Зустріч у Гавані: дивна логіка, сумні та сумнівні результати, - Сергій Грабовський, історик, філософ, політолог
На жаль, підсумки зустрічі Папи Римського Франциска і Патріарха РПЦ Кирила в Гавані виявилися ще більш негативними як для України, так і для всього християнського світу, ніж про це попереджали експерти «Дня» ("Що б сказав Йосиф Сліпий?"). Щоб переконатися в цьому, достатньо звернутися до тексту спільної заяви двох предстоятелів, опублікованої на сайті Московської патріархії. Крім російської, на тому ж сайті опублікований текст заяви англійською, французькою, італійською та іспанською мовами.

Отож звернімося до низки ключових положень заяви.

«Наша братская встреча произошла на Кубе, на перекрестке путей между Севером и Югом, Западом и Востоком. С этого острова – символа надежд «Нового света» и драматических событий истории ХХ века – мы обращаем наше слово ко всем народам Латинской Америки и других континентов». Я розумію, що для Кирила (Ґундяєва), який довгі роки вірою і правдою служив радянському режиму та не покаявся за це, тоталітарна Куба й досі «острів свободи» і «символ надії», але чому для Папи Франциска символом надії є Куба, де понад півстоліття існує деспотичний режим, де за ґратами понині чимало політичних в’язнів, де торжествують масові злидні та розкішне життя номенклатури, де десятиліттями жорстоко переслідувалися католики і тільки не так давно це переслідування скасоване? Дивно це, як на мене. Дивною є й інша теза заяви – мовляв, ми зустрілися «вдали от старых споров «Старого света». Але ж Куба – це якраз символ тих «старих суперечок», згадаймо роль СРСР у ствердженні режиму братів Кастро…

«Свидетельствуя о высокой ценности религиозной свободы, мы воздаем благодарение Богу за беспрецедентное возрождение христианской веры, которое происходит ныне в России и во многих странах Восточной Европы, где десятилетиями господствовали атеистические режимы», - теж воістину дивне твердження, зважаючи на той пресинг, якому в Росії піддаються ті християни, які не належать до РПЦ. І взагалі, вести мову про «відродження християнської віри в Росії», де РПЦ є складовою режиму, якось не випадає…

«Мы не соперники, а братья: из этого понимания мы должны исходить во всех наших действиях по отношению друг к другу и к внешнему миру. Призываем католиков и православных во всех странах учиться жить вместе в мире, любви и единомыслии между собою (Рим. 15:5)».
А ось тут починається найцікавіше. Текст і тональність, буква і дух заяви засвідчують, що з боку Кирила маємо очевидне намагання говорити від імені всіх православних. Що ж, ця претензія РПЦ – не новина, ще за часів Сталіна відроджений ним (і повністю залежний від нього) Московський патріархат намагався це зробити, досить згадати невдалу спробу зібрати у повоєнні роки у Москві Всеправославний собор. Але чому Папа Римський пішов назустріч цим намаганням? Пояснення Мирослава Мариновича – мовляв, у тому, що стосується релігійних діячів, «діє інша логіка», тут не годиться. Передусім тому, що, як на мене, навряд чи можна назвати патріарха Кирила «церковним діячем». Він – політик, і ще раз політик, причому певного ґатунку. Якщо у Ватикані цього не розуміють чи не хочуть розуміти, то лихо такому Ватикану – і всьому католицькому світу.

І взагалі: Папа Римський назвав братом предстоятеля Церкви, яка була свого часу співучасником злочинів радянської тоталітарної влади і досі не схотілоа покаятися за них. Ідеться про найрізноманітніші злочини – від масового порушення таємниці сповіді на користь НКВД-МҐБ-КҐБ і до погрому УГКЦ у повоєнний час і привласненні собі її храмів.

