Уже вп'яте виходить друком мегапопулярна книжка майстра сміху Олега Чорногуза "Веселі поради"
Днями у Харківському видавництві “Майдан” вийде чергова книжка Олега Чорногуза “Веселі поради”. Це справжній бестселер.
Збірка веселих порад кілька разів виходила стотисячними накладами! Твори з цієї книжки вивчаються у школі.
Пропонуємо Вашій увазі одну з чергових усмішок із цієї книжки, що не входила у попередні чотири видання.
                                     
Як стати довгожителем?
Із серії “Веселі поради”

Олег ЧОРНОГУЗ, письменник

   Я дуже любив Івана Марковича. Якоюсь особливою невимовною любов’ю. Таку любов простими словами не опишеш. А синонімів про таке палке кохання до людини навіть у багатій на синоніми українській мові просто не вистачає. Нещодавно Іван Маркович відлетів від мене. А мені тепер так важко без нього. Та що мені - усім моїм друзям. Особливо хворим.
   Майже щодня, якщо не сказати - щогодини, друзі мені телефонують і все запитують: ”Де Маркович?”.
   Ми так любовно його називали - Маркович.
 - Поїхав, - відповідаю.
-  Шкода.
 Чим же прославився так Маркович поміж нас і за що ми його всі так любили? Він майже всіх... Ні, тут слово “майже” зайве. Це описка. Він усіх, хто звертався до нього ставив на ноги. Маркович, пригадую, завжди казав:
-    Ти знаєш: найстрашніший звір на землі – це людина. Ця скотина поїдає все живе навкруг. Прийде час і нічого бігаючого, літаючого на землі не залишиться...
-    І плаваючого, - додав нечемно я.
-    І плаваючого, - погодився він. – І пірнаючого. Земля залишиться лисою, як моя голова на тридцятому другому році мого існування на цій планеті, і тоді  ці двоногі звірі почнуть поїдати самих себе.
-     І який висновок?
-     Я переходжу на трави...
-     Іване Марковичу, - хотів було я йому сказати, а як бути з вітамінами, С, B, Е, D і які там ще є, скажімо, в салі, чи в курячому м’ясі?!
 Але він мене не слухав, як глухар під час токування. Чи як там цей науковий процес продовження роду називається?!
-    Я житиму в гармонії з природою, - підстрибнув він тричі на місці і помчав, як молоде теля після прив’язі, на зелені луки.
 З того незабутнього часу Маркович їв усе. Усе, що йому потрапляло під руки. І під ноги також. Усе, що називалося лікувальними травами і рослинами: бадан товстолистий, татарник колючий, качани капусти, саму капусту, очерет, чистотіл, коріння селери, саму селеру, горобину червону, обліпиху жовту, шовковицю достиглу, перестиглу, а найбільше натискував на черемшину, листя терену, колючки шипшини, саму шипшину і татарське зілля, яке він з любов’ю прикладав до носа, тоді до губ, а потім - до вуха і пестливо ніжно вимовляв:
-  Аїр!
 У цьому слові було все. І слух, і зір, і бадьорість, і енергія, і сила. Потім з льоту скакав на спинку велосипеда (не на коня) і мчав за листям розторопші і цвітом черемхи, бутоном  ірги і цмином пісковим, пижмом звичайним і мухомором сірим. Маркович їв усе: від ранніх пролісків до пізніх хризантем. Їв глибоко національні чорнобривці і оксамитові мальви. Їв листки калини і гілки плакучої верби. Він їв трави, пив чай із горіхових перетинок, гілки черешні, кизилу, листя чебрецю, зернятка висушених абрикос і висушеного листя меліси лікарської та конюшини червоної і яглиці зеленої. Він їв усе, що їдять коти, собаки, корови, коні, вівці і молоді жеребці. Він їв овес, пив настоянки з вівса і постійно дихав свіжим повітрям, гасаючи, мов хорт, по узліссі і лісосмугах. Він ходив там, де вже не ходили потяги і не маневрували паротяги. Він нюхав і їв те, що цвіте і пахне. Він заривався у глибини земних надр, мов кріт, і звідти витягував корінь лопуха, кульбаби, соняшника, коноплі, польового хвоща і такі коріння, для яких ще не знайшли національної назви українські ботаніки, оскільки перебували довго під московською окупацією і вся українська термінологія винаходів називалася виключно московською. Виняток становили окремі ліки і назви типу метаболізм, синдром, чи метаболічний синдром. Я й досі не знаю, що означають ці імпортні слова, але  чи не найчастіше саме їх вживав Маркович. Чим дуже лякав випадкових перехожих, що йшли повз нас і підозріло ще довго на нас оглядалися і до нашого не фірмово одягу. А Маркович говорив. Він стільки говорив, що коли закінчував, то спориш, чи папороть встигали процвісти і осипатись.
    Маркович був унікальним чоловіком. Шкода. що він так швидко пересилився від мене і полетів чи поїхав у невідомому напрямку. А я все згадую Івана Марковича. Адже я тоді в нього записався добровільно в його гурток, “Як стати довгожителем”. Він мене агітував вступити туди десь близько місяця. Він називав стільки трав, що аби поруч нас стояв чоловік з Великої української енциклопедії чи, наприклад, директор будь- якого ботанічного саду, він би одразу став на коліна перед Іваном Марковичем і все життя звертався б до нього тільки на “ви”, додаючи до цього якесь пестливо-компліментарне слово, чи простіше сказати - епітет.

