Віталій РОМАНЧЕНКО, заступник голови Бердянського міського осередку ВО "Свобода", член ВТ "Просвіта" ім.
Т. Г. Шевченка

                                Ходи в кабак, вино пей, нищих бей, 
                                будешь архиерей

                                Російська народна приказка

                 Благословляю во всех храмах всех Епархий
                 совершить молебствия о здравии Иосифа
                 Виссарионовича. Церковь наша не может
                                                       забыть его благожелательного к ней
                                                       отношения нашего Правительства и лично Иосифа
                                                       Виссароновича, которое выразилось в целом
                                                       ряде мероприятий, клонящихся ко благу и к славе
                                                       нашей Православной русской церкви, 

                                                       и Ея долг соответственным ей образом, т. е.
                                                       горячей молитвой, отозваться на постигшее
                                                       наш народ испытание - болезнь дорогого всем
                                                       нам Вождя и мудрого строителя народного блага.

                                                       Телеграма єпархіальним архієреям
                                                       від Патріарха Московського і Всєя
                                                       Русі Алексія від 4 березня 1953 р.
                                                       щодо хвороби Й. Сталіна

      Вас ніколи не дивувало те, що регресивна паства московського патріархату та комуністи доволі часто проводять спільні антиукраїнські мітинги? Уявімо спільний мітинг нацистів та євреїв проти, скажімо, глобалізації. Важко. Це – маразм. Але подібний маразм ми доволі часто спостерігаємо в Україні: атеїсти, що тисячами розстрілювали священників, та священики – разом марширують з образами Христа, Ніколая II, Лєніна та Сталіна. Одного разу я спостерігав за цікавою картиною: на подібному мітингу стара бабуся, мов одержима дияволом, заявляла про те, що українці – це спольщене бидло, яким не місце «на нашей русской земле» (у Києві!). І здається, що нікого це не дивує. У чому ж причина такого збочення у вигляді коаліції «гундяєвців» та «симоненківців»?
    Банально зводити спільність комуністичних та московсько – християнських організацій до елементарної українофобії. На мою думку, секрет криється в ідеології євразійства. Ідея «русскава міра» об’єднує не тільки росіян, але і деяких українців – «неояничарів», оскільки, як кажуть, «русскій – нє національность, а состояніє души». Та й Російську імперію, СРСР як модернізований «II Рейх» («III Рейхом» можна вважати сучасну Російську Федерацію) творили різноманітні  етноси…
Незаконне народження. Аби послабити політичну й релігійну вагу Києва під час політичної кризи на Русі, суздальський князь Андрій Боголюбський у 1169 році пограбував та спалив Київ. Даний рік, на думку історика В. Ключевського, є роком народження Московської імперії, котра існує і нині (як я зазначав вище – у якості «Третього Рейху»). Саме з цього року Київ втрачає статус столиці Київської Русі, а окраїнне Суздальське князівство отримує політичну незалежність. До цього часу всі руські князі намагались оволодіти Києвом як столицею слов’янської держави й правити там, але каральний похід Боголюбського мав інший сенс – стерти стару столицю для нової – північної. Під час татаро – монгольської навали московитські «святі отці» відверто перейшли на бік ворога: у церквах молились за здоров’я ординських ханів, наказували вірянам не бунтувати, бо монголи є справедливою Божою карою за гріхи людей  і т.п. Але бартер є бартер: азійські загарбники звільнили церкву від податків, що неабияк підсилило колабораціоністські настрої духівництва Північно – Східної Русі – Московії, що народжувалась. Власне князі Північно – Східної Русі - Московії (окраїни України - Русі) масово переходили до співпраці з татаро – монголами, тому й церква трималась «генеральної лінії». Змішані шлюби (чого не було в Україні) московитів і татар, схвалені церквою, створили нові якісні умови народження російської держави як спадкоємиці Золотої Орди. Аристократія Московії – бояри – у XVI ст. були поголовно татарського походження, включно і з царем Борисом Годуновим. Та й землі Золотої Орди з її населенням майже у повному складі стали частиною Московського царства.     
      Незаангажовану людину дивує факт: Русь була хрещена у Києві – з нього християнство поширилось давньослов’янською державою. Київська митрополія була підпорядкована канонічному Вселенському патріархатові (Константинополь). Звідки ж взявся патріархат Московський? Першу спробу реалізувати релігійний сепаратизм Московія здійснила у 1448 році: без погодження з константинопольським патріархом, князь Васілій II, за підтримки московських єпископів, призначив митрополитом Іону. Вселенський патріархат та інші церкви засудили дане незаконне призначення й не визнали Іону митрополитом. Російські історики пояснюють дане злочинне діяння так: 1.) ніби Москва стала правонаступницею Константинополя – мовляв, колиску православ’я захопили турки, а тому московити мали право на проголошення незалежної церкви. Але Іону призначили у 1448 році – за п’ять років до падіння Константинополя; 2.) московські попи не бажали визнавати Флорентійську унію 1439 року щодо об’єднання Східної та Західної церков. Унія була схвалена Вселенським Собором майже одноголосно, але так і не реалізована. Хотілось би запитати московських істориків: якщо причиною релігійного сепаратизму була унія, то чому ж московити чекали 9 (!) років? Якась надто запізніла реакція: документ давно відійшов у небуття, про нього вже всі забули, - а ось у Москві тільки дізнались… Заднім числом прихильники не канонічного Московського патріархату «несут чепуху», більше того – й після падіння Константинополя, Вселенський патріархат продовжував своє існування. Туркам і у голову не приходило нищити авторитетну, канонічну церкву. Патріархат розвивається і в XXI столітті (лише у Туреччині має 5 єпархій, 10 монастирів та 30 духовних шкіл; більшість православного українського духовенства США та Канади підпорядковано Константинополю – Стамбулу), якщо пам’ятаєте, влітку 2008 року Вселенський патріарх Варфоломій офіційно відвідав Київ. Політична брехня Московії з 1448 року й нині заважає Російській Православній Церкві (РПЦ) мати статус дійсно канонічної, бо вона є просто злочинно самопроголошеною. Але тут же РПЦ постійно звинувачує Українську Православну Церкву Київського Патріархату у не канонічності! Як кажуть росіяни – «чия бы корова мычала».
