Глава Української православної церкви Московського патріархату підтримав євроінтеграцію України
Подія, яка ще недавно здавалася неймовірною та навіть не дуже потрібною, у світлі нової політики, як світської, так і церковної, стає дедалі актуальнішою. Формально патріарх Філарет, ударивши куколем об землю, виконав головну вимогу своїх візаві з УПЦ. Формально УПЦ, підписавшись під зверненням на підтримку євроінтеграції, виконує вимогу УПЦ КП "дистанціюватися від Москви", - йдеться у статті в "Дзеркалі тижня". Тобто основні протиріччя під певним кутом зору стають майже непомітними. Домовитися про визнання таїнств та інші ні для кого не принизливі умови злиття - справа техніки, бажання та правильного адміністрування переговорів.

Практичне зрушення по осі євроінтеграції, яке в Москві поспішили оцінити як "зрадництво", може переконати консервативних патріархів у тому, що Україна має трохи більше підстав на помісну церкву, ніж, скажімо, Смоленська область.

Патріарх Кирило та євроінтеграція: атака чи вичікування?
Катерина Щоткіна

На евроінтеграційні настрої влада церкви відповіла напрочуд оперативно. Настільки оперативно, що за появою "Звернення до народу України з приводу європейських перспектив України" так і ввижається чиєсь велике людське прохання — адже звичайно церкви, сказати правду, рідко щось роблять без запізнення років на сто.
Документ вийшов короткий, яскравий і цікавий, причому не стільки навіть змістом і стилем, скільки тим, що під ним підписалися глави всіх основних українських конфесій, включаючи предстоятеля УПЦмитрополита Володимира (Сабодана). Глави церков переконують свій народ у тому, що Європа — наш спільний дім, а також повторюють максиму своїх світських колег про те, що цей вибір нітрохи не протиставляє нас Росії, "нашому історичному сусіду". Утім, лише остільки, оскільки "її історія та культура теж пов'язані з Європою".
На підтвердження своїх євроінтеграційних настроїв українські церкви спорядили делегацію до Брюсселя. І, уявіть собі, цього разу успішно. Нагадаю, що попередня спроба зустрітися з лідерами ЄС на їхній території провалилася — не з вини лідерів ЄС і тих, хто готував цю зустріч, а тому що "накладочка вийшла": саме на той самий день і ту саму годину для зустрічі з високими ієрархами знайшов час президент України Віктор Янукович. Який у той момент переживав не найкращі дні у відносинах із Європою.
Цього разу накладочки не сталося — мабуть, час настав. Глави церков одностайно виявили свою волю до євроінтеграції, надавши тим самим духовну підтримку лідерам країни. Щоправда, без ложки дьогтю обійтися не змогли. Відразу після звернення до народу з необхідним (і, можливо, цілком щирим) "одобрямсом" представники деяких церков спрямовували листа президентові. Уже не вперше вони висловили занепокоєння з приводу несправедливості стосовно Юлії Тимошенко та підказали, що саме нині — чудовий момент цю несправедливість виправити.
Загалом, у церковному житті повіяло свіжістю. Принаймні, в головному — визначилися, нарешті, зі спільними цілями. Об'єднали зусилля. Насамперед — церковники між собою. Багатьом з них по-своєму непросто було, напевно, зважитися на підписання звернення на користь євроінтеграції. Наприклад, патріарх Філарет неодноразово критикував Європу за лібералізм і попрані християнські цінності. Утім, по духовній убогості сучасної Європи хто тільки не проходився. Навіть греко-католики. Тепер же у зверненні йдеться лише про "необхідність дещо поміняти" і висловлено оптимістичну впевненість у тому, що спільно, усім "європейським домом", ми щось придумаємо.
Та все це дрібниці — так, невеличке коригування курсу. Основна увага прикута, звичайно, до УПЦ. Адже московське начальство — поки що тільки світське, але там же, як вам відомо, "симфонія" — висловилося з приводу української євроінтеграції однозначно. Чи наважиться митрополит Київський так відверто протиставити свою, домашню, "симфонію" московському начальству?
Наважився. Можна не сумніватися, що це вимагало від митрополита Володимира чималої мужності. Адже підпис під цим документом — визнання політичне. УПЦ, церква українського народу, робить вибір разом зі своєю країною. Навіть якщо цей вибір не подобається сусідам і, що болісніше, начальству, їм доведеться з ним рахуватися.
