Рівно 22 роки тому, 28.10.1989 Верховна Рада УРСР ухвалила Закон про державний статус української мови,- Воля народу

Володимир СІРЕНКО

 
Хочу процитувати ідола комуністів Карла Маркса: «Людина, котра не володіє мовою народу, на землі якого живе, є або гостем, або окупантом, або рабом цього окупанта». Вибирайте, зайди в Україну та «русскоязычные», будь-яке визначення. Як на мене, то вам найбільше пасують середнє й останнє. Покайтеся, станьте українолюбами, справжніми громадянами й патріотами. Це радить вам, поки що радить, український зовсім не буржуазний націоналіст, мільйони таких, як я, українців, які хочуть добра та злагоди між усіма народами світу, процвітання їх і передусім своєї, незалежної ні від кого України.

На Першому національному телеканалі, що сьогодні, як ніколи, русифікується й денаціоналізується чужими всьому українському Бенкендорфом та Арфушем, переглянув передачу «Глибоке буріння» (так і проситься в риму «дуріння»). Її вів російською мовою якийсь Андрій Пальчевський, а брали в ній участь Савік Шустер, Євгеній Кисельов та Андрій Куликов, який, до речі, єдиний розмовляв українською мовою. Ішлося про поширення в Україні нецензурних слів, які в народі називають «матюками». Обговорювалися різні аспекти цієї наболілої проблеми, але ніхто навіть не натякнув, що ця словесна гидота прийшла до нас із російською мовою, що «збагатилася» нею з приходом у Московію татаро-монгольської орди.

Що більше царі та комунокомісари русифікували нас, то дедалі поширювалося в Україні «русскоязычное» матюччя. До Другої світової війни в наших містах, а особливо селах, матюк можна було почути хіба що від зовсім зіпсованої морально людини та від заїжджого росіянина. Мій дід по матері, та й бабуся, коли я робив шкоду, накликали на мене дощу або посилали до бенері, якого я дуже боявся, не знаючи, що воно таке. Тільки недавно натрапив у словнику Грінченка на це слово, дізнавшись, що «бенеря» — просто нечиста сила. Так було колись. Інтенсивна русифікація сьогодні завалила гидотою не лише міста, а й села, правда, менше. Особливо розхристалися люди в місті. Тут матюки можна почути скрізь, навіть від жінок і школярок.

Я, перебуваючи в Астраханських степах на засланні, написав таке:

На зоні матючились дико
узбек, українець, калмик.
Це свідчить, що справді великий,
доступний російський язик.

Ці рядки з’явилися після того, як я наслухався умовно засуджених представників майже всіх націй Радянського Союзу. Русифіковані, як і всі, вони мали дуже малий запас російських слів і заповнювали цю прогалину в лексиці такими крутими матюками, що вуха в’янули. Коли я їм робив зауваження, вони сміялися й казали, що це в них для зв’язки слів.

Ось про це й мали говорити під час передачі Савік Шустер, Євгеній Киceльов і ведучий Андрій Пальчевський, поглянути в корінь, як казав Козьма Прутков. Але кому порушувати цю болючу тему, коли Кисельов та Шустер самі ведуть політичні шоу російською мовою, сприяючи русифікації України. На їхніх передачах навіть ті політики, які розмовляють українською мовою, нерідко переходять на російську. А їх же дивляться мільйони непокалічених і покалічених мовно українців, людей інших націй, тих самих росіян! І думають, що так і треба, що немає жодної необхідності хоча б приділити увагу державній мові. Я часто думав, що і Кисельов, і Шустер — не бідні інтелектом люди, і якщо до них не доходить, якої вони завдають шкоди моєму народові, тоді, можливо, їх прислали з Росії із завданням калічити наші душі, щоб легше і швидше повернути нас у російську імперію. От спитати б у них, чи змогли б вони провести хоч одну російськомовну передачу в Польщі або Чехії. Там їх і на поріг телестудії не пустили б. Це в нас можна, бо ми ще совки, незцементована нація. Та це «можна» не виправдовує того, що вони роблять. Їхній моральний обов’язок як інтелектуалів знати мову народу, до якого приїхали жити і працювати. Посол Швеції в Україні Петерсон в інтерв’ю на тому самому Першому каналі весь час говорив добірною українською мовою, правда, з іноземним акцентом. Коли ведуча Базів запитала наприкінці передачі, як він і де так добре вивчив нашу мову, то почула таке: «За рік наперед наше міністерство іноземних справ повідомило, що я поїду в Україну. Мені як інтелігенту, дипломату нічого не залишалось, як вивчити мову того народу, в країні якого житиму й працюватиму». От би його слова та до всіх заброд в Україну, і насамперед — росіян.