      Поки московські церкви були на законних підставах підпорядковані Константинополю, всі єпископи клялись не визнавати митрополитом нікого, крім призначеного Вселенським патріархом (у 1448 р. московські священики зрадили своїй клятві), але вже з 1458 року до присяги додали слова «…и по велению государя», а з 1495 р. з тексту присяги вилучили й слова про Вселенського патріарха… Всі московські царі та імператори коронувались за участь попів – самозванців. РПЦ – неканонічне збіговисько політичних лакеїв у рясах. Іншого визначення,по правді, неможливо знайти.
      Історія на цьому не закінчилась. Московська церква була де - факто незалежною, але ще не де – юре. Проголосити свій патріархат Москва могла лише через Вселенський Собор. І тут цар Фьодор у 1586 р. пропонує антіохійському  патріархові Іокимові ініціювати скликання Собору. Ясна річ, не обійшлось без економіки: Іокимові надали немалі кошти й обіцяли дати ще більше після Собору. Але інші патріархи відмовились створювати Московський патріархат. Пройшло два роки, і у 1588 році до Москви за грошовою допомогою приїхав сам Вселенський патріарх Єремія II (хоч турки й не чіпали константинопольське духовенство, але й не субсидіювало його). Москалі (тоді ще не росіяни – ними вони стануть офіційно іменуватись з 1721 року – року створення Російської імперії) стали й від нього вимагати скликати Собор, коли ж Єремія II відмовився – запропонували нову авантюру: залишитись у Москві й очолити Московський патріархат. Коли й від цієї ахінеї голова канонічної Константинопольської церкви відмовився – московити, якщо вірити фундаментальним дослідженням українського історика П. Штепи, посадили його під домашній арешт й півроку тримали у фактичному ув’язненні! Однак, Московський патріархат все ж таки було юридично створено – з порушенням всіх релігійних норм та відвертою фальсифікацією: 26 січня 1589 року прийнято «Уложенную грамоту», у котрій було просто вигадано, за П. Штепою, історію про Вселенський Собор, що ніби відбувся того року у Москві за участю православного духовенства світу. Даний фантастичний роман у вигляді офіційного документа і став основою офіційного народження Московського патріархату на чолі з патріархом Іовом. Під психічним примусом (погрозою втопити) Єремія II все ж підписав грамоту й втік додому – у Константинополь. «Уложенную грамоту» визнавали фальшивкою сучасник подій митрополит Ієротей та митрополит Макарій. Новгородське єпископство одразу ж не визнало створення Московського патріархату. Однак, за підтримки держави, московська церква стала домінуючою у Росії, проте до самого падіння 1917 року влада і церква Росії марила завоюванням Константинополя. Без нього легітимність Росії як центру світового православ’я здавалась нісенітницею.
      У 1686 - 1688 роках Київську митрополію, що зберігала вірність канонічному Вселенському патріархатові і боролась проти московської церкви 32 роки, було фактично ліквідовано й приєднано до Московського патріархату. Так, образно кажучи, незаконнонароджена донька вбила матір…
У ролі міністерства пропаганди Царської Росії. Московська та турецька церкви – єдині у світі, що були підпорядковані державі. Хоча й турецька церква стала незалежною після Першої світової війни, - московська – залишається де - факто державною. У 1721 році Петро I заснував «Святейший Правітельствующій Сінод», що діяв яз звичайне міністерство з питань управління церквою, підзвітне особисто імператорові. До 1918 року Московський патріархат мав статус державного інституту, але після жовтневого перевороту 1917 року ленінський Раднарком розпочав репресії проти священиків. Що ж вчинила московська церква? У 1927 році митрополит Сергій визнав Радянську владу й закликав духівництво до лояльності атеїстичному, кривавому режимові (у 1922 році Лєнін, одним розчерком пера, відправив на той світ 8 тис. православних священиків). Колишній Синод відродився у формі Ради у справах РПЦ при уряді СРСР на чолі з Г. Карповим. Правда Кремль спочатку намагався створити власне свою церкву – т. зв. «обновленческую», офіційна назва – «Православна церква в СРСР», що визнавала більшовизм прогресивною ідеологією. Але Друга світова війна, про що буде сказано нижче, суттєво змінить відношення Кремля до РПЦ як політичної зброї.