Утім, в УПЦ і вдома турбот вистачає. Патріарх Кирило, сіючи в умах українських вірних "русский мир", знав, що робить. У момент "Ч" цей "культурний код" дався взнаки.
Першою і дуже показовою публічною реакцією стало емоційне звернення популярного православного блогера, протоієрея Олександра Авдюгіна, до депутатів, які виявили стрімку та непохитну волю до євроінтеграції. Із привабливою щирістю та прямотою, характерними для його стилю, він виганяє цих "зрадників" із числа своєї пастви. Крім набридливого "не хочу в Європу", він просто та чесно говорить від імені виборця зі Східної України: вони нас обдурили. Обдурили його парафіян, забули думати "про наших бабусів і дідусів", які віддавали свої голоси — і з ними надії! — за Партію регіонів, яка обіцяла єдність із Росією, вірність ідеалам "православної цивілізації" і — не приведи Господи! — ніякої Європи.
Треба розуміти, що ці обвинувачення — голос не тільки ностальгуючих літніх людей, а й настрій значної частини виборців Януковича, якій обіцяли одне, а зробили зовсім навпаки. І величезної частини церкви, чимала частина якої зовсім не тяготиться своєю "руськістю". Саме в ній вона звикла бачити гарантію від "націоналізації" церкви, богослужіння, самого православ'я. Це ті люди, у кому дотепер старанно підтримували переконаність у тому, що Мазепа — іуда, що ніякої "української культури" немає та ніколи не було, що всі ми "російські люди" і будь-який поділ "нас" — від лукавого.
Ті люди, для яких Європа — це вмираюче чудовисько, яке відступило від Христа та загрузло в гріху содомської розпусти. Ява "православного кандидата" в товаристві Московського патріарха була для них знаком — гарантією збереження їхнього миру та його цінностей. На це працювала не тільки слабо підкована рекламно-ідеологічна машинка ПР, а й століттями накопичений авторитет церкви.
Вони мають усі підстави почуватися обдуреними, навіть більш того — втягнутими в страшну небезпеку тими людьми, на яких вони покладалися. Адже ніхто не потрудився їх переконати. Перед УПЦ нині стоїть непросте завдання: швидко та зрозуміло пояснити своїй пастві, чому те, що відбувається, — не кінець світу. Чималій, найшвидше, навіть більшій частині своєї пастви.
Добре б це зробити, поки Москва не зорієнтувалася та не організувала контратаку "за нашу та вашу Святу Русь". Адже для патріарха Кирила демарш України та, більшою мірою, президента-протеже — серйозний удар. Дотепер саме він і його ідея єдиної Святої Русі видавалися гарантом самої цієї єдності — єдності в рамках канонічної території РПЦ, яка охоплює межі невинноубієнного в ході "найбільшої геополітичної катастрофи" Радянського Союзу. Зв'язок, звичайно, був суто символічний, але Росія — саме країна символів, і для неї символічні втрати можуть виявитися болючішими, ніж втрати реальні.
Та що може зробити Московська патріархія? Запустити "план Б" — з відправленням на спочинок митрополита Володимира, для того щоб поставити на Київську кафедру віддану людину? Чи взагалі тимчасово залишити Київську кафедру під особистим протекторатом патріарха Московського? Але пізно. Пізно! Це рішення потрібно було ухвалювати та проводити в життя бодай півроку тому — на Архієрейському соборі РПЦ, наприклад. А може, і тоді вже було пізно. Адже найсерйозніший супротивник цього плану сидить не в Києво-Печерській Лаврі. Він зручно розташувався на вулиці Банковій, цей колишній партнер по "симфонії", який удостоївся в пресі порівняння з гетьманом Мазепою. Провести революцію в українській церкві на її території за протидії української влади буде непросто. А в тому, що влада буде протидіяти, можна не сумніватися. Ну, хіба що сама передумає рятуватися в Брюсселі від Москви…
