Олег Чорногуз: Назвати російських загарбників фашистами – це зробити їм комплімент
Кращі сини і дочки Московії сьогодні пишуть в Інтернеті, що їм соромно називатися “русскіми”... Я ненавиджу російський народ, який обирає собі таких вождів як Путін чи Жириновський. Я ненавиджу росіян, які тримають постійними представниками в ООН таких людців, як Чуркін. Я ненавиджу росіян, у яких міністром закордонних справ, такий всесвітній брехун як Лавров.  Я ненавиджу  російський народ, який серед білого дня все і в усіх грабує, починаючи від своєї штучної назви своєї країни до абсолютно чужих земель. Я ненавиджу російський народ, який безсоромно й цинічно перед усім цивілізованим світом називає награбовані землі – “ісконно русскімі”, забувши, що вони ніколи не належали Московії. Я ненавиджу російський народ, який вдає, що не пам’ятає, що він пішов не від Київської Русі, а від ординського ханства.... Скажіть, коли російськмй народ галасує на одну шосту планети ”Убєй хохла!”, я повинен його любити? Я повинен із ним брататися?! Чи можу я любити такий народ, який споконвічно обирає у свої проводарі катів?

Я НЕНАВИДЖУ...
Олег Чорногуз

"Більше двадцяти років тому... я рішуче симпатизував російському народу... сподівався, що Росія вирішить свої власні проблеми і що її уряд, зрештою, зробиться миролюбним урядом, обраним вільним голосуванням, який не зазіхатиме на цілісність своїх сусідів. Сьогодні ж надія або зникла, або відкладена до кращих днів. Ця країна, як усвідомлює всякий, у кого вистачає мужності подивитися фактам в лице, управляється такою абсолютною диктатурою, що подібної важко знайти у світі. Вона... вторглася на територію сусіда, який хотів одного, - жити у світі як демократична країна, вільна демократична країна, що дивиться вперед".
Це сказав Франклін Рузвельт у 1939 році, коли СРСР напав на Фінляндію.

Після моє чергової публікації, якийсь ліберал мені написав, що я ненавиджу російський народ. Так, відповідаю я. Я його не навиджу. Бо я не вірю, що російський народ не такий як Путін. Я не вірю, що російський народ не такий, як Іван Грозний, як Петро Перший, як Йосип Сталін. Адже він молиться тільки на таких катів. Це його ідоли. Не мої. Це російський народ пише на московських танках, а не сам Путін, “Убєй хохла!”. Це російський народ (солдат, офіцер) пише на своїх прапорах, йдучи на Чечню: “Сьогодні покінчимо з чеченцями, у понеділок підемо на хохлов!” Це російський народ сьогодні перефразовує  чорносотенські гасла, а не я: “Бєй хохлов, спасай Росію”. Хоч “хохли” не збираються, не збиралися і, певний, не збиратимуться йти війною на  російський народ.

Так, я ненавиджу російський народ, який постійно стає на коліна перед тиранами. Я ненавиджу російський народ, який обирає собі таких, як сам і  йому ж молиться, ставлячи ката над народами вище Господа Бога.

Я днями приїхав у рідне село. З Мурманська приїхали мої родичі, що женилися на моїх двоюрідних сестрах. Вони до другої Східної (Донецької) війни, на запитання, чи ви бачите різницю між Україною і Росією, лагідно відповідали:
 - О, так. Тільки пересікаєш кордон, одразу відчувається, що ти потрапив у Європу. Яка культура! Як обробляються землі! Яка краса! А у нас суцільні хащі. Все в бур’янах...
 Це говорилося до Євромайдану. Це говорилося позаторік. До Євромайдану, до  АТО. Представниками російського народу і моїми родичами, які тепер навіть шнурки до черевиків зашнуровують власівськими стрічками. Цього місяця серпня вони знову приїхали в Україну. Я знову, як родич, привітався з ними.  Запитав, як справи і як доїхали. Але коли я поставив зовсім безневинне запитання:
 - Хлопці, коли ви нарешті зупинити свого Путіна?
Господи, я не бачив більш ненависних облич. Я не бачив ніколи стільки гніву  загалом у славних людей, як подивитися на них зовні. Я вже не кажу про їхні крики. Не кажу про їхню зомбованість. Я хочу тільки сказати, що наша “мирна” дискусія кінчилася тим, що мене назвали “оголтєлим бєндеровцем”. Я відповів, що не можу їх назвати фашистами. Бо назвати їх фашистами – це зробити їм комплімент. Тому я сказав:
- Ви не фашисти, ви гірше гітлерівців. Я ще не придумав слова. як назвати вас, але скажу так, що під час окупації гітлерівці мене за українську мову на окупованій ними Україні мене не вбили! Не вбивали мене і за те, що я ходив до української школи. Не розстрілювали мене з мінометів, як діточок-біженців (бо я також тікав у сусідні села в пошуках притулку). Гітлерівці, як мені відомо з років Другої Світової війни, не брали в полон червоних офіцерів, які йшли з білими прапорами на перемови. Не вбивали і не катували їх. Бо навіть у ФАШИСТІВ ЩОСЬ БУЛО ЛЮДСЬКЕ. Вони не розпорювали животи моїм братам, які бавилися з жовто-блакитними прапорами. Вони не вбивали і не топили в річках нас живими, розрізаючи нам животи. Вони не набивали нам наші животи піском тільки за те, що ми, малі хлопчики, хотіли повісити над ґаночком український прапор. Нас за це не катували гітлерівці. А ви катуєте, ви вбиваєте. Для вас смерть чужого не на вашій, а вами загарбаній землі – це велике свято. Ви про це  кричите у мобільники, телефонуючи рідним у Москву чи в Самару. Ви регочете і  радієте смерті дитини, чоловіка, жінки. Ви про вбивства безневинних  заявляєте на весь світ. Сказати на вас фашисти - зробити вам комплімент.