      Ще німецький дипломат і мандрівник XVI ст. С. Герберштейн помітив: «Московити хваляться, що вони одні лише християни, а нас засуджують як відступників від первісної церкви і її повчань». І дійсно, московська церква відігравала і відіграє роль каталізатора російського шовінізму, ідея «русскава міра» знаходить у Російській Православній Церкві привітний відгук. Патріарх Іоакім (1674 - 1690) писав цареві: «Я, государь, не знаю ни старой веры, ни новой, но что велят начальники, то и готов творить и слушать их во всем». Ст. 42 «Свода законов Российской Империи» 1832 р. зазначає: «Император яко христианский Государь есть верховный защитник и хранитель догматов господствующей веры и блюститель правоверия и всякого в Церкви святой благочиния», а у роз’ясненні до статті конкретизовано, що «в сем смысле Император в Акте о наследии престола 1797 г., апр. 5, именуется Главою Церкви». Саме церква в історії Московії стала основою ідеології ненависті до Заходу, якому «Третій Рим» - Москва має протистояти. Ідеолог євразійства К. Леонтьєв писав у 1884 році: «Я верил раньше, верю и теперь, что Россия, имеющая стать во главе какой-то нововосточной государственности, должна дать миру и новую культуру, заменить этой новой славяно-восточной цивилизацией отходящую цивилизацию романо - германской Европы». Як бачимо, ідею «гнилого Заходу» вигадали далеко не комуністи у XX ст. Інший проповідник московського націоналізму Г. Савіцкій відзначав у 20 – их рр. ХХ ст.: «Перед лицом Европы Россия несет существо не только славянской природы; в ней поднимается к новому историческому бытию забытая, казалось, стихия степная, та самая, что в былые времена создавала неслыханные по размаху паназийские державы монголов». Дійсно, Росія – не Європа, як і Україна – не Росія (слова класика української політичної проституції). До кінця XVIII ст. практично всі церковні ієрархи в Україні були або росіянами, або русифікованими українцями, що активно поширювали російсько – імперську культуру. Дана культура й була раннім євразійством.
      Дивує і анафема на Івана Мазепу… Він же зрадив Петра I, якого сучасники вважали втіленням антихриста: спав з чоловіками (содомський гріх), влаштовував оргії, на котрих полюбляв надягати вбрання священика, а, відповідно, жінки вдягались монахинями. Та Мазепу до пантеону святих варто віднести! Він зрадив огидного християноненависника Петра і створив союз з християнською Швецією! Але московитським попам все одно, він же зрадив Росію! Дивно, але той факт, що християнство є космополітичним, загальнолюдським і не може бути «державним», приватизованим - відверто ігнорується московськими попами багато століть поспіль. Хоча доля зіграла з Мазепою злий жарт: він активно розбудовував церкви, підлеглі московській патріархії, котрі зомбували українське населення промосковською пропагандою. І коли у 1708 році Мазепа з прибічниками повстав проти Московії – українці його практично не підтримали, не бажаючи воювати проти «богом даного» царя Петра I. Фактично Мазепа сам вирив собі яму.
      Продажність церкви владі зіграла з Росією злий жарт: у 1812 р. московські священики присягали на вірність Наполеонові, у 1941 – 1944 рр. – Гітлерові. І якщо факти співпраці духовенства з нацистами широко відомі, то події 1812 р. залишаються нібито й  забутими, наприклад: у 1812 році православне духовенство Могильовської єпархії у повному складі присягнуло на вірність Наполеонові і служило молебні за перемогу французької зброї.
Чи була «на Русі» інквізиція? Так повелось, що московські попи – агітатори полюбляють доводити прогресивну роль своєї церкви, порівнюючи її з католицькою. Мовляв – у них була кривава інквізиція, «католицьке гестапо»! Однак, пересічному громадянинові і у голову не прийде думка про те, що московська інквізиція була такою ж реальною, як і католицька (католики хоч покаялись за гріхи минулого). Наприклад, у 1204 році у Суздалі заживо спалили декількох жінок, яких звинуватили у чаклунстві (нібито вони винні у неврожаї); у 1227 р. чотирьох людей спалено у Новгороді (і це за два роки до створення інквізиції у Європі!); у 1411 році у Пскові спалено 12 «відьом» за те, що вони «на чаклували» чуму; у 1575 р. духовенство міста Новгород знов ліквідувало шляхом спалення 15 «відьом». Новгородський архієпископ у 1484 - 1504 рр. Гєнадій Гонозов прямо вимагав від царя перейняти іспанський досвід інквізиції, але не вдовольнившись листами до Москви, став засипати тими ж листами колег та підлеглих: «Еретиков казнить, жечь и вешать… пытать их накрепко, чтобы дознаться, кого они прельстили, чтобы искоренить их совсем и отрасли их не оставить».
      Опоненти можуть заявити: це ж окремі, не системні випадки! Нічого подібного, у XVI – XV ст. на Московії вибухають антицерковні рухи, направлені проти феодального гніту попів на народ, - рухи стригольників (очолені нижчими верствами духовенства) та т. зв. «новгородсько – московська єресь». Сотні учасників даних рухів було страчено за прямою вказівкою московської церкви. Лідерів стригольників – диякона Нікіту та  Карпа – було скинуто у р. Волхов (1375 р.). Церковний Собор 1490 року прокляв учасників «новгородсько – московської єресі» і вимагав від царя негайно страчувати всіх єретиків (які були просто чесними християнами, борцями проти церковного феодально – поміщицького гніту). Московський Собор 1504 року наказав спалити «єретиків»: Івана Волка, Міхаіла Коноплева, Івана Максімова (спалили у клітці) та Некраса Рукавова (останньому перед спаленням відрізали язика). До речі, один з ідеологів московської інквізиції – ігумен Волоколамського монастиря Іосіф Санін – у 1591 році оголошений «святим».