Імперія, котра сьогодні називає себе федерацією, веде широкофронтальну, вперту русифікацію України. Вона ніяк не може погодитися, що наша держава не її республіка, і тому все робить, щоб повернути нас. Вона завалює Україну не озвученими українською мовою, а титрованими нею, наче ми меншина, кіносеріалами та кінобойовиками. Росія все робить, щоб нас заполонила російськомовна преса, книжкова продукція переважно антиукраїнського спрямування, а деякі, такі як «Бандеризация Украины — главная угроза для России» або «Россия и Украина. Когда заговорят пушки» мають відверто ворожий зміст.

У нас мільйони етнічних росіян, планово насланих за Радянського Союзу та прибулих неорганізовано вже після отримання Україною незалежності. І прибувають іще. Аякже! Тут прекрасний клімат і природа, родючі, як ніде, ґрунти, гостинні люди. Сьогодні в нас росіян стільки, скільки немає населення в Болгарії, і більшість настроєні до всього українського неповажливо, а деякі — вороже. А скільки в нас отих «русскоязычных» українців, духовно покалічених? Та які войовничі!

Сумно, боляче. У Верховній Раді, в Адміністрації Президента безліч росіян та зрусифікованих українців, які лише перед телекамерами говорять державною мовою. У владі від Києва до найменшого села проросійська Партія регіонів на всі керівні посади прилаштувала своїх людей. Переважно це росіяни, а якщо й українці, то такі, що давно забули, хто вони самі й хто їхні батьки. Одним словом, колісніченки. Це державні заробітчани, яким байдуже до всього національного — мови, культури, духовності. Чого можна від них чекати?

Я давно переконався, що для росіян батьківщина там, де ступила їхня нога. Це доведено історією. Московія на початках була територіально такою, як сьогоднішні Дніпропетровська чи Донецька області. Із часом, перейнявши ординську жадобу загарбництва, розрослася неймовірно. Її «землепроходцы», а насправді жорстокі завойовники, пройшли не під парасолями аж до Японського моря й Берингової протоки, утопивши в крові не один народ Східного та Західного Сибіру. А Середню Азію, Кавказ, Україну, Молдову, країни Прибалтики хто «воссоединил»? Що скажеш, інтернаціоналісти аж до Афганістану включно.

Підкорити якийсь народ можна багатьма способами. Сталін і Гітлер, за висловом відомого поета, «близнецы-братья». У їхній політиці було багато схожого. Та й кінцева мета одна — світове владарювання, тільки Гітлер планував досягти його війною, а Сталін — всесвітньою революцією за заповітом Леніна. Тоді ще не було третього, мирного методу підкорення якоїсь держави — економічного. Це найхитріший, найпідступніший спосіб. Сьогодні він на озброєнні всіх супердержав. Ось що каже депутат російської Держдуми Мітрофанов: «Россия просто скупит всю Украину, что сегодня реально и происходит. Наше будущее — это формат Советского Союза, но построенный не на идеологии, а на финансовом подчинении. Другого пути просто нет. Повторяюсь, российские кампании скоро скупят все, что можно купить на Украине. Возникнет новая формула Советского Союза. Но адми­нистратив­но никто никого контролировать не будет. Москва заставит всех подчиняться себе, но экономическими методами и средствами. Все будет цивилизованно». Спасибі Мітрофанову за те, що проговорився, висловивш­и думки високих політиків цієї «братської» держави. Його слова повинні пам’ятати всі українці, яким дорога і свята Україна, щоб бути на сторожі. Придивіться, мої співвітчизники, уже багато підприємств продано Росії. Згадайте радісну фразу Мітрофанова «что сегодня реально и происходит».

