Олег ЧОРНОГУЗ, письменник: "У Польщі один ксьондз, одна мова, одна нація й одна держава. А у нас в головах постійна федерація і панування мови і церкви окупанта"
Ще вчора у нас, в Україні, поляки з наших українських крамниць вимітали все підряд: від тюльки до кільки. У власному соусі.
Так. Це й справді – таке було. Учора. А нині ми їдемо до тієї ж Польщі. Їдемо. Також масово їдемо й масово гнемо перед паном голову та делікатно, ламаючи язика, переходимо, перепрашам, на польську і не соромимося, як своєї, і вже не кажемо: "А какая разніца?" Кажемо інше, точніше просимо:
– Чи пан не буде такий добжий і не дасть мені, перепрошую, праці?!

ХОЧА Б ЯК У ПОЛЬЩІ
Олег ЧОРНОГУЗ, письменник

Отак ми бідкаємося. І мало не щодня. І мало не всі. Власне, чи вся більшість, яка стала раптом у своїй країні меншістю. Тепер нам, українцям, знову залишається пишатися тільки минулим. І на наш сором, частенько не тим, чим потрібно було б. А тим, що їм, тобто всім нам, досі підносили й зараз підносять московські історичні фальсифікатори та переписувачі літописів Руси-України, а в них повні стоси міфів і цинічної брехні.
Може, саме тому зараз ми пишаємося, точніше сказати – ледь не з гордістю згадуємо зовсім недавнє, учорашнє. Мовляв, згадайте, що було вчора. Вчора наша республіка Україна була однією з найбагатших у еСеСеСеРії. Тільки Москва (за свідченням Ляшка – не радикала, а Олександра Павловича - голови Ради міністрів УРСР) забирала чи правильно написати – ми добровільно-примусово віддавали Москві, 5,5 мільярда доларів. Щорічно. Тепер, будучи мільярдерами, наші владні голови, що стирчать із-за спинок високих державних стільців, висувають протягнуті руки і, не соромлячись, подібно до жебраків, просять усесвітньої милостині у Міжнаро́дного валю́тного фонду, тобто спеціального агентства при Організації Об'єднаних Націй. Перше скорочено пишеться – МВФ, друге – ООН. Для любителів вставляти у свій текст чи промову, ні сіло, ні впало, кілька іноземних слів, убиваючи заодно рідну мову і в зародку черговий і свіжий, як вареник з окропу, неологізм, подаю англійською – International Monetary Fund, IMF. По-народному кажучи – дайте, не минайте вчорашньому бідному, який нині в острівні офшори поклав позавчора народний черговий мільярд. Позичивши очі в сірка, а він усе просить – ну, дайте, бо з голоду помремо.

  А як із морально-етичного боку? – читається в очах тих, хто таки кладе в ту простягнуту, як у жебрака, руку. І кому? Новоспеченим мільярдерам і крадіям, яких чомусь інтелігентно називають олігархами. Дає на все дозволений простір "хазяйнування". Дає тим, кого наш народ називає простіше – "бандитами з широкої дороги". Дозволив шилохвостам себе обдурити, а ті недовго думаючи, стрибнули "зайцями чи кроликами" на останню платформу товарняка "Романтиків" (така усна назва того товарняка), незважаючи на червоний стоп-сигнал і прихопили в тому товарняку найкращі місця та крісла, закинувши табуретки в топку паротяга. Образно кажучи, разом із романтиками, у яких ще до цього жеврів вогонь віри, надії й любові, залишилися одна убогість і розчарування. Потяг пішов не в той бік. Втратили керманичі орієнтацію. Дітей, які здобули перемогу ціною свого життя, залишили, наче калік на пероні, без шматка хліба та європейської мрії.
І коли отой романтичний і переможний потяг зупинився на кінцевій і романтики, які залишилися живими, після Революції Гідності, зіскочили з платформи, одразу потрапили під холодний душ. Протверезівши мовили:
– А згадаймо Польщу. Вона вже давно у Європі. А ми? По-московськи кажучи у відповідній римі...
А далі мрійливо:
– А ще вчора в нас, в Україні, поляки з наших українських крамниць вимітали все підряд: від тюльки до кільки. У власному соусі.
Так. Це й справді – таке було. Учора. А нині ми їдемо до тієї ж Польщі. Їдемо. Також масово їдемо й масово гнемо перед паном голову та делікатно, ламаючи язика, переходимо, перепрашам, на польську і не соромимося, як своєї, і вже не кажемо: "А какая разніца?" Кажемо інше, точніше просимо:
– Чи пан не буде такий добжий і не дасть мені, перепрошую, праці?!
І ми тепер питаємо самі у себе: чому так? А відповідь проста, як будова сірника. Бо у Польщі, один ксьондз, одна мова, одна нація й одна держава. А у нас в головах постійна федерація: південь, північ, схід і захід. А у Польщі ніби нема отих астрономічно-географічних вимірів. Хоча насправді й там є – південь, північ, схід і захід. Та нема в головах федерації – нема "русскаго міра". Із напалмом, вогнем, кров’ю, язиком, приниженням і рабством. Бо ж... Бо ж знову таки у Польщі: одна церква (костел), одна мова, одна нація та відсутня українська фраза – "А какая разніца?". Бо в нас, інакше кажучи, і досі: рак, щука і лебідь.
На відміну від більшості українців, яка стала меншістю у своїй державі, поляк не соромиться своєї мови, якою б вона в нього не була, солов’їна чи журавлина. Бо це його, як і Польща, мова. Його земля, яку він любить і готовий за неї вмерти. Умерти, як у нас (нині помирає) кращий цвіт нації. Ось саме ці Люди варті незалежності, своєї історії, своєї церкви, своєї мови. Решта не бореться. Решта каже – "А какая разніца?", і начебто чекає колонізаторів.