      Боротьбу з «невірними» здійснювали як церковні суди, так і світські: на Стоглавому Соборі (1551 рік) єпископи прямо просили царя судити єретиків «градським» судом, що і було виконано. Схема мала такий вигляд: кара встановлювалась церковним судом, а вводилась у виконання світським. Очевидець подій – Г. Котошихін – у своїй праці «О России в царствование Алексея Михайловича» (тут ми трохи забіжимо вперед – у XVII ст.) зазначає: «...а кого у них (судах патріарха та церковних властей - Р. В.) за духовные дела... осудят на смерть, кто какую заслужил, и они, из дела выписав приговор свой, посылают с теми осужденными людьми в царский суд, и по тому их приговору из царского суда велят казнить без задержания, кто чего достоин». Широко застосовувались катування, про що зазначено в офіційній церковній літературі дореволюційної Росії – наприклад, у праці «Краткий курс церковного права. Т. 2» І. С. Берднікова. При монастирях існували тюрми, у котрих роль наглядачів виконували монахи. Лише у 1835 році уряд Росії заборонив тримати у даних тюрмах людей, хоч на практиці указ не виконувався: тюрма при Соловецькому монастирі діяла до 1883 року, а при Спасо – Євфімієвом монастирі – до 1905 року.
      У 1563 р., зі схвалення московського митрополита Макарія та царя Івана IV, у м. Полоцьк (відбитий московитами у Великого князівства Литовського) відбувся геноцид євреїв – іудеїв та католиків – сотням людей були відрубані голови, інших – утоплено у річці. Паралельно у Смоленську відбулась масова страта місцевих євреїв шляхом спалення. А насильне навернення у православ’я жителів Сибіру та Поволжя у XVII ст.? У чому ж різниця між даною релігійною різаниною та хрестовими походами? Лише розміри, але чи можна виправдовувати одного вбивцю тим, що він знищив більше людей, ніж інший?
      З 1591 р. за боротьбу проти єретиків взялась і московська політична еліта: цар Фьодор Іванович (син Івана Грозного) наказує стратити декілька «чаклунів» за те, що вони насилали порчу; цар Алєксєй Міхайловіч (за часів котрого Україна – Гетьманщина підпала під контроль Московії) у 1647 р. наказав «на площади в струбе, облокши соломою, сжечь женку Агафью и мужика Терешку Ивлева» - за традиційне міфічне чаклунство. Церковне «Соборноє уложеніє» 1649 року прямо регламентувало процедуру спалення чаклунів та єретиків (у тому числі, такими визнавались ті, що перейшли у «басурманскую» віру), тому з 50 - их рр. XVII ст. релігійний терор набуває системного характеру: у регіонах Московії переймають досвід провідних міст. Очевидець подій – швед Петрей – залишив нащадкам згадку про посаджених на кіл жертв московської церкви, чиї трупи, після «посадження», відносили за місто і спалювали, а попіл засипали землею.
      У другій половині XVII ст. розпочалось протистояння ніконіанців (російська православна церква) та старообрядців (хрестились двома пальцями), що одразу ж вилилось у масові екзекуції «невірних». Лідера старообрядців Аввакума та його оточення було заживо спалено, з 1685 року, на підставі «12 статей о раскольниках» патріарха Іоакіма, у Московії на законних умовах катуванням з подальшим спаленню підлягали всі старообрядці. Вісім років (1668 - 1676) монахи Соловецького монастиря тримали героїчну оборону (Сталінград відпочиває), але в кінці кінців не встояли під ударами «священної» армії Москви – і були частково вирізані, частково - повішені. Перед смертю Аввакум писав: «Наших на Москве жарили, да пекли: Исайю сожгли, и после Авраамия сожгли, и иных поборников церковных многое множество погублено, их же число Бог изочтет. Чудо, как то в познание не хотят прийти: огнем, да кнутом, да виселицею хотят веру утвердить! Которые-то апостолы научили так? Не знаю. Мой Христос не приказал апостолам так учить, еже бы огнем, да кнутом, да виселицею хотят в веру приводить». Ще один приклад хрестового походу по – московськи, але не на Близький Схід, а всередину країни…
      У 1666 р. московські інквізитори (хоч офіційно вони такими не іменувались) спалили шістьох «відьом» на берегу Дніпра, а у 1671 р. спалено монахиню Олену, котра під катуваннями все ж таки не зізналась у чаклунстві, але московськими попами це не було враховано…1676 року за царським наказом спалено двох лікарів з с. Сокольскоє, оскільки в них знайшли лікувальні трави та корінці. І так далі: спалені за чаклунство Марфушка Яковлєва (1682 р.) та протестантський пастор Квірін Кульман (1689 р.), поет та історик Сильвестр Мєдвєдєв (1689 р., хоча він «попал под раздачу» не за чаклунство, а за «чтєніє нєправільних кніг» - проте це є тією ж самою боротьбою з єретиками – московською інквізицією). У 1701 році Григорія Телицького та 17 його учнів – друкарів книг (Артамона Іванова, Савіна, попів Луку й Андрія, та ін.) було страчено за заяви про пришестя антихриста в особі Петра I. За часів імператора, що прорубав «вікно у Європу», також загинули Фома Іванов (1714 р., спалений на Красній площі за сумніви в існуванні Бога), капітан Василій Левін (1722 р., спалений у Москві за звинувачення Петра I у сатанізмі, але ще до спалення йому відрубали голову і відправили її до м. Пєнза, де той за життя проповідував свої погляди. Залякати жителів Пєнзи вдалось на славу). Окрім Левіна, тоді ж стратили чотирьох його прибічників, оскільки вони не донесли на нього. Петро I не зупинявся на ліквідації своїх критиків, у воїнських артикулах 1716 р. спаленню на вогнищі підлягали: «чернокнижники, ружья заговорители, суеверные и богохульные чародеи», котрі «с дьяволом обязательство имеют и сношения с адом». Соратник Петра I, нижньогородський єпископ Пітірім, у 1718 р. видав «Духовную пращіцу», що була затверджена Петром. На підставі даного документу, Пітірім, на підвладних територіях, насильно навернув у православ’я 68 тис. чол. (використовуючи катування), 1585 чол. страчено, 598 чол. відправлено на каторгу. Ще 12701 жителів Нижньогородського краю втекли з підвладної Пітіріму території.