    Марковича любили усі. Розповідаючи про безмежні можливості і безсмертну силу трав та квітів, зокрема, настурцій і звичайних чорнобривців, що посіяла його мати і дуже їх любила, кришачи з них унікальні салати і прожила до 99-ти років і 9 місяців. Маркович поклав за мету прожити ще довше, бо він значно розширив свій асортимент трав і квітів не тільки в салатах, а й обідах і десертах. Він їв коріння, гілки і листя малини, журавлини, смородини, агруса, не чекаючи на кущах плодів. Він повзав на своїх чотирьох за котами, собаками і козами й не тільки пильно придивлявся, що саме їдять ці чотириногі, а й ретельно записував усе в блокнот. Потім він переходив до комах і вивчав, що вони тягнуть на своїх спинах у свої мурашники та нірки. Він не спускав очей з квітів і вивчав, у які саме бутони занурюються оси, бджоли і джмелі. Маркович ненавидів ґедзів, як і людей, котрі їли напівсмажену молоду телятину, баранячі шашлики і свиняче сало. Він вважав, що ті і ті земні кровопивці і не варті права на земне життя, створене Великим Зодчим. Він їв стільки і так багато трав, квітів і коренищ від них, що мені здавалося, якщо таких, як він, в Україні з’явиться перший мільйон, то квітуча Україна перетвориться в пустелю Гобі, а солов’ям ніде буде звивати гніздечок, і вони перейдуть на нічні завивання місцевих псів, які раптово позбулися лікувальної трави навколо своїх буд.
- Якщо ще й Китай прийме постанову перейти на вегетаріанство Володимира Марковича, то на світі стане на три Сахари більше, - вголос думав я.
   Маркович збирався прожити стільки, як травоїдний слон. Слон, як вірити вченим, таким як Маркович, жив у середньому 200 років.
-     От тільки одна біда, - часто казав він мені. - Я чомусь не набираю ваги так швидко, як слон чи слониха.

   Маркович лущив горіхи, неначе білочка, гриз моркву, мов кролик, розколював на друзки кісточки абрикос власними зубами, ніби обценьками, і казав, що ця гімнастична процедура для рота укріпляє зуби і зміцнює ясна. Він діставав коріння хрону на глибині півтора метра і стверджував, що вся сила в кінчику кореня, який дає  людині безсмертя, а не та казкова голка, що схована від людського ока у жовтку курячого яйця Кощія Безсмертного, що щедро описана в казках, а не в реальній дійсності. Я не знаю, чи він їв самі яйця, але те, що він перемелював їхні шкаралупи до  стану розчинної кави – це очевидний факт. Він цю шкаралупну суміш запивав чаєм з вишнево-малинових гілочок і закушував зернятками молотої сливи, яблук і колючок глоду та запевняв, що в шкарлупі яйця чи не найбільше цементу. Хоча я йому щиро радив їсти самий цемент вищої проби, з якого нобелівські лауреати створюють  фундаменти під міжпланетні балістичні ракети. Він це категорично відкидав, оскільки вважав той цемент екологічно засміченим, бо він народжувався поруч технократичних споруд і екологічно брудного повітря.
- Найкращий цемент у страуса, фазана і перепілки, - запевняв мене Маркович. - Шкарлупи з яєць перепілки впливають на розширення судин і роблять їх такими еластичними, наче спина вужа, що постійно вигинається, мов коханка перед позиченим на годинку-другу чужим чоловіком, і при цьому ніколи не турбується про  диски та болі в хребцях.

 Маркович плавав, як качка. Пірнав, як пірникоза, і випльовував водорості, як морж випльовує перероблене повітря. Маркович планував прожити понад сто років і побити рекорд життя своєї мами та найстаріших гуцулів та кавказців з гір і полонин. Для цього він регулярно їздив у Карпати, забирався на високі полонини, дихав свіжив повітрям і ковтав повітря разом з ранковою росою. До цього додав тільки чисту овечу бринзу і кукурудзяний банош. Спав на найвищих точках українських гір, ловлячи губами хмари і пив із них воду, мов джміль нектар із пахучих  квітів.
 З гір до підніжжя Маркович опускався пахучий, ніби продавщиця, яка щойно вийшла з крамниці по продажу французьких парфумів, що створені, якщо вірити рекламі, із цілющих трав і пахощів всесвіту.
 Маркович пірнав у воду і в усі можливі й неможливі ставки, озера і ріки, які були навкруг у радіусі 30 кілометрів, і запевняв мене, що вода – це справжнє життя.
- Не було б води, ми вимерли б, як динозаври.
  Я з ним погоджувався. У воді він ганяв карасів, щоб не дрімали, і щук, які сиділи в засідці, попереджаючи травоїдних про небезпеку. Іван Маркович затуляв нори долонькою, якщо бачив поруч сома, і не дозволяв пічкурам показувати носа з нори. Таким чином, він рятував усе живе, як на землі, так і на небі. Вибачте, так і... у воді. До неба він не дотягувався, хоч був худючий, як претендентка на найтоншу талію в світі перед останнім своїм подіумом. Але все одно до метелика йому ще було далеко.
      Днями мені прийшла телеграма. Маркович писав у ній стилем азбуки Морзе: ”Приїзди. Чекаю. Може, ще обійму” і крапка.

