Микола СЛАВИНСЬКИЙ, письменник, для Волі народу

Яничари сьогодні, як і за всіх часів, – велике лихо для України

Телесеріал «Біла гвардія» за однойменним романом Михайла Булгакова вражає сконцентрованістю ненависті, зневаги й злоби до українців і до всього українського. Сам першотвір, написаний киянином не наповнений настільки безсилою люттю, сарказмом і проповідуванням зверхності над «недолугими хохлами», як сценарій телефільму. Цей зухвалий сценарій зшили з роману білими нитками Сергій та Марина Дяченки, – теж кияни, не такі талановиті, як Булгаков (хоча й не без хисту). Вони активно працюють у галузі так званої ненаукової фантастики. І річ не лише в тому, що невтомні учасники дуету (видали на-гора понад 150 книжок) перелицьовували твір як фантасти, а й тому, що робили це майстри вигадок і підтасовок з великим піднесенням, азартом, можливо, навіть із натхненням. Сценарій телефільму просто-таки приголомшує підлістю – тією творчою підлістю, яка за всіх часів і народів вважалася найбільшим гріхом носіїв іскри Божої.

Підлість – найганебніше тавро, яке ніколи не змивається. Раз поставлене, воно залишається назавжди. Як свідчення остаточного вибору, як знак яничарства, як народний присуд і вирок. Яничари завжди були набагато лютіші й нещадніші до своїх земляків, ніж їхні навчителі-повелителі. Ті з українців, хто продавався Москві, силкувалися стати в стократ більшими українофобами за покупців із білокам’яної. Найновіше (і найяскравіше!) підтвердження цього неспростовного висновку – дяченківський дует. За російський п’ятак він награмузляв  такий телепродукт, до якого, мабуть, і сам великий чекіст Путін не додумався б. Його знамените «мочить в сортире» спроможне лише частково відтворити все те, що гамузом насипали в дірявий сценарний лантух «наші» землячки на чолі з іще одним колишнім киянином – продюсером Олександром Роднянським.

Слушно зазначає знаний журналіст Ігор Сюндюков: маємо не реальні історичні події, а «вульгарну й злісну карикатуру», де «всі, хто зі зброєю в руках боровся за державну незалежність України в 1918–1922 роках, є ворогами, злочинцями, бандитами й патологічними садистами». При цьому дуже виразний акцент авторів: лише так необхідно сприймати всіх українців, а не лише патріотів, зокрема Симона Петлюру та його військо.
Такої підступності, лиховісності, такого глибокого подвійного дна не має жоден витвір із тих незліченних ширвжиткових (завжди замовних!) підробок під мистецтво, які продукує для нашого інформаційного простору не просто чужа, а ворожа імперська машина. До цієї  україноневисницької дяченківщини ще ніхто собі не дозволяв так ганебно перекроювати історію, підтасовувати факти, вигадувати небилиці. А втім, це вже й не історія, а очевидна істерія!

Розгнуздана, добре профінансована замовниками фантазія сценаристів не лише переписує роман на свій копил, переінакшує наголоси,  а й доповнює його сучасними штрихами, дописує діалоги, сцени… Ось лише деякі кричущі вигадки майстрів письма про неіснуючі світи: петлюрівський полковник Козир-Ляшко крає шаблею глобус і промовляє при цьому: «Рубаю, як жидівську голову..»; інший петлюрівський офіцер розрубує голову поетові-самостійникові за те, що той «погано українською мовою розмовляє»; згаданий полковник, який має уособлювати в собі всю відсталість націоналістів, наказує спалити школу, бо «вона москальського духу набралася»… Ще одна підлий додаток –  дяченківська вставка про те, як гетьман Скоропадський називає російську мову «собачою». Звичайно, цього не було в   реальній дійсності. Навіть її неоднозначний інтерпретатор Булгаков посоромився таке вигадати. А ось його послідовники відзначилися жалюгідним сценарним поносом – по-народному, творчою дриставкою, від якої вже ніколи не відмиєшся.

Та, очевидно, сценаристи вже й не планують відмиватися. Відтепер у них інше покликання – підтверджувати новими  опусами  московське вірнопідданство. Стало воно апофеозом тих космополітичних ідей, які дует проповідував у суто фантастичних творах. Зрештою, цей космополітизм, присмачений чималими гонорарами, плив і плив, аж поки нещодавно прибився до берега й ознаменував свою появу сценарним лайнометом.

Це вже й не зречення попередніх переконань (їх не було), а вияв світоглядної сутності. Це, зрештою, не зрада національних ідеалів (їх теж не було), а бізнес на запроданстві, яничарстві. Сценаристи свідомо – саме так, свідомо! – спотворили  далекий від українськості роман на догоду ще лютіших,  наймахровіших антиукраїнських сил, зробили все, щоб  історичною брехнею вияскравити надзавдання телесеріалу: такі вони, українці, сьогодні. Їх, неуків, садистів, убивць, можна й треба зневажати, ненавидіти, а ще краще – приєднати для перевиховання. Саме про це – телесеріал «Біла гвардія», який самовіддано «крутять» і пропагують в Україні її внутрішні – свої, місцеві, домашні – яничари. Ті, хто за всіх  часів був її найбільшим прокляттям та її національною ганьбою. 
 

Коментарі