Та що там раціональні міркування, коли вас б'ють по сокровенному, по символічному? Треба не тільки чекати відповідних кроків Московського патріархату, а й розраховувати на їхню надмірність. Так, "план Б" однаково можливий. Не за "євроінтеграцію", то за щось інше митрополита Володимира можуть спробувати усунути. Тільки доведеться зважати, що в результаті "сильних заходів" із повернення УПЦ "на історичну батьківщину" майже напевно відбудеться розкол. Тобто РПЦ не поверне собі впливу в Україні через УПЦ, а скоротить його, отримавши замість цілої української церкви екзархат у кордонах переважно південно-східного регіону. Та й то тільки, якщо місцева влада погодиться це допустити. На жаль, без підтримки влади РПЦ грати поки що не навчилася. У цьому разі на південно-східні парафії, можливо, очікує ще один удар — їм просто не дадуть піти туди, куди вони побажають, а найвідважніших, які зроблять те, що вважають за потрібне ціною боротьби та майнових втрат, очікує роль маргінальної групи.
Утім, сподіватимемося на краще — наприклад, що європейські цінності візьмуть гору та парафії РПЦ дістануть рівні можливості в Україні. Навіть якщо Московська патріархія зробить різкий рух, і розкол відбудеться. Тоді, правда, нас чекає ще одна цікава серія — поява нової української православної церкви. Подія, яка ще недавно здавалася неймовірною та навіть не дуже потрібною, у світлі нової політики, як світської, так і церковної, стає дедалі актуальнішою. Формально патріарх Філарет, ударивши куколем об землю, виконав головну вимогу своїх візаві з УПЦ. Формально УПЦ, підписавшись під зверненням на підтримку євроінтеграції, виконує вимогу УПЦ КП "дистанціюватися від Москви". Тобто основні протиріччя під певним кутом зору стають майже непомітними. Домовитися про визнання таїнств та інші ні для кого не принизливі умови злиття — справа техніки, бажання та правильного адміністрування переговорів.
А насамперед потрібна добра воля. І вона не змушує на себе чекати. Православні конфесії, не відкладаючи в довгу шухляду, починають демонструвати готовність підтримувати одна одну. Як це сталося, наприклад, у Львові, де УПЦ КП і УАПЦ прийняли сторону УПЦ у майновій суперечці з місцевою владою, ведучи мову про "захист інтересів православної церкви в регіоні" і попереджаючи, що так тепер буде й надалі — тепер, мовляв, у них "один за всіх, і всі за одного".
Таким чином, українські православні церкви виконують ще одну формальну вимогу — вимогу Вселенського патріарха Варфоломія щодо єдності, та що там, бодай волі до єдності, узгодженої позиції всіх трьох гілок українського православ'я. Умова, за якої Київська церква зможе розраховувати на набуття канонічного статусу в складі Константинопольської патріархії. Уразі підписання угоди про асоціацію з ЄС підстав буде навіть більше. Адже дотепер Україна зі своїм невизначеним "вектором" залишалася міцно в полі тяжіння Москви, що з погляду церковного цілком виправдовувало її статус "автономії в складі РПЦ". Україна, звичайно, і раніше була незалежною країною, тобто могла, згідно з апостольськими правилами, претендувати на помісну церкву зі статусом патріархії. Але здалеку ця незалежність, можливо, видалася непереконливою і навіть тимчасовою. Практичне зрушення по осі євроінтеграції, яке в Москві поспішили оцінити як "зрадництво", може переконати консервативних патріархів у тому, що Україна має трохи більше підстав на помісну церкву, ніж, скажімо, Смоленська область.
Однак патріарх Московський може зріло поміркувавши відмовитися від різких рухів і революційного сценарію та постарається зберегти свій вплив в Україні. Якщо він сам нині не дистанціюється від УПЦ, не поставить її на межу розколу якимось хибним кроком, не змусить її до надто складного вибору, він збереже в УПЦ безліч сердець. І тоді він залишиться тем містком, яким "російська ідея" й далі експортуватиметься в Україну. А час сам усе розставить по місцях. Чи потрібно нагадувати, що нинішня євроінтеграція — рішення влади, яке зовсім не відбиває сподівання як мінімум третини населення країни? Цю третину патріарх Кирило цілком може взяти під особисте заступництво. І, можливо, якщо він виявить терпіння, його чекає успіх. Тому що навіть у разі підписання угод про асоціацію Україна не прокинеться одного разу вранці Європою. І це багатьох розчарує. Адже не тільки прихильники "Русского мира" живляться скороспілими міфами.

Інф.: DT.UA
Фото: nr2.ru

Коментарі