Микола СЛАВИНСЬКИЙ, для

Спадщина Великого Кобзаря – те осердя,  яке здатне об’єднати й ушляхетнити наше суспільство

Сьогодні, 22 травня, – день перепоховання українського генія на Чернечій горі поблизу Канева
Коли Пантелеймон Куліш накрив китайкою домовину, на Смоленському кладовищі (Петербург) усі заплакали. Ресорні дроги, похитуючись, рушили до Московського вокзалу. Так розпочався останній шлях українського генія до рідної землі.

Тарас Шевченко – геніальний поет і художник, духовний велет і пророк України – народився майже в центрі Європи, неподалік від Києва, в Моринцях – типовому маленькому селі славетної України, яка перебувала під ярмом   Російської імперії. Як син селянина-кріпака із 47 років життя  перших 24 перебував у рабстві. Здобувши волю, піднявся до вершин  людського духу, знань, аристократизму. З ними і завдяки їм у диких азіатських краях залишився українцем, не розгубив як європейськості, так і волелюбності, зміг відстояти своє «я».

Запалена самим Богом зірка таланту  Тараса Шевченка спалахнула швидко й так яскраво, що спершу осяяла Україну, а потім і весь світ. Вона не згасала протягом цілого десятиріччя солдатської служби далеко від рідної землі,  світилася після повернення з казарм до цивілізації, де український геній знайшов любов свого народу, але так і не знайшов справжнього кохання, що не дало змоги запалити родинного вогнища.
 Свою головну книгу Тарас Шевченко писав усе життя й назвав точно, глибоко символічно, воістину пророче: “Кобзар”, тобто народний співець. Увібравши поетичні твори цього великого українця, “Кобзар” –  за обсягом приблизно такий, як Новий Заповіт –  став настільною книгою українського народу в ХІХ столітті, лишився такою ж всенародною книгою книг протягом усього ХХ століття. Поряд із Святим Письмом “Кобзар” як  всеукраїнська  Біблія  ввійшов у третє тисячоліття.

Без Тараса Шевченка Малоросія ніколи не явилася б світові як Україна. Поза  “Кобзарем”  не можна збагнути історії, долі й духу  українського народу. Світ пізнавав і завжди пізнаватиме Україну через творчість Шевченка, бо Шевченко –  це сам український народ, його Віра, Надія й Любов. Україна й Шевченко невіддільно, нероз’єданно стоять нині перед  зором  земної цивілізації,  перед  глобальними викликами  ХХІ  століття, – століття, яке відкриває добу утвердження нової України й пізнання світовою спільнотою істинного Шевченка.
 Його спадщина – те осердя,  яке здатне об’єднати й ушляхетнити наше суспільство, той магічний кристал, що дає змогу світові побачити цивілізовану сутність та духовне й інтелектуальне багатство нашого народу, тієї справжньої України, історія й сьогодення якої невіддільні від європейських шляхів розвитку.

Сьогодні, «во время люте», як і завжди, актуальне кожне слово Великого Кобзаря. Ось лише деякі його безсмертні афоризми. Про наших байдужих міщан: «А братія мовчить собі,  // Витріщивши очі!», а також про тих, хто «за шмат гнилої ковбаси» готовий віддати душу й мрію. А ось і нинішні реалії: «… Заснула Вкраїна // Бур’яном укрилась, цвіллю зацвіла», «Аж страх погано // У тім хорошому селі» … І синівське благання: «Воскресни, мати-Україно!», і пророче твердження: «Бо хто матір забуває, того Бог карає», і точне формулювання: «А москалі і світ Божий // В путо закували», «грязь Москви», і визначення місії українського слова й Слова загалом: «Возвеличу малих отих рабів німих!». А ще – незгасна віра в перемогу добра, совісті, порядності, справедливості: «Буде правда на землі», «Діла добрих оновляться,// Діла злих загинуть». І, нарешті,  найголовніший заповіт: «Борітеся – поборите!».
Усе це – Шевченко, який скрізь і у всьому був українцем.
Наш Шевченко. 

Коментарі