Є ще один спосіб підкорення якоїсь країни, до речі, древній, як людство на землі. Це те, про що я говорив вище, якомога більше розчинення сусідньої нації своїми людьми. За Радянського Союзу чимало росіян та російськомовних українців, побувавши в країнах Прибалтики, скаржилися на корінних жителів, що вони не дуже гостинні. Їх можна зрозуміти — це національний самозахист. Ті країни мали невеликі за чисельністю народи, і якби їх розмішали хоча б мільйоном чужинців, вони давно б щезли. Тому й боронили себе, мабуть, пам’ятаючи слова Аристотеля: «Нація, яка приймає до?себе надто багато інородців, приречена на загибель». Ці слова й нам, українцям, не завадило б закарбувати в пам’яті та завжди бути насторожі, бути рішучими, національно згуртованими й монолітно стійкими, а то від нас колись може залишитися лише куточок із назвою «Бывшая «незалежная» Малороссия-Украина» з восковою фігурою жінки у вишиванці й табличкою «хохлушка» у якомусь московському музеї.

Сьогодні Україна в небезпеці — як ніколи після отримання незалежності. Владу захопила Партія регіонів, сама назва якої говорить, що вона не за єдину Україну, а за її шматки, які легше ковтати загарбникам. З першого дня, коли її представники втиснули в крісла свої широкі п’єдестали, і до них не дуже солодке життя різко погіршилося. Передвиборне партійне гасло регіоналів «Україна для людей» повернулося проти людей. Економіку трусить пропасниця, стрімко ростуть ціни на всі продовольчі й непродовольчі товари, комунальні послуги, ліки. На зарплатню чи пенсію в тисячу гривень можна ледь протягнути місяць, а на 700—800 — відкинути ноги. Погіршився стан освіти, науки й культури. Одночасно, безсумнівно, на догоду Росії, йде широкий і напористий наступ на мову й національну культуру. Повсякчас проросійські депутати Парламенту пропонують ввести в Україні російську мову як другу державну, наші сцени заполонили російськомовні колективи й солісти. Наших видатних, славних у всьому світі співаків українці майже не бачать і не чують. Сьогодні відомий вислів Леніна міг?би звучати так: «Україна — це Партія регіонів плюс шустеризація і кіселізація всієї країни».

У будь-якій країні світу, якби творилося таке, як у нас нині, піднявся б увесь народ. Ми, совки за ментальністю, не ворушимося, нікуди не йдемо, нічого не вимагаємо, хіба що плескаємо язиками десь у вузькій компанії або на невеликих, не таких, як у Франції чи Єгипті, мітингах. Тотальний спокій повсюди. Дивно, що не активізується інтелігенція.

Треба діяти. Я не фахівець з економіки й не можу щось радити, пропонувати. Що стосується мови, культури, насмілюся висловити думку. З теревенями про другу державну мову, з русифікацією всіх галузей духовного життя народу можна покінчити, скориставшись світовим досвідом. У багатьох країнах громадянства не отримає людина, котра не знає державної мови й не користуються нею повсюдно, переступивши поріг своєї домівки. Треба й нам узаконити це світове правило та провести відповідно до нього через деякий час перереєстрацію громадянства. Тим особам, які не відповідають вимогам закону, видавати дозвіл на тимчасове проживання в країні. Якщо ми це зробимо, зникне багато проблем у нашому житті. «Кому захочеться копати канави і спати під мостом?» — так казали моєму другові в США, обіцяючи такий «комфорт», якщо він не вивчить державної мови. Друг добре знав її, а тому бомжівство йому не загрожувало.

Наостанок хочу процитувати ідола комуністів Карла Маркса: «Людина, котра не володіє мовою народу, на землі якого живе, є або гостем, або окупантом, або рабом цього окупанта». Вибирайте, зайди в Україну та «русскоязычные», будь-яке визначення. Як на мене, то вам найбільше пасують середнє й останнє. Покайтеся, станьте українолюбами, справжніми громадянами й патріотами. Це радить вам, поки що радить, український зовсім не буржуазний націоналіст, мільйони таких, як я, українців, які хочуть добра та злагоди між усіма народами світу, процвітання їх і передусім своєї, незалежної ні від кого України. А воно прийде тоді, коли кожен україне­ць усвідомить, що все починається з мови, бо вона створює націю, а нація — державу.

Володимир СІРЕНКО, м. Дніпродзержинськ, для газети "Літературна Україна"
 

Коментарі