Також по темі:  Влада прагне перенести в Конституцію польський досвід самоврядування з точністю до навпаки, - експерт (ВІДЕО) - ТУТ

Поляк знає свою історію. Поляк її вивчає. Поляк знає свою мову. Поляк її удосконалює. Поляк пам’ятає свої звичаї, свої традиції. За все це поляк готовий умерти, аби жила Польща. На відміну (за винятком краще перше) від українця, поляк ніколи не скаже:
– "А какая разніца?"
Бо поляк хоче жити й живе у своєму домі, у своїй країні і навіть у думці не допускає такої фрази "А какая разніца, чи під Росією чи, скажімо, під Німеччиною?" Бо він знає Польща – це його Польща! Тут він господар і син свого народу. Поляк не може жити в колонії, забути свою історію, свою мову та вже цим зрадити свою Вітчизну. Може, саме тому нині Польща є Польща, а в Україні й досі, а вже 25 років, українці кажуть: "А ми маємо те, що маємо". А могли б... Могли б, якби ж то ми на практиці любили  Україну, її мову,  її церкву, її історію. Певен, тоді б не казали чи не на кожному кроці:
–    А какая разніца?
Не було б байдужості, можливо, не було і війни, окупацій і ми відчували б себе на своїй землі господарями, синами чи панами, а не протилежним до останнього слова – рабом. Бидлом, як кажуть у тій же Польщі. Гірко писати такі слова. Дуже гірко. А ще гірше чути такі слова і чи не щодня:
– А какая разніца, у яку церкву ходити московську чи українську? Бог же один.
Так Бог один, а віра й ідеологія – різні.
– А какая разніца, якою мовою розмовляти московською чи українською?
Велика. Бо в тій державі, де корінний народ розмовляє своєю мовою, він ВЕЛИКИЙ НАРОД! Бог усім народам дав різні мови й Бог ті мови розуміє. Однак до Бога ближчий той, хто його не зраджує й молиться до Нього рідною мовою. Бо молитися чужою мовою – не доносити змісту Божою молитви: ні до серця, ні до розуму віруючого. Така гірка правда. І тут уже не скажеш "А какая разніца?"
А та, що ти в своїй країні живеш фізично, а умовно в чужій і ти маєш тут себе почувати господарем, будівничим, а не за багатовіковою колоніальною звичкою – рабом. Живеш начебто ти у своїй хаті і не у своїй. От і маєш те, що маєш. Отож, не кажи тепер: "Хоча б так, як у Польщі".
Сам винен. Бо ж – "А какая разніца?"
Якщо так і надалі творитиметься, то ми ніколи не те що до Польщі, а до самих себе не дійдемо й не доживемо. Нас розтрощать і розірвуть усі кому не лінь.
А сказано ж... І не лише у святому письмі. Сказано устами Петра Могили – повноцінна держава – це одна мова, одна церква, одна нація. В іншому випадку – Вавилон. Башти, повноцінної не збудуєте. Тому й далі тільки казатимете: "Хоча б, як у Польщі!"
А могли б як у Польщі! А би ж то – одна мова, одна церква, одна нація, одна держава. Це повторював і повторює не раз і не двічі український президент Віктор Ющенко. І що ж? Ми не слухаємо мудрих слів. Ми осуджуємо, обпльовуємо. Випускає зі свого рота свої теорії та свої поради. І чим це закінчується? А ні чим. Віз буксує в тому ж болоті й досі. Ющенка осміяли, істинно українського президента, зганьбили. Розкритикували, і досі критикуємо. Кинули тінь на сина свого народу, який жив, живе й житиме Україною, із думкою про свій народ, свою державу, свою націю, що виросла в концтаборах, на вічних мерзлотах Сибіру. На нього, не на себе, ще й всіх собак повісили. Потім обрали знавця фені. До стінки поставили державну, свою мову та свою церкву, яка не під чужою клунею з чужим прапором і під чужою абревіатурою.