      За наказом імператриці Анни у 1731 р. підлягали спаленню не тільки всі сільські лікарі – чаклуни (у тому числі й народні цілителі, віщуни, послідовники язичницьких культів), але й навіть ті, хто до них звертався по допомогу! У 1737 році 12 – ти річну дівчинку Ірину Іванову звинуватили у тому, що в «ее утробе было дьявольское наваждение, говорившее человеческим языком». Бідненьку дівчину ув’язнили у Томському монастирі, були батогом й вирізали ніздрі, після чого залишили під наглядом духовенства (фактично – засудили до довічного ув’язнення). На р. Єнісей існував і своєрідний концтабір для «єретиків» - Рождєственскій монастир, де постійно працював двір для страт.
      Московська інквізиція карала й тих, хто насмілився змінити віру: А. Возніцин – спалений у 1738 р., М. Нєсмєянко – спалений у 1743 р. 1767 року Синод схвалив концепцію митрополита Гаврііла щодо катувань та депортації «єретиків» на каторгу, де вони мають працювати, за висловом Гаврііла, «вместо скотов». У 1785 році волинського селянина Генріха Немирича, жителя с. Крупца церковники звинуватили у святотатстві. У результаті суд постановив: «Отдать его под меч палача... предать тело четвертованию, а перед тем живцом вырвать язык... и драть пасы (полосы) из тела, затем все тело порубить на мелкие куски и раскидать по дорогам в пищу диким зверям». Даний садизм, перед яким есесівці концтабору Освенцім виглядають дітьми, було приведено у виконання.
      Московська інквізиція продовжувала діяти, правда у менших масштабах, і у XIX ст.: у грудні 1879 р. у с. Врачьово (Новгородська губернія) спалили селянку Аграфену Ігнатієвну як «відьму», а влітку 1885 р. у с. Пересадовка (Херсонська губернія) спалили заживо трьох селянок, що «наслали» неврожай. Ближче до XX ст. інквізиція стала більш гуманною, обмежившись православно – русифікаторською політикою у підвладних Росії регіонах. Єпископ Вєніамін, що займався русифікацією народів Півночі Росії, писав: «Православие должно вести борьбу не просто с чужой верой, но и с чужой национальностью... чтобы сделать их (народи Півночі - Р. В.) не только по вере, но и по национальности русскими». Ось вам і відповідь на питання: що ж сьогодні робить московська церква в Україні…
      Окремою сторінкою московської церкви є боротьба з наукою. За царя Івана III спалено у дерев’яній клітці князя Лукомского та перекладача Матіаса Ляха – за читання іноземних книг. Тоді ж стратили іноземного лікаря Антона Еренштейна, а за Івана IV, у 1580 р., - лікаря – іноземця Бомелія. У 1687 р. у Москві створено Слов’яно – греко – латинську академію, керівництво якої було забовя’зане спалювати «єретичні» книги, а осіб, що їх читають та розповсюджують, - доставляти до суду. У 1743 р. Академії наук було заборонено видавати астрономічний календар, а ще у 1740 році було вилучено та знищено примірники книги французького астронома  Фонтенеля «Розмова про безліч світів».У 1756 р. заборонено книгу англійця А. Поппа «Досвід про людину», у 1759 р. публічно спалені у Москві примірники дисертації професора математики, викладача  Московського університету Д. Анічкова «Рассуждение из натурального богословия о начале и происхождении богопочитания у разных, особенно невежественных народов». Самого Анічкова вислали до Східної Пруссії, де він покінчив життя самогубством. У 1868 р. заборонено працю Вольтера «Філософія історії», а пізніше – у 1890 р. – «Сатиричні та філософські діалоги». Були заборонені й праці Д. Дідро, Гольбаха (примірники його фундаментальної праці «Система природи» привселюдно спалили у 1770 р.). Спалювали й книги Томаса Гоббса «Левіафан», Гельвеція «Про людину», Дарвіна «Походження людини і статевий відбір», Людвіга Фейєрбаха (заборонили абсолютно всі праці), і т.п. Перелік не вичерпний. Ті ж самі методи нациста Й. Геббельса, але у російському виконанні.