     Це “може  ще обійму” мене дуже насторожило. Але я негайно помчав у село до Марковича. Хата його відрізнялася від усіх хат у селі своєю патріархальністю. Плетений тин, глечики на стовпчиках, неодмінний перелаз із мальвами, які він дуже любив під час цвітіння, і гудіння бджіл над ними, повзучий виноград і плющ, котрий він вживав зранку і увечері на десерт. Запам’яталося ще: на подвір’ї Марковича, як завжди, маса народу. Я зрозумів, що все це його клієнти. Самого Марковича видно не було, хоч за звичай він збирав людей, як папа Римський на площі святого Петра, так Маркович  на сільському вигоні. Але найчастіше - у своєму дворі, і переконував люд жити в гармонії з природою. Їсти все те, що росте у них під ногами, навколо ніг і звисає над головою. Листя, кору, падолист, зів’яле зілля, сушені листки “матері-й-мачухи”, герані лугової, квіти золотушника і коров’яка звичайного. А ще лущити кісточки морельки і перемелювати їх на м’ясорубці, запиваючи олією з горіха і додаючи по чайній ложечці оливи гарбуза перед вживанням салатів із настурцій чи  півоній. Ніколи не захоплюватися травами Бразилії, Гондурасу чи Гвінеї Папуа, бо треба їсти і пити все з тих країв, де ви народилися і де швидко пробігало, як роки, ваше не лише босоноге дитинство, а й саме життя, яке ви змарнували на луках і лісах, випікаючи шашлики і захоплюючись дурними ребристими барбекю та заливаючи те все горілкою, вином і пивом.      
   Я й досі добре пам’ятаю ці невмирущі лекції Івана Марковича. Вони в мене записані в голові, мов на платівці. Тепер я часто дивлюсь на нього по відеодиску. Бачу, як вчора, поміж нього і всіх тих людей, які недобачали, недочували, накульгували, приповзали і ходили курячими кроками, притуляючи рурочкою долоньки до вух, і слухали дорогого нам усім Марковича з такою ж увагою, ніби уже смакували салатом з нагідок і конвалій. Мені весь час здавалося, що після лекцій незабутнього Марковича всі вони пахнуть чорнобривцями і півоніями. Тільки не тюльпанами, яких він не визнавав за національні квіти.

Після його телеграми я приїхав до нього одразу. Маркович лежав весь уквітчаний  пелюстками з різнобарвних національних трав, гілок і квітів. Лежав на дерев’яному ліжку з якогось лікувального дерева. Побачивши мене на порозі поміж родичів, ледь - ледь поманив мене худеньким, як билиночка на сухому вітрі, вказівним пальчиком. Мовляв, підійди і я тобі щось шепну на вухо. Я виконав його прохання. Підійшов і притулився до його грудей. Серце уже не билося, але слова ще ледь вилітали з його уст. Маркович мені прошепотів:
- Ти знаєш: так хочеться сала. Я ніколи не їв сала, як ти не купався в морі... А так його зараз хочеться. Це ж патріотичний продукт.
 - А чого ж ви його не їли?
- Лікар сказав, що я переборщив із травами. Краще б я їв національний борщ. У ньому, лікар сказав, вітамінів більше, аніж у качані нашої капусти... Я дав йому слово - ніколи стільки підряд усього трав’яного не їстиму. А їстиму тільки борщ із салом і часничком. Але він мені сказав, що я вже запізнився рівно на сорок років. В іншому випадку мені було б сьогодні рівно 100. А зараз я і чорта б з’їв, а не тільки свиню. Але вже здається пізно...
 Мабуть, що так. Бо вчора я знову прибіг на подвір’я до Марковича. У дворі було так само  багато народу. Я гадав, що це всі ті, хто лікується у Марковича травами від різних всесвітніх хвороб. Я привітався з ними і скромно запитав:
-    А Маркович вдома?
-    Здається, так, - мовив один із найсумніших і, вочевидь, важко хворий чоловічок, що сперся на милицю і свіжо виструганий патик. - Здається так, - повторив сумно він. - Але вінки вже виносять...
 Я подумав. Шкода. Дуже шкода Марковича. Він же так любив пахощі живої хвої. І їв же переважно молоді шишки сосни і запивав настойками з них. Збирався ще довго-довго жити. Травоїдні, як виявила статистика, довго не живуть. Хіба що слон. 200 років. Але вчені зафіксували тільки 60. Марковичу було стільки ж. Але він був  худіший за слона, напевне у тисячу раз. А втім я, може, дещо й перебільшую.

Олег ЧОРНОГУЗ, письменник,
спеціально для порталу "Воля народу"

Коментарі