І все питаємо: "А какая разніца?",якою мовою розмовляти?! Рідною. Тут, що Творець вам дав. Рідною, бо якщо й надалі московською, то „русскій мір” сьогодні сидить уже на нашому порозі, завтра буде у нашій хаті. Може, нарешті, ми це зрозуміємо. Усвідомимо, що це небезпечно, що це може дійти, як у Криму, чи у Донбасі. А може краще своєю, щоб як  Польщі, і чергові кроки – до державності, до самостійності, до доброту.
В іншому випадку не  дійдемо до самих себе. Не дійдемо, якщо не усвідомимо, що саме за єдину мову в українця, нас тисячі тисяч разів розстрілюють, як і розстрілювали. Мільйон разів висміювали і привселюдно ганьбили й досі ганьблять чи не з усіх радіоточок чи телеканалів, які чомусь, як і московська церква, звуться українськими. А чи допускає щось подібне московський агресор у своїй мрії-імперії, де понад сотня народів і народностей. А ми ж? Ігнорували і  ігноруємо рідну мову, рідну церкву, свої звичаї, свої традиції, віримо перекрученому і навіть не згадуємо та й не уявляємо глибини віків нашої історії, нашої державності. Досі пританцьовуємо на нашому 25-річчі. І це не в чужому, а в своєму, рідному домі, де ми мали б себе відчувати господарями. Мали б, а й не хочемо! А може не здатні.  Може, через оте – "А какая разніца?"
І це вчора, і позавчора, і нині, і не дай Боже, завтра:
– А какая разніца?
Величезна, бо байдужість!!! Українська байдужість. А подивіться як у Польщі. Суцільна гордість за свою державу. За свій народ! За свою церкву. За свою мову. За свого, не московського, ксьондза. І ніхто навіть у думках і в сні не вимовляє такої фрази: "А какая разніца, в яку церкву ходить, якою мовою молитися?"
Бо поляк від того не... мертвий. Поляк живий і гордий. От тому то ми тепер ми тільки мріємо – "Хоча б як у Польщі".
Так як у Польщі, чи в Німеччині, чи в Японії, ніколи в Україні не буде. Ніколи, поки буде у повітрі висіти оте дурне, наївне, безпринципне й рабське:
– А какая разніца?
Поляк так ніколи не скаже: ні про церкву, ні про мову, ні про свій народ. Бо поляк все своє любить: і свою країну, і свою мову, і ходить до своєї церкви, а не  до чужої і не каже: ”А какая разніца?”.
     Він має свою національну гордість. Бо він психологічно і практично не раб! Бо поляк із дитинства каже:
 – Я єсьм поляк!
     З гордістю каже, не соромлячись! Йому це вкладає разом із національною гордістю й національним геном мама і тато. Ідеологія держави, якою б та держава не була. Головне, аби вона була польською і в неї жили, як у триєдиного Бога три святі іпостасі: єдина мова, єдина церква, єдина нація. І поляк гордий із того. Національно гордий. Бо він не раб у своїй країні. Не раб, а пан і господар. І він сміливо та принципово заявляє кожному швабу в очі, який забувається на чиїй він території раптом поляку заявляє:
А чому ти цієї мовою розмовляєш?
– Бо я син цієї землі. Я господар цієї землі. Господар, а не бидло. І це моя мова, і це моя земля. Не подобається: он валіза, он вокзал і на колії швидкісний потяг... Я все ясно сказав, прошу пана?
І гість, чи окупант, чи приїжджий замовкає й більше дурних питань не задає. Бо він ні разу від поляка не почув: "А какая разніца?"
А в Україні це на кожному кроці. Може, тому поляк ходить у себе вдома із тростинкою, а українець поруч із ним    із мітлою.
Може, українцю спочатку у себе треба попоходити з мітлою. Та й найміцнішою та замашною. Щоб виместити зі свого дому, як зі своєї рабської свідомості, оте рабське "А какая разніца?" і всю нечисть, і "русскій мір" на віки вічні. Може, українцю, врешті-решт, та й з самого початку треба усвідомити свою духовну бідність. А усвідомивши перейти й до матеріальної. Хоча б як у Польщі! Та й стати, нарешті, і собі у своєму домі господарем. Господарем у своєму домі, а не підмітайлом у... Польщі. Бо ж різниця між мітлою і тростинкою таки є. То чи не час і над цим задуматися і всім нам: поголовно й поіменно, і досить скиглити! Скиглити ганьбитися і принижуватися!!! Перед кожним швабом!

Олег Чорногуз, письменник,
для порталу "Воля народу"

Коментарі