      Різниця між католицькою та московсько – православною інквізиціями у деталях: католицька існувала юридично і фактично, московська – фактично. Число знищених московською церквою людей не піддається підрахункам, оскільки до нас дійшли лише уривки фактів минулого, але й вони багато чого проясняють. Все ж варто визнати: московські священики повбивали менше людей, ніж католики. Але! У Росії, на відміну від Європи, церкву очолював імператор, уряд скеровував діяльність духовенства у вигідне собі русло, тому й рівень боротьби з «єретиками» був меншим, проте з іншого боку, як зазначено вище, самодержці Росії – Московії самі підігравали попам (або ж підпадали під їх вплив), прагнучи наситити голодних псів сатанинського псевдо християнства.
Чому у 1917 – 1921 рр. народ не захистив церкву (моральне виродження, педофілія та педерастія). Власне, відповідь на це питання дав священик Михайло (Левітов), що констатував у «Церковном вестнике» (1905 рік): «Духовенство не пользуется никаким влиянием, ненавидимо и презираемо народом, служит в глазах его олицетворением жадности, корыстолюбия. Духовенство деморализовалось до потери значительной части не пастырского только, но и человеческого достоинства». Навіть у російській та українській літературі дореволюційної доби попи виглядають моральними виродками. Дана ситуація склалась не у результаті певного застою православ’я у Московії, такою московська церква була завжди. У XVIII ст. Ломоносов з сумом відзначав: «При всякой пирушке по городам и по деревням попы - первые пьяницы… с обеда по кабакам ходят, а иногда до крови дерутся». Дану особливість московських попів відзначав ще на початку того ж XVIII ст. німецький математик Адам Олеарій «легко встретить пьяного попа или монаха... обыкновенно это люди более пропившиеся и негодные, чем все остальные». Хронічний алкоголізм московських попів жахав навіть найвище керівництво: Указ Синоду від 13 квітня 1825 р. «О воздержании духовных лиц от нетрезвой жизни» безнадійно вимагає та одночасно констатує, що «Его императорское Величество несколько раз лично изволил объяснять преосвященному о желании Его Величества, чтобы духовные лица были воздерживаемы от пьянства… доходило до сведения Государя Императора, что при угощении светскими людьми в домах своих духовных лиц несколько раз случалось, что быв оные напоены допьяна, от таковых угощений некоторые из духовных скоропостижно умирали». Ось хто у Росії був взірцем християнської моральності та боротьби за християнські цінності… «Своды статистических сведений по делам уголовным» поліцейського департаменту Росії (середина XIX ст.) сухо відображають дійсність: «Самые грязные преступления - растление малолетних, кровосмешение, скотоложство и проч. - преимущественно распространены среди духовенства». До речі, вищезазначений Ломоносов теж помітив сексуальні відхилення «святих отців»: «монашество… есть не что иное, как черным платьем прикрытое блудодеяние и содомство… не говоря о детоубийствах». Документи російської поліції згадують «скотоложество», але зоофілія не була для не закомплексованих попів чимось новим, ще у XV ст. Московський митрополит Фотій видав циркуляр, у котрому, між іншим, сказано: «Дабы не токмо в монастыре женского полу, но и мущин без бород, такоже и скотов женского полу… держать запрещено». Полюбляли «святі отці» тварин… Куди там католикам!
       Не дивно, що у 1917 – 1921 рр. населення колишньої Російської імперії не відчувало жодної потреби захищати продажних, деградованих московських священиків. Директиви Леніна про розстріли тисяч православних священнослужителів були зустрінуті народом спокійно, який сенс захищати нікчемних зрадників істинного християнства?
      Ситуація не змінилась і після «реінкарнації» московського патріархату. Наприклад, голова Ради у справах РПЦ при уряді СРСР Г. Карпов доповідав Й. Сталіну: «Известная часть духовенства ведет себя непристойно. Основные пороки этого духовенства - пьянство, многоженство, растраты церковных денег…».
      Подібні сатанинські, з християнської точки, зору діяння присутні й після розпаду СРСР, але у сучасній РФ старанно приховуються завдяки підконтрольним ЗМІ. Але іноді випливають і такі факти, як викладені у газеті «Консиліум» (м. Нижній Тагіл): «На важные посты в храмы и монастыри нашей области сегодня епископом рукополагаются сексуальные извращенцы, поставляющие мальчиков для утех, а все прочие либо изгоняются, либо загоняются в глубинку и обрекаются на нищенское существование, ведь у священников, как правило, большие семьи». Окремою епопеєю є діяльність єпископа Єкатеринбурзького і Верхотурського Преосвященного Нікона (Олег Міронов). Дана особа стала символом виродження московського православ’я: педераст, ґвалтівник (ґвалтував тільки молодих послушників), алкоголік, богохульник, сутенер, фашист (співпрацював з екстремістською організацією «Русскоє національноє єдінство») та прихильник фізичних методів виховання священників – через побиття. Значну частину підлеглих священнослужителів «батько» Нікон навернув до своїх вищезазначених поглядів. Проти володаря безлічі орденів і медалей від РПЦ та керівництва РФ Нікона виступили 52 чесних священників (з 200 належних до єпархії), однак керівництво РПЦ звело справу нанівець, обмежившись доганою та переведенням Нікона до іншої церкви (1999 р.). Російська прокуратура «забуксувала» так само, як і наша у кримінальних справах проти Черновецького та його попередника Омельченка, - що на смерть  збивали пішоходів. Абсолютно вірно прокоментував роль Нікона протоієрей Владислав Петкевич, що не змирився з відбілюванням Нікона керівництвом Московського патріархату і полишив службу у РПЦ: «Страшно не то, что люди узнали о грехах Никона, а то, что своими действиями он отвернул от себя многих очень честных священников, монахов и прихожан. В результате люди просто могут разувериться в Боге. Кроме того, Никон дал повод засомневаться в чистоте высших эшелонов архиерейской власти в масштабе всей Русской Православной Церкви Московской Патриархии. Дал повод думать, что среди высшего духовенства достаточное количество педерастов. Другим поддержку Никона в Москве объяснить невозможно». Читачам раджу частіше дивитись кримінальні хроніки на ТБ: щомісяця то одного, то іншого священика звинувачують у педофілії, але «на загниваючому Заході» цього не приховують, а у нас та РФ «святі отці» Московського патріархату мають потужне «прикриття» у якості провідних ЗМІ та влади.
