зайд-окупантів, в яку б уніформу вони не були зодягнуті. І величезна заслуга в тому провідника бульбівців, який на той час заледве досяг віку Ісуса Христа. На жаль, його відносини з бандерівцями складалися доволі драматично. У 1941 році Бульба-Боровець досяг домовленостей про співпрацю лише з представниками ОУН (Мельника). Хоча останні не погоджувалися з політичною платформою керівництва УНР, але з тактичних питань, особливо в галузі військової співпраці, досягли з отаманом певних домовленостей. З прихильниками ж ОУН (Бандери) дійти остаточної згоди так і не вдалося.
Розсварилися й програли обидва
Суть розбіжностей між ОУН (Б) і УПА «Поліська Січ» полягала в поглядах Бульби та Бандери. "Ви признаєте принцип безумовної диктатури Вашої партії, а ми стоїмо на позиції кровної і духовної єдності цілого народу на основі демократії, де всі мають рівні права і обов'язки, - зазначав Боровець. - Ми утверджуємо багатогранність світогляду серед українського народу і не бачимо необхідності ліквідовувати її штучними методами "єдності", а вважаємо, що єдино вірною буде та концепція, котра замість розпалювання внутрішніх міжусобиць за владу мобілізує всі сили народу для боротьби в першу чергу із зовнішніми ворогами, підкоряє її не тій або іншій силі, партії, а пріоритету нації і держави".
У результаті на кінець зими - початок весни 1943 року припав період утрачених можливостей консолідації всіх націоналістичних сил України. Посипалися взаємні звинувачення. Зі сторони ОУН (Б): "Самозванчий отаман, анархіст Тарас Боровець, що голосно назвав себе Бульбою і підшивається всюди під дії УПА, з якою ніколи не мав нічого спільного, намагається останнім часом знову порозумітися з німцями, щоби йому дозволили "творити армію". Боровець у відповідь: "Сьогодні на землях Західної України знову появилася анархічна банда нової отаманії у вигляді так званої бандерівщини. Основною прикметою анархічної отаманії є її бундючне й безсоромне самохвальство, хамське непризнання нікого поза собою й вічна жадоба руїни самою війною для війни, а не для створення яких-небудь духовних чи матеріальних вартостей".
А така сварка була явно не на часі. До того ж, наприкінці листопада 1943 року Боровець був підступно заарештований гестапо та ув'язнений у концтаборі Заксенгаузен. Звільнитися вдалося лише у вересні 1944-го.
Життя після слави
Згодом, уже перебуваючи за межами України (пiсля вiйни Боровець деякий час мешкав у Нiмеччинi), вiн спiвпрацював із Українським нацiональним об'єднанням. З 1948 року проживав в емiграцiї у Канадi. Тут вiн органiзовує випуск ряду видань, яких нелегально переправляли в Україну, де вояки УПА вели героїчну боротьбу проти сталiнiстiв. Цi часописи пiднiмали дух нескорених, вселяли вiру в перемогу. Але найбільшим літературно-публіцистичним здобутком отамана слiд вважати його книгу "Армiя без держави. Слава i трагедiя українського повстанського руху. Спогади", яка вийшла друком коштом Iнституту дослiдiв Волинi у Вiннiпегу (Канада). Книга складається з чотирьох частин, заголовки яких розкривають їх змiст - "Мiж двома вiйнами", "Революцiйно-партизанська боротьба проти більшовиків", "Революцiйна боротьба проти Гітлера", "Дальша боротьба України проти комунiстичної Москви". Видається, що нині, коли стан сучасного українського війська інакше як жалюгідним не назвеш, похідна теза цієї праці виглядає для нас як ніколи актуальною.
Але авторовi не судилося дожити до друкованої появи його спогадiв в Україні: вiн помер 15 травня 1981 року. Поховали отамана - генерал-хорунжого, кавалера вищих українських емігрантських нагород (Воєнного хреста та Хреста українського вiльного козацтва) - з вiйськовими почестями у присутностi тисяч людей на українському пантеонi-кладовищi в Баунд-Бруцi пiд Нью-Йорком. Натомість у рідній Україні, де "геройські" звання роздавали (і роздають) переважно тим, хто до боротьби за суверенність нашої держави має доволі сумнівне відношення, Тарас Боровець гідного визнання так і не отримав. А сторіччя з дня народжнення генерала відзначали належно хіба що на рідній Рівненщині.
Коментарі