 Я не вірю в російський народ. Не вірю, що він народ, а не кат. Що він народ, а не вбивця. Бо на генетичному рівні він ненависник усього чужого. Я можу повірити тільки тій частині російського народу, яка народилася від мішаних шлюбів. Я вірю тим 18 відсоткам і тих росіян, і люблю їх, які виходять на площі й вулиці і протестують проти інквізитора ХХІ сторіччя. кумир у якого – Геббельс чи Гітлер. Я цим росіянам вірю і цих росіян люблю. Всю решту я зневажаю. Я їх ненавиджу. Я хочу, щоб така войовнича Росія (Московія) вмерла. Я хочу, що на нашій землі ніколи не існувало Імперії Зла. Я мрію, щоб на нашій землі ніколи не було “Тюрми народів”.

Я ненавиджу російський народ, який обирає собі таких вождів як Путін чи Жириновський. Я ненавиджу росіян, які тримають постійними представниками в ООН таких людців, як Чуркін. Я ненавиджу росіян, у яких міністром закордонних справ, такий всесвітній брехун як Лавров. Я ненавиджу російський народ, який поважає каторгу і зневажає свободу. Я ненавиджу російський народ, який вважає, що рабство – це нормальний стан російської душі. Я ненавиджу  російський народ, який серед білого дня все і в усіх грабує, починаючи від своєї штучної назви своєї країни до абсолютно чужих земель. Я ненавиджу російський народ, який безсоромно й цинічно перед усім цивілізованим світом називає награбовані землі – “ісконно русскімі”, забувши, що вони ніколи не належали Московії. Я ненавиджу російський народ, який вдає, що не пам’ятає, що він пішов не від Київської Русі, а від ординського ханства. Я ненавиджу російський народ, який взяв від золотої орди все що міг, а потім вдав, що забув про це. Я ненавиджу російський народ, який відає перевагу рабству, а не своїй свободі.

Я люблю російський народ, кращі представники якого з такою зневагою і соромом пишуть, що в Московщині включно з життям московіта все належить царю.

Я поділяю погляди передової російської інтелігенції, які пишуть про свій поневолений тиранами народ з гіркотою в голосі: “Ми, москвини - не нація, а народ волоцюг. (Максим Горький”). Це ж саме підтверджував і С. Рождєствєнський: ”Москвин – народ волоцюг, ледарів і злодіїв”. А Михайло Булгаков писав: “Не народ, а худоба, хам, дика орда душогубів, злодіїв”. Йому в унісон вторив В. Шмельов: “Це не народ, а історичне прокляття людства”. Іван Аксаков: ”Вийдеш на вулицю і поспішаєш додому. Безперервно натикаєшся на огидних п’яних чоловіків і жінок, безперестанку дзвенить у вухах московська лайка, ніби інших слів не існує для російського чоловіка у свято. А на ярмаркову  вулицю просто було ходити небезпечно. Там була справжня содома, більш розпусного ярмарку я не бачив. Українці народ значно скромніший”.
 К. Валішевський, роблячи словесні реверанси, вигукував: ”Мені так не хочеться засмучувати моїх російських друзів – вони й справді занадто вишукані. Але до половини ХVІІІ століття, за твердженням авторитетних науковців... у них нічого не було: ні національного мистецтва, ні літератури, ні науки...Тепер же вони хочуть мати все і одразу з ХІІ віку”.

Хіба Путін з Лавровим сьогодні ракетами “Бук” і „Град” та діями “зелених чоловічків” не підтверджує всієї цієї всеросійської ганьби, від якого російський народ навіть не червоніє, а називає не себе, а тебе “фашистом”?! Хіба кращі сини і дочки Московії сьогодні не пишуть в Інтернеті, що їмі соромно називатися “русскіми”. То скажіть, коли я пишу ці й мені неприємні, колючі і гнівні слова на адресу російського народу, який дозволяє і закликає знищувати мій народ, галасуючи на одну шосту планети ”Убєй хохла!”, я повинен його любити? Я повинен із ним брататися?!

Чи можу я любити такий народ, який споконвічно обирає у свої проводарі катів? Ні, не можу. Я не люблю такий народ. Російський народ заслуговує на те, щоб його ненавиділи інші народи, якщо він постійно собі вибирає диктаторів-тиранів. Я ненавиджу такий народ, бо, щоб полюбити такий народ, у нього має стати нормою не вбивство інших народів, а ненависть до своїх тиранів-катів. Але цього більше 800 років, починаючи з Московського улусу, не сталося. Цей народ і досі дарує своєму черговому тирану свою вірну любов. І цим все сказано. Я ненавиджу такий народ, як і його проводиря - інквізитора ХХІ сторіччя.

Олег Чорногуз, письменник,
для “Волі народу” 

Коментарі