Ну, а те, як оспівували ієрархи РПЦ Сталіна, як дружно лизали його дупу, взагалі виходить за межі побутової людської (навіть не християнської!) моральності. Ось що говорив, скажімо, патріарх Алексій І у Богоявленському соборі перед молебнем з нагоди сімдесятиліття «вождя всіх народів»: «Всякий, кто лично знаком с нашим Вождем, поражается обаянием его личности; он покоряет собеседника своим внимательным отношением ко всякому делу; ласковостью; своей необыкновенной осведомленностью во всяком деле; силой и мудростью слова; быстрым и благоприятным решением каждого представляемого ему дела и вопроса. Мы, церковные люди, должны благодарить его особенно за его участливое отношение к нашим церковным нуждам; всякий церковный вопрос, соприкасающийся с гражданскими сферами, он разрешает в благоприятном для Церкви смысле. Святая Церковь имеет в нем верного защитника». І це сказано тоді, коли за колючим дротом ҐУЛАҐу перебували мільйони християн…

А на панахиді по Сталіну Алексій І прорік: «Великого Вождя нашего народа, Иосифа Виссарионовича Сталина, не стало. Упразднилась сила великая, общественная; сила, в которой народ наш ощущал собственную силу, которою он руководился в своих созидательных трудах и предприятиях, которою он утешался в течение многих лет. Нет области, куда бы не проникал глубокий взор великого Вождя. Люди науки изумлялись его глубокой научной осведомленности в самых разнообразных областях, его гениальным научным обобщениям; военные – его военному гению; люди самого различного труда неизменно получали от него мощную поддержку и ценные указания. Как человек гениальный, он в каждом деле открывал то, что было невидимо и недоступно для обыкновенного ума». І т.д., і т.ін.

І де ж покаяння РПЦ за це торжество аморальності? Його немає, натомість на офіційних церковних сайтах ми знаходимо виправдання позиції ієрархів та відверту осанну «возлюбленному и незабвенному Иосифу Виссарионовичу».

Натомість Ватикан де-факто визнав свій «гріх», що полягав у наполегливих спробах церковної унії, тобто об’єднання християнського світу: «Сегодня очевидно, что метод «униатизма» прежних веков, предполагающий приведение одной общины в единство с другой путем ее отрыва от своей Церкви, не является путем к восстановлению единства. В то же время, церковные общины, которые появились в результате исторических обстоятельств, имеют право существовать и предпринимать все необходимое для удовлетворения духовных нужд своих верных, стремясь к миру с соседями. Православные и греко-католики нуждаются в примирении и нахождении взаимоприемлемых форм сосуществования». Ні, звісно, унія – то свого часу була дуже суперечлива річ, але де каяття РПЦ за «аншлюс» УГКЦ у сталінські часи? Немає. Натомість УГКЦ, на думку Папи Франциска, «має право існувати», не більше.

Ну, а далі у заяві йде відверта фальш, вочевидь продиктована Москвою : «Мы скорбим о противостоянии на Украине, унесшем уже множество жизней, причинившем бесчисленные страдания мирным жителям, ввергнувшем общество в глубокий экономический и гуманитарный кризис. Призываем все стороны конфликта к благоразумию, общественной солидарности и деятельному миротворчеству. Призываем наши Церкви на Украине трудиться для достижения общественного согласия, воздерживаться от участия в противоборстве и не поддерживать дальнейшее развитие конфликта. Выражаем надежду на то, что раскол среди православных верующих Украины будет преодолен на основе существующих канонических норм, что все православные христиане Украины будут жить в мире и согласии, а католические общины страны будут этому способствовать, чтобы наше христианское братство было еще более очевидно».

Інакше кажучи, католики та греко-католики України мають заплющити очі на факт російської агресії, сприймати війну як «протистояння на Україні», усунутися від опору агресору, якщо той зробить «конфлікт» масштабнішим і сприяти інкорпорації Київського Патріархату в Московський, тобто – якщо відверто – сталінський…

Не будучи ані греко-католиком, ані католиком, не візьмуся оцінювати Папу Франциска. Але загалом із християнського погляду такі дії (і факт зустрічі саме в Гавані, і буква та дух заяви, і фактичне надання Кирилу можливості говорити від імені всіх православних) виглядають щонайменше дивно, ба більше – вони засвідчують якнайглибшу кризу Ватикану.

Сергій Грабовський, історик, філософ, політолог
Інф.: day.kiev.ua

Коментарі