      Нікого не дивує і той факт, що кримінальні елементи масово подаються у священики, що «святі отці» з радістю приймають від бандитів пожертви на розбудову церков, подарунки – окроплені кров’ю вбитих, або обдурених людей.
Сатанинське відродження 1943 р. Після нападу Німеччини та її союзників на СРСР 22 червня 1941 року – Кремль усвідомив, що марксизм зі своєю космополітичністю та класовістю є непридатним для надихання мас на боротьбу. З 22 червня СРСР стає іншим – ідея російського націоналізму та імперського «атєчества» де – факто замінила марксизм – ленінізм. І хоч стара комуністична фразеологія залишилась до 1991 року – сама суть червоної імперії трансформувалась: Московська імперія відродилась зі старою ідеєю євразійства. Церква, на думку Сталіна, як і за царів, знов мала відігравати провідну роль русифікації та колонізації поневолених народів. І вже у червні 1941 року розпущено «Союз войовничих безбожників», дозволено дзвони у церквах, гоніння на церкву припинились і Сталін (трохи пізніше) заговорить про хоробрість «русскава салдата», «русскава оружія» і т.п. Не радянського солдата, не радянської зброї, а саме і виключно РУССКАВА. Не дарма Сталіна вважали просто новим російським царем, що дуже схожий у політиці на Івана Грозного. Та й погони з 1943 р., Георгієвську стрічку Російської Імператорської Армії відновили для Робітничо – Селянської Червоної Армії (Гвардійська стрічка). У травні 1943 р. ліквідовано Комінтерн, і майже відразу (ніби на заміну) Й. Сталін дозволив Помісному Соборові обрати митрополита Сєргія патріархом «вся Русі». До цього моменту майже 20 років Московський патріархат не мав митрополита, будучи без голови. Осінню 1943 року Московський патріархат отримав офіційну назву – «Русская православная церковь». Відродження в ім’я служіння сатанинській, антихристиянській владі відбулось.
      До 1946 року прихильна до більшовиків «Православна церква в СРСР» майже повністю влилась до складу РПЦ. Так само «добровільно» до складу РПЦ влили Українську греко – католицьку церкву, винищивши та ув’язнивши всіх незгодних (з найвищого духовенства – 9 єпископів та митрополита Й. Сліпого). Ще до війни, у 1929 – 1933 рр., знищили Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ), що народилась після 1917 року, а конкретніше – у 1921 році. У 1948 році Кремль спробував навіть провести Вселенський Собор у Москві з метою оголошення РПЦ Вселенською церквою. Але рішуча позиція майже всіх закордонних православних ієрархів зірвала плани перетворити РПЦ у новітній Комінтерн. Хоча у сучасній Україні таку підривну роль РПЦ успішно відіграє.
      З 1943 року звичним явищем стає «КГБіст у рясі», традиція даного методу розвідки зберігається і нині, хоча ще до 1917 року співпраця священиків з поліцією була доволі поширеною. Але ж тоді московські попи виступали на боці влади православної імперії, що, у власних очах, дозволяло їм вважити себе не грішними. Тепер же «святі отці» виступали на боці сатанинської імперії…
      Завдяки поверненню у строй «московської зброї під рясою», московські попи свято підтримували Сталіна навіть на смертному одрі, наприклад телеграма єпархіальним архієреям від Патріарха Московського і всєя Русі Алексія, від 4 березня 1953 року просто блищить від вірно підданства: «правительственное сообщение о неожиданной тяжкой болезни, постигшей Иосифа Виссарионовича Сталина, глубокой скорбью отозвалась в сердцах всех русских людей. Наш долг, долг всех верующих, прежде всего обратится с молитвою к Богу об исцелении дорогого для всех нас болящого». Дійсно, Сталін знищив мільйони невинних людей, окупував Східну Європу і т.п., але ж він відродив міністерство пропаганди – РПЦ! За що попи готові молитись за здоров’я тирана до скону. Після смерті диктатора, вождь московських православних Алексій продовжив сеанс вірно підданства: у телеграмі Раді Міністрів СРСР від Патріарха Московського і всєя Русі (березень 1953 року) зазначено: «От лица Русской Православной Церкви и своего выражаю глубокое и искреннее соболезнование по случаю кончины незабвенного Иосифа Виссарионовича Сталина, великого строителя народного счастья.  Кончина его является тяжким горем для нашего Отечества,для всех народов, населяющих его. Его кончину с глубокой скорбью переживает Русская Православная Церковь, которая никогда не забудет его благожелательного отношения к нуждам церковным. Светлая память о нем будет неизгладими жить в сердцах наших. С особым чувством непрестающей любви Церковь наша вазлашает ему вечную память». Політична проституція? Хіба ні? Але що б сказав Христос, побачивши своїх послідовників, що поклоняються Дияволові?
Московський патріархат – проповідник московського імперіалізму в Україні.
Імперський характер московської церкви в Україні відчутний більш ніж 300 років, у сучасній історії він проявився у 2004 році, коли попи наставляли віруючих на те, що В. Ющенко – посланець Диявола (у якості прикладів наводилось отруєння Ющенка – нібито його ушкоджене обличчя є свідченням впливу диявола). Попи за будь – якої нагоди заявляють про «єдінство святой Русі», підміняючи це поняття Московською імперією, хоча у 2010 році відбулась їх перемога: московський фарисей став Президентом, він і не приховує того, що поважає лише Українську православну церкву Московського патріархату. Не можна не згадати і підтримку московським чорносотенним попівством російських козаків в Україні (по – суті – воєнізованих формувань, створених з метою боротьби з українцями в Україні). Деякі попи, зганьбивши віру, стали депутатами місцевих рад від Партії Регіонів. Афоризм радянських часів «батюшка? А вы может еще и партийный?» став реальністю в Україні – країні контрастів. Церква північного сусіда має в Україні не тільки політичні, але й економічні інтереси, Статут РПЦ у розділі XV «Имущество и средства» регламентує своєрідний бізнес – план: порядок «отчислений от прибыли предприятий, учрежденных каноническими подразделениями Русской Православной Церкви самостоятельно или совместно с иными юридическими или физическими лицами», «доходов от ценных бумаг и вкладов, размещенных на депозитных счетах». Найвищий прибуток від діяльності корпорації у вигляді церкви отримують члени такої собі ради директорів: «Распорядителем общецерковных финансовых средств является Патриарх Московский и всея Руси и Священный Синод». Україна слугує вигідною «кормушкою» для московських бізнесменів у рясах: мільйони віруючих з пожертвами, сприятливі умови для торгівлі (хоч би й магазинів «піво - води» - Статут РПЦ не забороняє!) й відкриття батюшками підприємств з виробництва різноманітних товарів, -  спільно з місцевим бізнесом, який слугує прикриттям, допомогою, але й взамін отримує значні плюси, власне – не платить податки. Моя вигадка? А чи не торгівлею алкоголем і тютюном займався у 90 – ті рр. XX ст. нинішній фюрер РПЦ Кіріл (Гундяєв)? Втратити Україну для РПЦ – це якщо і не фінансове банкрутство, то значний удар по «благосостоянію» корпорації «Московскій Патріархат». «п’ята колона» Кремля силою захоплює українські храми, відчуваючи підтримку влади, у той час як українські церкви знаходяться у якості «небажаних», «чужих» і «ворожих» для антиукраїнської влади Януковичів – Азарових – Табачників (спробуйте знайти серед них хоч одного українця!).
      Чи задавали ви собі питання: чому католицизм є більш шанованою віруючими гілкою християнства, ніж православ’я? Чому у московські церкви ходять лише під час весілля, деяких релігійних свят, але не щотижня? Чому ми, православний народ, відносимось до православ’я відверто ФОРМАЛЬНО. На заході України до греко – католицької церкви ходять десятки тисяч вірян, і ходять регулярно, тоді як до московської церкви ходять лише 60 - 80 - ти річні бабці. Тут спостерігаємо ще одну цікаву паралель: там де панує католицизм та греко - католицизм – відбувається національне відродження (Галичина), там де православ’я – національний занепад (Наддніпрянщина). Розгадка лежить на поверхні: у тих регіонах, де церква стояла над державою – вона зберегла паству та авторитет, там де церква підпорядкована державі – довіри до такої інституції немає. Проблема московської церкви в Україні у тому, що вона споконвіків виступала тут колоніальною установою у сфері пропаганди.
Українська помісна церква. Проблема об’єднання українських церков (Української Православної Церкви Київського Патріархату та Української Автокефальної Православної Церкви + прогресивної частини Української Православної Церкви Московського патріархату та Української греко – католицької церкви) залишається не вирішеною. Після приходу до влади фаната московського православ’я В. Януковича ідея об’єднаної Української Церкви зійшла нанівець, але не втратила своєї актуальності: смішно, що православні українці ходять до трьох православних церков. У будь – якому разі, майбутня об’єднана Українська церква не має бути самопроголошеною, ідеальним варіантом було б офіційне визнання її канонічною з боку Ватикану, Вселенського патріархату та, відповідно, підпорядкування останньому. Тому боротьба за справжнє, не політизоване, не імперське православ’я продовжується і завершиться лише з перемогою української нації у боротьбі за дійсно українську Україну. Банальність? Іншого шляху не дано. Рабів до раю не пускають.

P.S. Користуючись нагодою, поздоровляю українців з наступаючою 20-ою річницею незалежності України й бажаю не впадати духом, не втрачати віри у перемогу проукраїнських сил над політичною сараною, що узурпувала владу у 2010 році. Слава Україні!

Віталій РОМАНЧЕНКО,
заступник голови Бердянського
міського осередку ВО «Свобода»,
член ВТ «Просвіта» ім. Т.Г. Шевченка  3 – 9 липня 2011 року

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Коментарі